Адже ти кохаєш мене по-справжньому, чи не так?
— Так,— сказала вона.
— І я залишаю тебе чистою, вільною від докорів сумління,— провадив він, і, вже не думаючи про те, що їх можуть побачити, обняв її за стан і пригорнув до себе, щоб поцілувати в чоло.— Я міг затягти тебе в безодню і не зробив цього. Ти в усій своїй славі, незаплямлена, залишилася на її краю. Одна тільки думка мене тривожить...
— Яка?
— Ти зневажатимеш мене.
Вона відповіла йому гордою усмішкою.
— Атож, ти ніколи не повіриш, що я любив тебе святою любов'ю; мене стануть потім обмовляти, я знаю. Жінки не уявляють собі, що, загрузаючи в багнюці, ми підносимо очі до неба і в глибокому захваті поклоняємося тільки своїй Марії. Вони домішують до цієї святої любові всякі нудні запитання, вони не розуміють, що люди високого розуму і глибоко поетичної вдачі вміють злетіти душею над плотськими втіхами і зберегти її для благородного служіння. Ми плекаємо культ ідеалу з більшим натхненням, ніж ви, Марі; ми знаходимо цей ідеал навіть у жінки, яка не прагне знайти його в нас.
— Навіщо ця промова? — запитала вона насмішкуватим тоном жінки, цілком упевненої в собі.
— Я покидаю Францію, чому і як — ти завтра довідаєшся. Мій слуга принесе тобі листа. Прощай, Марі.
Рауль у нестямному пориві пригорнув графиню до серця і вийшов, залишивши її геть стривоженою й розгубленою.
— Що з вами, моя люба? — спитала маркіза д'Еспар, заходячи до будуару,— Що вам сказав пан Натан? Він покинув нас із таким мелодраматичним виглядом. Може, ви занадто розважливі чи надто нерозважливі?
Графиня взяла пані д'Еспар під руку й повернулася до салону, але через кілька хвилин поїхала.
— Чи не помчала вона на своє перше побачення? — сказала леді Дадлі, звертаючись до маркізи.
— Я про це довідаюся,— відповіла пані д'Еспар.
Вона вийшла, сіла в свій екіпаж і звеліла кучерові їхати слідом за графинею. Але карета пані де Ванденес звернула в бік передмістя Сент-Оноре. Маркіза д'Еспар поїхала додому лише тоді, коли побачила, що графинина карета звертає на вулицю Роше.
Вдома Марі зразу лягла в постіль, але не змогла заснути і всю ніч читала якусь книжку про подорож на Північний полюс, не розуміючи в ній ні слова. О пів на дев'яту ранку вона отримала листа від Рауля і похапцем розпечатала його. Лист починався класичними словами:
"Моя кохана, коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде".
Вона не стала читати далі, судомним рухом зібгала аркуш, подзвонила покоївці, поквапно накинула на себе капот, узула перші черевики, які трапились напохваті, закуталася в шаль, наділа капелюшок і вийшла, доручивши покоївці сказати графові, що вона поїхала до своєї сестри пані дю Тійє.
— Де ви залишили свого хазяїна? — спитала вона в слуги Рауля.
— В редакції газети.
— Їдьмо туди.
На превеликий подив челяді їхня пані вийшла з дому пішки близько дев'ятої ранку в явному нападі божевілля. На щастя для Марі, покоївка сказала графові, що пані отримала листа від сестри, який страшенно її схвилював і що вона поквапилася до неї в супроводі слуги, який приніс листа. Ванденес вирішив дочекатися повернення дружини і тоді розпитати її, що сталося.
Графиня де Ванденес сіла в фіакр і швидко доїхала до редакції газети. В цей час просторі кімнати в старому особняку на вулиці Фейдо, де розташувалася редакція, були, порожні. Там сидів лише розсильний, який страшенно здивувався, побачивши, як молода і гарна дама, що невідь звідки взялася, пробігла по всіх кімнатах редакції і запитала в нього, де пан Натан.
— Та, мабуть, у мадмуазель Флоріни,— відповів розсильний, прийнявши графиню за суперницю, яка хотіла влаштувати Натанові сцену ревнощів.
— А де він тут працює? — спитала вона.
— У себе в кабінеті, але ключ від нього він носить у кишені.
— Поведіть мене туди.
Розсильний повів її в невеличку темну кімнату, що виходила вікнами на задній двір і колись була туалетною. Ця кімнатка межувала з великою спальнею, в якій досі зберігся альков. Туалетна була розташована під прямим кутом до спальні, й коли графиня відчинила вікно, вона змогла побачити крізь вікно спальні-кабінету, що там відбувалося: Натан хрипів, сидячи у своєму редакторському кріслі.
— Висадіть двері й нікому ні слова,— сказала графиня.— Я заплачу вам за мовчанку. Хіба ви не бачите, що пан Натан помирає?
Розсильний побіг до друкарні, притяг звідти залізну раму й висадив нею двері. Рауль наклав на себе руки, як проста швачка — він задихався від чаду, влаштованого за допомогою жаровні з вугіллям. Він щойно написав листа Блонде, в якому просив пояснити його наглу смерть апоплексичним ударом. Графиня з'явилася вчасно; вона звеліла перенести Рауля у фіакр і, не знаючи, де надати йому допомогу, привезла його до найближчого готелю, найняла там номер і послала розсильного редакції по лікаря. Через кілька годин Рауль цілком оклигав; але графиня не відійшла від його постелі, поки він не висповідався їй у всьому. Після того як повержений шанолюб вилив перед нею в елегійній формі свій безнадійний розпач, вона повернулася додому, переживаючи ті самі муки і не менше розтривожена, ніж учора Натан.
— Я усе залагоджу,— сказала вона, щоб розбудити в ньому волю до життя.
— Ну як? Що там із твоєю сестрою? — спитав Фелікс, коли дружина повернулася.— Ти дуже змінилася з виду.
— Це жахлива історія, але я повинна зберегти її в глибокій таємниці,— відповіла вона, опановуючи себе і намагаючись здаватися спокійною.
Щоб залишитися наодинці з собою і спокійно все обміркувати, Марі ввечері поїхала в Італійський театр, а звідти — до сестри. Вона вилила їй душу, розповівши про жахливу вранішню подію, просячи у неї поради і допомоги. Обидві ще не знали тоді, що вугілля на тій вульгарній жаровні, яка так настрашила графиню де Ванденес, розпалив дю Тійє.
— Нема в нього нікого, крім мене,— сказала Марі сестрі,— і я його не покину.
У цих словах розгадка таємниці жіночого характеру: жінка здатна на героїчні вчинки, коли переконана, що в ній — усе життя великого і благородного чоловіка.
Дю Тійє чув, що його своячка нібито захопилася Натаном, але він належав до тих, хто не вірив у цей зв'язок — адже Рауль був у надто близьких взаєминах із Флоріною, щоб дозволити собі інше захоплення. Актриса і графиня взаємно виключали одна одну. Та коли того вечора банкір повернувся додому і застав у себе своячку, яка ще в Італійському театрі вразила його своїм схвильованим виглядом, він зрозумів, що Рауль розповів про свою скруту графині. Отже, вона любить його і приїхала до Марі Ежені просити грошей, щоб розплатитись зі старим Жігонне. Пані дю Тійє, яка нічого не знала, така проникливість її чоловіка видалась надприродною, і вона так розгубилася, що здогад дю Тійє перетворився на впевненість. Банкір подумав, що зможе втримати у своїх руках нитку Натанових інтриг.
А тим часом ніхто не знав, що цей бідолаха лежить у постелі в мебльованих кімнатах на вулиці Майль під прізвищем розсильного з редакції — йому графиня пообіцяла п'ятсот франків, якщо він мовчатиме про події тієї ночі та ранку. Отож Франсуа Кійє сказав воротарці, що Натан перепрацював, і йому стало погано. Дю Тійє не здивувався, коли Натан зник. Найімовірніше, він просто ховався від людей, які мали наказ заарештувати його. Коли з'явилися шпиги і провели розслідування, вони довідалися, що якась дама вранці забрала головного редактора. Минули ще два дні, поки вони з'ясували номер фіакра, допитали візника, знайшли і обшукали готель, де повертався до життя боржник. Таким чином заходи, до яких удалася Марі, дали Натанові триденну відстрочку.
Обидві сестри провели тривожну ніч. Така катастрофа відкидає відблиск своєї пожежі на все життя, але освітлює вона не вершини, які й до неї привертали увагу, а обмілини та підводні рифи. Уявляючи собі страшне видовище — молодий чоловік помирає, сидячи в кріслі перед своєю газетою і звіряючи, за прикладом римлян, останні свої думки паперу, бідолашна пані дю Тійє могла думати тільки про те, як би допомогти йому, як повернути життя цій душі, що нею жила сестра. Розглядати наслідки до вивчення причин — властивість нашого розуму. Ежені утвердилась у своєму намірі звернутися до баронеси де Нусінген, у якої вона мала сьогодні обідати, й не сумнівалася, що досягне успіху. Великодушна, як усі люди, ще не затягнуті між сталеві триби механізму нинішнього суспільства, пані дю Тійє вирішила узяти все на себе.
Графиня, щаслива тим, що вже врятувала життя Натанові, зі свого боку всю ніч вигадувала найхитромудріші способи роздобути сорок тисяч франків. У такі вирішальні хвилини жінки здатні на чудеса фантазії. Почуття спонукують їх на задуми, що здивували б навіть злодіїв, ділових людей та лихварів, якби представники цих трьох більш або менш узаконених промислів могли з чого-небудь дивуватися. В уяві графиня то продавала свої діаманти й носила фальшиві, то просила грошей у Ванденеса для сестри, яку вона вже й без того вивела на сцену. Але вона була надто благородна, щоб удатися до таких безчесних прийомів; вона їх обмірковувала і зразу відкидала. Гроші Ванденеса передати Натанові! Вона аж підскакувала на постелі, вражена своєю ницістю. Замовити собі фальшиві діаманти? Чоловік би зрештою це помітив. У неї виникала думка попросити грошей у Ротшільдів — адже вони такі багаті! — або звернутися до Паризького архієпископа — хіба ж не повинен він допомагати тим, хто потрапив у біду? Вона металася від однієї релігії до іншої, молилася і благала. Вона пошкодувала, що далека тепер від урядових кіл,— колись вона могла б узяти позичку із коштів, призначених на утримання двору. А може, звернутися до батька? Але колишній суддя почував відразу до незаконних зв'язків; його діти зрештою збагнули, як мало співчував він прикрощам кохання; він навіть чути про них не хотів, він зробився мізантропом, він не терпів ніяких любовних інтриг. Що ж до графині де Гранвіль, то вона доживала віку в Нормандії, в одному із своїх маєтків, складаючи гроші й молячись серед священиків та мішків із грішми, байдужісінька до всього до останнього свого подиху. Навіть якби Марі встигла з'їздити в Байє, хіба дала б їй мати стільки грошей, не знаючи, для чого вони призначені? Послатися на борги? Може, мати і дала б розчулити себе своїй улюблениці? Авжеж, як не буде іншого виходу, доведеться з'їздити в Нормандію.