А може, то був тільки прояв великодушності, фальшивої скромності чи бажання позбутись мене? Людині пересічній, але не вам, прощенно вважати властивостями характеру творчу зосередженість генія у собі. Ні лорд Байрон, ні Гете, ні Вальтер Скотт, ні Кюв'є, ні жоден винахідник не належать собі, вони раби своєї ідеї. І ця таємнича сила ревнивіша за жінку, вона поглинає їх, вона вимагає, щоб вони жили тільки заради неї або вбивали себе в її ім'я. Видимі прояви цього внутрішнього життя скидаються на егоїзм. Але хто посміє назвати егоїстом людину, яка принесла себе на олтар щастя, просвіти або величі своєї доби? Хіба можна дорікнути в егоїзмі матері, яка приносить себе в жертву своїй дитині? Той, хто ганьбить генія, просто не бачить, які плоди дає його творчість. Життя поета — суцільна жертва, і йому треба мати справді титанічну силу, щоб утішатися й радощами буденного існування. Скільки нещасть доводиться йому витерпіти, коли, за прикладом Мольєра, він захоче жити життям почуттів і водночас зображувати їхні трагічні зіткнення! На мене, скажімо, комізм Мольєра справляє жахливе враження, коли я порівнюю його з життям драматурга. Великодушність генія здається мені чимось майже божественним, і до шляхетної когорти цих уявних егоїстів я помістила й вас. О, якби я знайшла сухий розрахунок, марнолюбство там, де я милуюся найдорожчими мені квітами душі — яка глибока скорбота пригнітила б моє серце! Одного разу надії вже обманули мене — на сімнадцятому році життя. Що сталося б зі мною, якби в двадцять років я довідалася, що слава — облудна, якби переконалася, що той, хто зумів виразити почуття, сховані в глибині мого серця, не розуміє цього серця, яке довірилося йому одному? О мій друже, ви знаєте, що я тоді вчинила б? Зараз я відкрию вам найпотаємніший куточок своєї душі. Так от, я б сказала батькові: "Виберіть собі зятя на власний смак, а я відмовляюся від своєї волі, видайте мене заміж, як вам хочеться". І хай це буде нотар, банкір, скнара, дурень, провінціал, занудний, як осінній дощ, вульгарний, як учитель сільської школи, хай це буде фабрикант, або хоробрий, але тупий вояка — мій майбутній чоловік знайшов би в мені слухняну й віддану рабу. Але як жахливо щохвилини вбивати себе! Знати, що ніколи твоя душа не розкриється назустріч живодайному сонцю кохання! Жодна скарга не злетіла б із моїх уст, і ні мій батько, ні моя мати, ні мої діти ніколи не довідалися б про те, що загинула душа, яка нині надає блиску моїм очам і, вирвавшись із своєї темниці, летить, розпростерши крила, до вас і, як муза Полігімнія88, тихо вмощується в кутку вашого кабінету, вдихаючи його повітря та оглядаючи все ніжним і сповненим цікавості поглядом. Може, гуляючи з чоловіком у полі, я іноді відстала б на кілька кроків від своїх дітей і потай пролила кілька гірких сльозинок, милуючись осяйною красою ранку. І, нарешті, я зберегла б у серці та в куточку комода який-небудь маленький скарб, скарб усіх дівчат, обманутих коханням, бідолашних поетичних душ, що їх чиясь брехлива усмішка привела на ешафот зневіри й страждань. Але я вірю у вас, мій друже. Ця віра освячує найхимерніші думки, навіяні моїми таємними амбіціями, а іноді — бачите, до чого доходить моя відвертість — мені б хотілося бути вже десь посередині книги, яку ми з вами тільки починаємо створювати, так я впевнена в несхитності свого почуття, в своїй незмінній розважливості, в тому, що моє серце вміє кохати, що воно здатне на героїзм заради обов'язку, якщо кохання може коли-небудь перетворитися на обов'язок!
Якби ви проникли уявою в чудовий притулок, де я бачу обох нас щасливими, якби довідалися про мої задуми, не виключено, що у вас вихопилося б жахливе для мене слово "безумство", і я була б жорстоко покарана за те, що висловила стільки поезії — і кому? — поетові. Так, я хочу бути для вас джерелом радощів, невичерпним, як краса природи, протягом тих двадцяти років, які природа дає нам для втішання всіма радощами життя. Винахідливістю й кокетливістю я віджену пересиченість, я буду відважною в подружньому житті, як інші відважні у житті світському. Я хочу різноманітити щастя, бути винахідливою в ніжності і грайливою у вірності. Я задовольню своє марнолюбство, стерши пам'ять про своїх суперниць, я пом'якшу всі життєві знегоди лагідністю дружини, її гордим самозреченням. Усе життя я піклуватимуся про своє гніздо, як птахи піклуються про нього протягом кількох днів. Цей дорогоцінний посаг я повинна піднести великому чоловікові, і я не допущу, щоб мої духовні скарби стали предметом ганебних шлюбних оборудок. Чи й тепер ви вважаєте мого першого листа помилкою? Порив якоїсь таємничої сили кинув мене до ваших ніг — так буря кидає кущ троянд до підніжжя могутнього дуба. А в тому листі, який я бережу біля серця, ви вигукнули те саме, що вигукнув ваш знаменитий предок, вирушаючи в хрестовий похід: "Так хоче Бог!"
Можливо, ви скажете: "Яка ж вона балакуча!" А мої близькі говорять про мене: "Надто мовчазна вона, наша панна".
О. д'Еста-М.".
Ці листи видалися вельми цікавими для осіб, чиїй люб'язності вони завдячують свою появу в "Людській комедії". Та, можливо, не всі читачі поділяють їхній захват поєдинком, який вели на папері два юні уми, ховаючись одне від одного під маскою інкогніто. Із ста глядачів такого двобою, вісімдесят найімовірніше знудяться. Повага, на яку має право більшість у країні з конституційним урядом, навіть якщо ця більшість уявна, спонукала нас пропустити одинадцять наступних листів, якими обмінялися Ернест і Модеста протягом вересня. Якщо ж більшість читачів виявить поблажливість і зацікавиться цими листами, я сподіваюся, що вони допоможуть нам коли-небудь опублікувати їх на сторінках нашого роману.
Гострий розум Модести в поєднанні з ніжністю її серця пробудив воістину героїчні почуття в серці бідолашного Ернеста, і він дав їм повну волю в своїх листах. Можливо, уява читача, зображуючи цей дует двох вільних душ, зобразить йому ті листи ще прекраснішими, ніж вони були насправді. Тепер Ернест жив тільки цими дорогими йому клаптиками паперу, як ото скнара живе заради банкових білетів, а радість Модести на думку, що вона внесла хвилювання в життя уславленого поета і, незважаючи на відстань, стала його змістом, змінилася глибокою любов'ю. Серце Ернеста доповнювало славу Каналіса. На жаль, нерідко тільки з двох чоловіків можна створити бездоганного коханця, подібно до того, як у літературному творі малюють типовий образ, поєднуючи риси кількох схожих між собою характерів. Якій жінці після інтимної розмови у вітальні не доводилося вигукувати: "Цей чоловік міг би стати моїм ідеалом за своїми душевними якостями, але я кохаю отого, хоча до нього мене пориває лише сліпе почуття!"
Наведу останній лист Модести, який дасть читачеві змогу вже побачити вдалині той Фазанячий острів89, до якого по звивистих протоках листування добиралися наші закохані.
XXIII
"Панові де Каналісу
Будьте в неділю в Гаврі. Зайдіть до церкви, обійдіть її разів два після пізньої меси і мовчки вийдіть, нікого ні про що не розпитуючи; встроміть у петлицю білу троянду. Потім вертайтеся до Парижа, і там вас чекатиме відповідь, але вона буде не зовсім такою, як ви сподіваєтесь: майбутнє поки що мені не належить. Та хіба не було б з мого боку безумством сказати "так", не побачивши вас? А коли я вас побачу, то навіть якщо я скажу "ні", ви не матимете підстав ні образитися на мене, ні засмутитися. Бо ви мене не впізнаєте — я цього певна".
Цей лист Модеста відіслала напередодні того дня, коли між нею і Дюме відбувся поєдинок, який не дав сподіваних результатів. Щаслива Модеста з гарячковим нетерпінням чекала неділі, коли очі її мали схвалити або відкинути того, кого вона обрала розумом і серцем; вона чекала однієї з найурочистіших хвилин у житті жінки, а після трьох місяців спілкування душ така хвилина навіть найекзальтованішій дівчині здається невимовно романтичною. Заціпеніння, в якому перебувала Модеста, чекаючи зустрічі, її близькі прийняли за спокій невинності — всі, крім матері. Хай якими міцними будуть закони сім'ї та пута релігії, завжди існували й існуватимуть Юлії д'Етанж та Клариси90 — душі, переповнені почуттями, як чаші вином, і досить божественного подмуху кохання, щоб воно хлюпнуло через вінця. Яка ж сила душі, яка надлюдська енергія знадобилися Модесті, щоб стримати нуртування своєї молодості й не виказати в листах свого інкогніто! Відзначимо, що спогад про сестру виявився могутнішим, ніж усі суспільні перепони. Цей спогад загартував волю Модести, і ніякі спокуси не примусили б її порушити свій обов'язок щодо батька й родини. Але які бурхливі пориви ховалися під її зовнішнім спокоєм! І чи могла мати не здогадуватися про них?
Назавтра близько полудня Модеста й пані Дюме повели пані Міньйон на прогулянку й посадовили її на сонечку, серед квітів. Сліпа обернула в бік океану своє бліде, змарніле обличчя, вдихнула духмяне морське повітря і взяла руку Модести, що сиділа поруч на лаві. Проте мати не зважилася поставити дочці пряме запитання. Розгадавши її любов, вона наперед прощала її, але й хотіла остерегти, бо Модеста здавалась матері створінням винятковим — як і вдаваному Каналісу.
— Хоч би твій батько повернувся вчасно! Якщо він забариться, то знайде живою лише тебе з тих, кого любить! Модесто, пообіцяй мені ще раз, що ти ніколи його не покинеш,— сказала вона з глибокою материнською ніжністю в голосі.
Модеста піднесла материні руки до губів і, поцілувавши їх, відповіла:
— Невже мені треба повторювати свою обіцянку?
— Ох люба дитино, я ж бо сама покинула свого батька і подалася за чоловіком! А мій батько був тоді самотній, він не мав нікого у світі, крім мене. Чи не за це Бог і карає мене все життя? Прошу тебе, не одружуйся без батькової згоди, залиш для нього куточок у серці, не принось його в жертву своєму щастю, і хай він живе у твоїй родині. Перед тим як утратити зір, я повідомила йому в листі свою волю, і він виконає її. Я просила його зберегти за собою весь наш статок і не тому, що я не довіряю тобі, але чи можу я бути певною в зяті? А я, доню, хіба вчинила розважливо? Одна мить визначила моє життя. Краса, ця фальшива вивіска, не одурила мене; але чи й тобі пощастить так само, бідолашна моя дитино? Якщо й тобі судилася схожа доля, якщо й тебе, як колись твою матір, зачарує чоловіча врода і ти накинеш на когось оком, поклянися мені, що ти не перешкоджатимеш батькові навести довідки про поведінку, душевні якості та колишнє життя твого обранця.
— Я ніколи не вийду заміж без батькової згоди,— відповіла Модеста.
Почувши цю відповідь, мати довго мовчала, і її застиглі риси свідчили, що вона, як то властиво сліпим, поринула в роздуми, міркуючи над інтонацією, яку дочка вклала в свої слова.
— Дитино моя,— озвалася пані Міньйон після тривалої мовчанки,— якщо вчинок Кароліни повільно зводить мене в могилу, то твоєї легковажності не переживе й батько.