Ввели у комп'ютер усе що належить. Імовірність А, імовірність Б і таке інше. І знаєте, яку чортівню видав їм їхній електронний оракул? — Обличчя Кербі скривилося від неприхованої відрази. — Ніби саме вони становлять одну з головних мішеней у всій країні! Ні, як вам це подобається? Згідно з комп'ютером, вони мало не очолюють список, а оскільки бомба може бути й у Вашінгтоні, то саме їм загрожує небезпека у першу чергу. А що замінити їхніх великих програмістів майже неможливо, то вони, бачте, становлять національне надбання і таке інше. Коротше кажучи, УНБ евакуювало більшість своїх працівників з обпислювального центру!
Вінсент добре розумів Кербі. Він сам обурився вкрай. Потай Зінсент покладав великі сподівання на здійснене в УНБ дослідження досьє Десіда Сілбера, на електронний пошук, який міг надати їм якийсь реальний ключ до його спільників, або принаймні до тих, хто висунув його на роль зв'язкового. Те, що Сілбера обрали на цю роль чисто випадково, надто малоймовірно. З цього погляду комп'ютери могли надати величезну допомогу. ''Могли б надати", — подумав Вінсент з глухим гнівом. І ось тепер Ховінг та його компанія вибили грунт з-під їхніх ніг, позбавивши єдиної надії з'ясувати, кого ж, власне, їм слід шукати. [221]
Час був їхнім ворогом. А для декого часу вже не існувало. Перші жертви загинули від теплового імпульсу та нищівної ударної хвилі.
Тепер настала черга ходячих мерців.
Черга тих, хто мав стати жертвою радіоактивних опадів, які розповсюджувалися від иісця вибуху на крилах потужних вітрів, що віють з Тихого океану. Вибухом зрізало всю верхівку Гаргоніо, і ревуча вогняна куля, що піднялася вгору, засмоктала до своєї утроби мільйони тонн радіоактивного пилу та твердих уламків. Тепер ці уламки мали повернутися на землю по довгій і невизначеній дузі, повсюди сіючи смерть.
На щастя, злочинці, які підірвали ядерну бомбу і цим під-дали смертельній небезпеці багатомільйонне населення Лос-Анджелеської долини, обрали таку точку, в якій вибух дав не най' гірші з можливих наслідків радіоактивного зараження. Найряскі-ший дощ радіоактивних уламків випав на землю на території за-" повідника Джошуа-Трі, де все живе загинуло. Та смуга зараження була досить широка, щоб приректи на загибель і найближчі населені пункти. Вибух завдав спустошливого удару по містечку Палм-Спрінгс, де хвиля стиснутого повітря повибивала віконні шибки, знесла дахи і зруйнувала прибудови. Одначе сані будинки потерпіли не дуже, і мешканці Палм-Снрінгса повірили, що легко відбулися. То була жорстока помилка. Незабаром на це курортне містечко — славнозвісний оазис посеред пустелі —вг випав густий дощ з твердих часточок, і десь о першій годині ночі Палм-Спрінгс уже був містом мерців.
Щоправда, його жителі ще ходили вулицями, обмінюючись сполоханими вигуками. Дехто зумів заховатися від цього граду каміння, але вони були приречені нарівні з усіма іншими. Багато кинулися навтіки у своїх автомобілях, але незабаром і вони корчилися в лютих спазмах невтримної блювоти. Мало кому пощастить дожити до ранку. їхні тіла лежатимуть на багато миль навколо міста. Евакуювати таких було б цілковитим безглуздям, бо від неминучого кінця їх відокремлювало лише кілька годин.
Ніхто не міг передбачити, кого ще овіє цим подувом мовчазної смерті. Реактивні літаки снували в усіх напрямках, вимь рюючи ступінь радіації за допомогою найчутливіших приладів. Найбільшу частку радіоактивності прийняли на себе Каліфорнія і, меншою мірою, Арізона. Але небезпечні доза випромінювання мали вразити людей також у межах широкої смуги, яка проходила через центр штату Ньго-Мексіко, північна частина якого, включаючи міста Геллап і Санта-Фе, мала дістати найчутливі-шии удар уже знесиленого демона. Будуть і інші осередки радіації — хоч і не такі смертоносні для живих істот — у межах мало не цілого континенту. [222]
Бригадний генерал Артур Шерідан безпомилково передбачив хід подій. Навіть війна не змогла б спричинити такої бурхливої, просто-таки вибухової реакції населення у великих американських містах. Можна було б урятувати тисячі жителів, відверто порекомендувавши евакуацію. Але вимагати від населення спокою, у той час як з Вашінгтона летять повідомлення про екстрену евакуацію персоналу посольств, дипломатів і політиків, означало переоцінювати довірливість народу. Націю, вигадувану на політичному крутійстві та відвертій брехні, неможливо було примусити всерйоз поставитися до президентських закликів віратя урядові та зберігати спокій. Щоправда, за тими закликами ховалися добрі наміри, але, навчені гірким досвідом, люди не вірили більш нікому й нічому.
Один вибух в обстановці газетної істерії перетворився на справжню атомну пошесть, яка звалилася на країну. Віддалені спалахи грози здавалися відблисками ядерних пожеж. Непевність, страх, а за ними і відверта паніка охопили всі найбільші міста Сполучених Штатів. За лічені години стали явою пророцтва про близький кінець світу, такі поширені в останні роки.
Над ранок усі американські міста наслідували приклад офіційного Вашіагтона. Лише небагатьом, тим, хто дізнався яро вибух атомної бомби раніше, пощастило втекти ще до того, як усі шосе, мости й тунелі були вщерть забиті потоком машин. Люди знавісніли від жаху, і хто міг би дорікнути їм за це? Президент Даулінг зробив непростиму помилку, приховавши деякі факти. Те, що він сказав, було правдою. Але правдою нечесною через недомовки. І досить було лиш одному газетяреві дізнатися про листи, одержані мерами десяти міст, як ця новина блискавкою облетіла країну по всіх каналах радіо, телебачення й телеграфу. Людей опанувала гостра тривога, вони обурювалися тим, що від них приховали лравду, і навіть та слабенька віра в заяви політиків, яка ще жевріла в них, потонула в бурхливих виявах сліпого руйнування, масштаби яких залишили далеко позаду найсерйозніші заворушення минулих років. Цього разу майже не було кому приборкувати правопорушників — і підрозділи Національної гвардії, і поліція влилися в потік ошалілих утікачів.
Ця сліпа, розпачлива, панічна втеча призвела до більших жертв, ніж вибух бомби на вершині Сан-Горгоніо.
Бо той вибух, боялися люди, був лише початком.
Атомний джин вихопився з пляшки і пішов гуляти по країні. [223]
13
"Не забувай, ані на мить не забувай, що десь є три атомні бомби, про які ми досі не знаємо нічого. Три бомби — і вони, певно, в трьох різних містах. Три бомби, які можуть знищити мільйони беззахисних людських істот. Не забувай про це, Боб Вінсент. Ані на мить. Думай про найгірше. Думай про Нижній Манхеттен. Думай про Сент-Луїс, де живе твоя власна сім'я. Про Сьюзен та дітей. А втім, вони живуть у передмісті. Так, але ти ж не знаєш, де вона, та клятуща бомба. Може, її взагалі немає в Сент-Луїсі... Прокляття, годі скиглити... починай думати! Думай про найгірше. Думай про Нижній Манхеттен..."
Роберт Вінсент барабанив пальцями по столу. Чи може він забути про цифри, що закарбувалися в його мозку? Ні, це надто важливо, і забувати він не має права. Нижній Манхеттен. Він порівняв його з Хіросімою, де люди душили одне одного в морському порту. Така вже була густота населення в центральній частині того міста — понад сто п'ять тисяч чоловік на квадратну милю. Людська маса кишіла, як мурашник. Неймовірно. Але це ніщо, як порівняти з Нижнім Манхеттеном, в якому денна густота населення — людей, що працюють і мешкають там, — досягає семисот двадцяти тисяч на квадратну милю! Вінсент уявив собі вогненну кулю, що нуртує в центрі Нижнього Манхеттена, і в нього кров захолола в жилах. Він згадав, як розлютувався Лью Кербі, довідавшись про дезертирство Джона Ховінга та його людей з Управління національної безпеки. Вінсент відчув, як і в ньому зріє шалений гнів, і він мимохіть спрямував цей гнів на ту єдину людину, яка могла б допомогти їм відшукати три ; бомби, що причаїлися невідомо де.
Власний гнів здивував і налякав його самого. Він завжди " пишався тим, що вміє зберігати спокій за будь-яких надзвичайних обставин. Піддаватись емоціям, коли самі ж таки обставини вимагали від нього спокою та найсуворішої об'єктивності, було вкрай безглуздо. Наче збоку спостерігав він, як наростає в ньому хвиля гніву проти Девіда Сілбера, і, на мить примусивши себе заспокоїтись, він подумав: якщо вже він зовсім утрачає контроль над собою, то чого сподіватися від інших?..
Девід Сілбер перебував у кімнаті, де стояли тільки два стільці та ліжко. Сілбер або сидів, або лежав на ліжку. Двоє з числа найдовіреніших агентів Вінсента — обидва майстри карате та дзюдо — постійно були в тій же таки кімнаті. Зброї не мав ні той, ні той. Вони самі були смертоносною зброєю і своєю присутністю мали вберегти Сілбера від будь-якої небезпеки, а також подбати, щоб він сам, бува, не здумав накласти на себе [224] руки. Якби він раптом заподіяв собі смерть, за це довелося 5 платити надто страшну ціну...
— Містере ВінсентІ Він підвів голову.
— Сілбер просив переказати, що хоче негайно переговорити з вами.
Якусь мить Вінсент тупо дивився на свого агента. В останній раз Сілбер гукнув його для того, щоб передати повідомлена ня про гору, на яку треба було подивитись.
Що ж приготував він цього разу, о Господи?
— Я слухаю вас, містере Сілбер, — сказав Вінсент. Він намагався говорити спокійно. — Що скажете тепер? — Та тільки-но Сілбер розкрив рота, як Вінсент заговорив знову. Йому конче потрібно було вивести Сілбера з рівноваги. Навряд чи це йому вдасться, але в його розпорядженні більш не було нічого — тільки така гра в кота-мишки. І він запитав: — Скільки часу в нас лишається до того моменту, коли ви й ваші приятелі збираєтеся знищити ще кілька мільйонів людей?
Девід Сілбер вирячив на нього очі. Вінсент міг би поручитися всією своєю багаторічною службою, що людина, яка сиділа перед ним, не має найменшої гадки про те, що він сказав. Повільно усвідомлював Сілбер зміст цих слів. Вони просто не вкладалися в його свідомості. Нарешті зіниці Сілбера розширились, рот розтулився. Вінсент розумів, якими звивистими шляхами плутають зараз Сілберові думки. Його вже повідомили про зміст листів. Сілбер уже знав, що люди, які заплатили йому за передачу листів і наступних повідомлень через певні проміжки часу, погрожують властям атомними вибухами у великих містах, йому сказали, що ті, хто обрав його зв'язковим, убили екіпаж транспортного літака ВПС, та саме тут — Вінсент був певен — перед Девідом Сілбером постав психологічний бар'єр.