Мабабуся могла б зіграти Джульетту навіть у свої шістдесят два роки. Ніхто б і не помітив, що вона давко вийшла з джульєттиного віку. Мабабуся була просто чарівна! Що б не діялося, вона ніколи не втрачала гумору і найдужче вміла розсмішити мене, коли вдавала, що стоїть на порозі смерті. Я не могла вже більше дивитися, як вона зітхає, тайкома одним оком зиркаючи, яке враження все це справляє на мене,— й кинулася до неї на постіль. Мабабуся залементувала, пригадавши усіх святих, а тоді немилосердно прогнала мене з постелі зі словами:
— А тепер біжи потіш іще Сланінку. Бідолашна зовсім пригнічена, бо вже четвертий день з ранку до вечора у неї стирчить Лілінка.
Оце новина! Я вискочила з постелі й від хвилювання мало не натягла на ноги мабабусині супермодерні картаті пантофлі. Присутність Лілінки Сланінкової в нашому будинку пенсіонерів — це була перша ластівочка, яка свідчила про те, що звернення подіяло, і хоч одна ластівочка погоди не робить, моє хвилювання було цілком зрозумілим. Тільки-но Лілінка пішла геть, бабка Сланінкова, вся зморщена від пережитих страждань, почала заламувати руки й лементувати:
— Бачить Бог, такого я ще не зазнавала! Подумай сама! Присунула сюди й мовчить, мов води у рот набрала, та ще й зиркає скоса, ніби її хтось сюди кликав. Уявляєш собі! Ось поглянь! Три калачі! Я пошпурю їх їй у голову, нехай мені Бог простить! Як прийде і завтра, не знаю, що я зроблю!
Правду кажучи, такої реакції я не чекала. На другий день не тямлячи себе я домчала до бункера й висипала всі відомості від А до Я хлопцям. Я знову була дуже схвильована, бо навіть не помітила, що бункер виповнений трагічними подіями. Однією з них був наш любий Кіліманджаро. Бідолаха вив, мов сирена, тоді як Якуб масажував його здутий живіт, а Мартін на все дивився мовчки й докладав зусиль, аби не розірвалося серце. У мене воно також мало не розірвалося, коли я довідалася, що сталось. Уперше мені здалося, що я не зумію опанувати себе й тут-таки надаю Якубові ляпасів. Проте Мартін спритно затяг мене за афішу й настійливо попросив стримати свій гнів.
— Він іще дитина, ти не повинна йому докоряти. А окрім того,— нерішуче додав він,— здається, вік зробив це з найкращими намірами.
Я стояла на своєму:
— Можливо, >Ікуб справді ще дитина, але ти мусиш визнати, що неймовірно дурна дитина! Якщо ти зараз нічого йому не скажеш, я не дуже здивуюся, коли наступного разу він увірветься в дім Спіхульських, огріє там когось по голові, а труп запхне до комина. Роби, що хочеш, тільки я йому своє скажу.
Те, що Якуб часом поводився свавільно, я б іще могла йому вибачити, але ж при цьому він використав бідолаху Кіліманджаро, і це мене по-справжньому розсердило. Якуб, нічого нам не сказавши, відвідав дім Спіхульських і спробував розбудити їхню свідомість тим, що дві години гуказ під вікнами сичем, аж поки один із синів пана Спіхульського не вилив йому на голову повне відро води. Геть промоклий Якуб перестав гукати, але тут-таки у нього зродився новий диявольський план. Непомітно від просунув нетямущого й голодного Кілінка через віконце до комори, де Кіліманджаро, звісно, обжерся і тепер вив, немов сирена. Я попрямувала назад до Якуба і безжалісно сказала:
— Попереджаю, якщо Кіліманджаро через тебе здохне, обіцяю власноруч закинути тебе до тієї комори, куди ти запхав його, і не випущу, поки не почнеш вити, як він!
Я не думала про це цілком серйозно, але можу сказати, що прозвучало це загрозливо. Бідолашний Якуб на хвилину скам'янів, а тоді, увесь знічений, встав, поглянув на мене, й коли заговорив, ледь стримував сльози:
— Я цього не хотів, Шімонко, справді не хотів! Я просто там стояв і дивився, але вони всі мали такий задоволений вигляд, що я мусив їм чимось насолити! Я не знав, що йому буде зле, я лише хотів, аби їм чогось забракло!
— Усе гаразд, Якубе,— сказав Мартін й усадовив його за афішею. Це вже треба було бути камінною, щоб і мене не зворушило таке пояснення. Втім, лишалася проблема — що робити з Кіліманджаро. Він скавучав, вибалушував на нас свої зелені очиська і плазував до дверей.
— Гадаю, йому поможе, коли він трохи прбігає,— з надією в голосі мовив Мартін.— Я не думаю, що йо^ му аж так зле.
Втім, мені все це видалося неприємним і не тільки через Кіліманджаро. Я відчувала, що починаю панікувати. В подібних випадках я стаю зовсім ненадійною людиною. Тільки-но мене починає охоплювати паніка, все на світі мені здається лихим, примарним і заплутаним. Я взагалі перестала орієнтуватися в ситуації. Я лише сподівалася, що хоч Мартін не піддасться таким настроям і зберігатиме рівновагу.
Мартін провів Кіліманджаро аж за двері, а коли повернувся, з-за афіші визирнув Якуб.
— Можливо, йому допомогло б, якби він випив питної соди,— несміливо запропонував він. Я помітила, як Мартін після його слів непомітно підняв брови і, стримано посміхаючись, відповів:
— Нічого страшного, Якубе, за хвилину йому і так покращає. У кішки сім животів, а в нашого Кілі їх щонайменше сімдесят. Тож не бійся, він із того видряпається граючись.
Якуб, видно, вже не боявся, бо зухвало посміхнувся і сказав:
— Б'юсь об заклад, що він зжер не менше половини їхніх припасів, і це ще він не був дуже голодний, бо перед тим з'їв шість мишей.
Нічого не поробиш, Якуб був дитина, що я, пригадую, констатувала в ту хвилину цілком саімостійно. Зрештою, я вибачила собі й деяку зневагу. Якщо він був іще дитиною, нашим першочерговим обов'язком було оберігати, а не зневажати його, і це вже були думки не з моєї власної, а з мабабусиної голови. З таких міркувань мабабуся захищала всіх бабок із нашого притулку, хай би вони були і на двадцять років старші за неї.
Я мовчки стежила за Мартіном, який тим часом сів за стіл і, пильно дивлячись перед собою, розмірковував:
•— Окрім Лілінки Сланінкової, ніхто більше не прийшов?
— НіхтоІ
— Звернення ми надіслали поки що чотирьом особам,— думав він уголос.— Здається, щодо бабки Сланінкової ми помилились. Щось тут не грає. Ще не знаю, що саме, але, напевно, ми чогось недодумали. Гадаю,
не слід посилати подальші зверйеййй, іїбкй не зрозуміймо, що тут не так.
Я також була впевнена: щось варте уваги є в тому, як реагувала бабка Сланінка. Чи, може, уже відвикла від своєї дочки? Тоді чому завжди зітхала, коли Лілінка забувала відвідати її бодай раз на місяць? Небеса послали мені всього більше, аніж я могла винести,— всі ці питання були понад мої сили.
— Пропоную два-три тижні почекати,— тверезо сказав Мартін.— Якщо подумати, нічого, власне, не сталося,— рятував він становище, підбадьорливо посміхнувшись до нас. Нам з Якубом це було потрібно, як сіль.
— А ти, Якубе,— звернувся він до Якуба, мимоволі підвищуючи голос,— надай Спіхульським можливість жити поки що у мирі й спокої. Подбай краще про те, аби Кілі тримав дієту бодай тиждень. А зараз трохи послідкуй за ним, йому треба добре побігати, аби все переварилося.
Я зрозуміла Мартінові наміри й охоче його підтримала.
— Треба, щоб Кіліманджаро нікуди не заліз. Бо як він тільки лежатиме й скавулітиме, може статися заворот кишок.
Якуб слухняно подаєся до дверей, а ми з Мартіиом обмінялись коротким багатозначним поглядом. Мовчки зачекали, поки в коридорчику стихли Якубові кроки. Мартін озвався першим.
— Якубові треба знайти якусь роботу, бо він знову щось скоїть і по-дурному все ускладнить. У нього це не від лихих намірів, здається, він просто замалий для того, аби вірно зорієнтуватися в ситуації.
Яка спостережливість! Якщо подумати, то нас уже двоє, хто не годен зорієнтуватися, спало мені на думку, але я вирішила Мартінові цього не розкривати.
— Я не знаю, може, сказати при Якубові, що котрийсь із Спіхульських уже приходив до батька? Треба відвернути від них його увагу, тільки про це йдеться. Згодом він, мабуть, заспокоїться й перестане їх переслідувати.
Якби ж то це допомогло! Та наскільки я знала Якуба, на нас чекала ще не одна тривожна хвилина! А я ж іще не брала до уваги його найновішу ідею, яку він доварив мені близько тижня тому,— заснувати мафію.
№
Нараз я усвідомила, що Мартін дивиться на мене якось підозріло довго, і в мене з'явилося невиразне відчуття, що йому щось у мені не подобається.
— Куди ти поділа сьогодні свою білу стрічку? — нарешті озвався він, і мені сяйнуло в голові, про що йдеться.
Я пояснила йому, що біла стрічка в моєму волоссі — це найважливіша вимога моєї мабабусі, що сьогодні стрічку я забула і що не розумію, який зв'язок між нею і тим, про що ми досі розмовляли.
— Не знаю, чи є тут зв'язок, але мені справді вона подобається,— весело мовив він, тоді як я з невідомих причин мало' не знепритомніла.
— Мені б твої турботи, і для щастя нічого б не бракувало! — мовила я, як мені здавалося, голосом, сповненим найвищої зневаги. Чи взагалі існувало що-небудь, що б могло вивести його з рівноваги? Він нахилився до мене, мало не вибивши мені своїм носом ока, і спокійно відповів:
— Гаразд. Побачимося через три дні. А коли б сталося щось непередбачене, залиш вісточку під віконницею.
Попрощалися ми в кінці вулиці. Мартін найвірогідніше пішов знову оглядати свої улюблені руїни в старій частині міста, а я попрямувала додому розв'язувати таємницю пневматичного молота, який загупав іще в бункері й молотив з такою силою, що мало не пробив мені груди.
XIII
А далі було просто несказанне лихо, цього разу, правда, чисто родинного характеру: настала друга половина липня, а з нею й день народження мабабусі. Мабабуся почала терзатися щонайменше за тиждень перед цією датою, була нервова і дражлива, й узагалі її не можна було витримати. Я знала: цей незвичайний стан у неї викликає страх, що ніхто з дітей не прийде привітати її. І тому я зважилася на ризиковану спробу заманити на день народження мабабусі до нашого будинку пенсіонерів великого Імріха та Валерію, чого б за інших обставин нізащо не зробила, хай би навіть як винагорода за це на мене чакала медаль за мужність.
У комірчині довготелесої Рози я ще раз перевіри-ла адресу великого Імріха, прийняла благословення від бабки Сланінкової й пішла завойовувати бодай якусь позицію в тилу противника. Можу сказати, що, хоч зуби мої всю дорогу щосили клацали, я була сповнена відваги.