Дарма! Я в цьому проклятому госпіталі сам був занепав духом,— невже ж, думаю, на нього й сили нема, а як я до вас пришвартувався й іду, в мене цілковите оновлення душі... Думаю, багато хто кляне зараз нас, армійців, а хіба можна? Відступаємо — це так. Таж він який кулак зібрав! Але подумайте, яка сила духу! Ах, боже мій! Та це щастя — стояти на місці, не відступати, життя віддати,— повірте совісті, я сам би вважав за щастя життя віддати, віддати життя за таких хлопців, як ви! — з хвилюванням, що струшувало його легке, сухе тіло, говорив майор.
Ваня й Жора, замовкнувши, розгублено і доброзичливо дивились на нього.
Майор сказав усе це, покліпав, витер вуса брудною носовою хустинкою і замовк, і так мовчав уже до самої ночі. А вночі майор з несподіваною енергією й люттю кинувся "розсмоктувати", як він висловився, велетенську пробку 8 машин, підвід та артилерійського обозу, і Ваня та Жора назавжди загубили його і в ту ж мить забули про нього.
До Лихої вони йшли дві доби. На той час уже стало відомо, що на півдні бої точаться коло Новочеркаська, а по той бік Дінця, в широкому степовому просторі між Дінцем і Доном, діють, прорвавшись, німецькі танки й моторизовані частини.
1 Переклад А. М'ястківського.
Але, за чутками, якась частина стійко билась під Камен-ськом, не пускаючи німців на Лиху. Народний поголос передавав із уст в уста прізвище генерала, командира частини. Саме йому та його частині люди завдячували тим, що переправи через Нижній Донець усі були в наших руках і ще можна було степовими дорогами вільно вийти на Дон і переправитись через нього.
В останню ніч, змучені кількома днями путі під сліпучим сонцем, Ваня й Жора, не чуючи ніг, завалилися спати на якомусь хуторі, в сіні. їх розбудили гучні бомбові удари, від яких двигтів сінник.
Сонце ще невисоко стояло над степом, але вже по всьому простору нив переливалось гаряче, голубувато-золотаве марево, коли Ваня й Жора підходили до велетенського табору машин, людей та підвід, що розкинувся по цей бік Дінця, трохи нижче від великої станиці-міста на тому боці ріки, з зеленими садами, кам'яними будинками урядових і торговельних установ і шкіл, багато з яких уже стали руїнами і ще курились.
Весь цей величезний табір, мінливий за своїм складом, що, проте, мав уже й своїх старожилів, увесь цей табір, поповнюючись новими людьми й транспортом, утворився тут уже тижнів зо два тому й жив своїм особливим, неповторним побутом.
Це була неймовірна суміш залишків військових підрозділів, колективів установ та підприємств, суміш усіх засобів транспорту, біженців усіх соціальних категорій, усякого віку й родинного стану. І всі зусилля, вся увага, вся діяльність цих людей були спрямовані на те, щоб якнайближче добутись до ріки, до вузької смуги наплавного мосту через Донець.
Але якщо всі зусилля людей, скупчених у таборі, зводились до того, щоб потрапити на міст,— усі зусилля військових людей, які відали переправою, зводились до того, щоб не пустити цих людей на міст, а насамперед дати переправитись підрозділам Червоної Армії, що відходили на нові рубежі оборони між Дінцем і Доном.
У цій боротьбі індивідуальних і окремих воль, зусиль та воєнної, державної необхідності, в умовах, коли ворог от-от міг з'явитися й на тому й на цьому березі Дінця і коли чутки, одна за одну страхітливіша, підігрівали взаємно супротивні пристрасті й зусилля,— в цій боротьбі й минало повсякденне життя табору.
Деякі організації стояли тут так довго, дожидаючись черги, що встигли нарити щілин у землі. Деякі нап'яли намети, поробили тимчасові печі, щоб варити їжу. Табір був повен дітей. І вдень і вночі тягся через Донець суцільний вузький потік машин, людей, підвід, обабіч якого люди переправлялись на плотах, на човнах. Тисячі голів худоби, мукаючи га мекаючи, юрмились на березі й ішли вплав.
Переправу щодня по кілька разів бомбили і обстрілювала 8 літаків німці, і зразу ж починала бити зенітна артилерія, що охороняла переправу, дзвеніли зенітні кулемети, весь табір в одну мить розлітався по степу. Але тільки-но зникали літаки, як усе знов поверталось на свої місця.
Відтоді як Ваня потрапив у цей табір, у нього вже не було іншої мети, як тільки відшукати машину, на якій їхали Ковальови. В ньому боролись два почуття: він уже починав розуміти, яка велика небезпека, і йому хотілося, щоб Клава з батьками була вже не тільки по той бік Дінця, а й по той бік Дону, і водночас він був би щасливий, коли б зустрів Клаву ще тут.
Вони блукали по табору, Ваня й Жора, шукаючи своїх краснодонців, як раптом від однієї з підвід хтось гукнув їх, і Олег Кошовий, їхній товариш по школі, засмаглий і, як вавжди, свіжий, акуратний, з виразом жвавої діяльності в усій його кремезній постаті і блискучих очах із золотавими віями, вже обіймав товаришів сильними, великими руками й міцно цілував у губи.
Вони натрапили на машину шахти № 1-біс із Вальком та Шевцовим, на підводи з Улею та ріднею Кошового і на той самий дитячий будинок, який вибрався з Краснодона зусиллями Вані та Жори й завідувачка якого тепер навіть не впізнала їх.
Розділ одинадцятий
У всій тій частині табору, куди вийшли Ваня й Жора і де панувала тверда, смаглява рука директора шахти № 1-біс Валька, був уже порядок: машини, підводи стояли окремо витягшися в лінії, скрізь були вириті щілини. Біля вантаж ної машини шахти лежав запас дров — кілька метрів хутір ського тину, і тітонька Марина й Уля варили борщ із свіжої капусти з салом.
Він був справжній хазяїн, цей старий циган Валько. Захопивши cвofx робітників та п'ятьох хлопців-комсомольців, Валько важкою ходою, так люто позираючи з-під зрослих чорних брів, що люди розступались перед ним, попростував до самої переправи, сподіваючись накласти свою тверду руку на все це діло.
Відтоді як Валько став наводити порядок, Олег був так само закоханий у Валька, як перед тим він був закоханий у Каюткіна, а ще якийсь час тому — в Улю.
Надзвичайна жадоба діяльності, бажання виявити всього себе, бажання втрутитися в життя людей, в їхню діяльність, щоб додати до неї щось своє, досконаліше, проворніше в обертанні і сповнене нового змісту,— ця духовна сила, яку він ще не цілком усвідомив, але яка охоплювала всю його істоту і становила основу його натури, оволоділа Олегом.
— Ой, і д-добре ж, Іване, що ми з тобою зустрілись! — трохи заникуючись, весело казав Олег, ступаючи поруч із Земнуховим за Вальком.— Добре, що ми зустрілись, бо я дуже скучив за тобою. Бачив? А ти кажеш — вірші! У-у, брат!..— І Олег очима й пальцем кивнув поважливо в спину Валькові.— Еге, брат, головна сила в світі — сила організації! — говорив він, гостро поблискуючи очима в темно-золотавих віях.— Без неї, видно, найкраще й найпотрібніше діло розлазиться — от як плетена тканина, надірветься й розлазиться на ниточки. Але варто прикласти руку та волю — і...
— І гляди, тобі ж і пику наб'ють,— не обертаючись, сказав Валько.
І хлопці по заслузі оцінили його похмурий гумор.
Як на фронті, потрапивши до других ешелонів армії, важко судити про розміри й запеклість битви на передньому краї, так і на переправі, перебуваючи десь у глибокім її тилу, в останній черзі, не можна судити про справжній обшир лиха.
Що ближче вони підходили до переправи, то заплутані-шою й непоправнішою ставала рахуба тих, хто переправлявся, дужчало й загальне озлоблення: воно було вже таке застаріле й таке роз'ятрене, що навряд чи будь-яка сила могла вже його розрядити. Намагаючись якнайближче добутись до наплавного мосту, задні машини сунули на передні, а між ними йшли маси людей, і всі види транспорту були вже так тісно й непоправно переплутані між собою, стиснуті в найнеймовірнішім безладді, що не було вже ніякої змоги дати їм інший лад — лишалося тільки помалу посуватися вперед.
У нестерпній спеці, яка ще дужчала від тлуму, люди, обливаючись потом, були такі розпашілі, що здавалося, торкнувшись одне одного, вони можуть вибухнути.
Військові люди, що відали переправою, не спали вже багато діб, чорні від безсоння, від сонця, проти якого вони смажилися з ранку до вечора, від куряви, збиваної тисячами ніг та коліс, охриплі від лайки, з червоними повіками та спітнілими чорними руками, доведені до того ступеня нервової втоми, коли ніщо вже не держалося в цих руках,— все-таки не облишали своєї роботи.
Було цілком ясно, що нічого іншого, крім того, що робили ці люди, вже не можна зробити, але Валько таки зійшов униз, аж до виїзду на міст, і його хрипкий голос загубився серед інших голосів та гурчання машин.
Олег з товаришами, насилу пробравшись на берег, стояв і з напруженою увагою великої дитини, з виразом розчарування вражено дивився, як у цій куряві й спеці з берега, що обповз і розмішався в страхітливе місиво, одна по одній сунуть машини й підводи, навантажені з верхом, і все йдуть та йдуть люди — спітнілі, брудні, люті, принижені, але йдуть, ідуть...
І тільки Донець, ця улюблена з дитинства ріка, па середню течію якої стільки разів у своїм житті їздили хлопці-школярі купатись та ловити рибу, тільки Донець, широкий, плавний у цих місцях, котив, як завжди, теплі каламутні води.
— Ні, все-таки хочеться комусь пику набити! — раптом сказав Віктор Петров, який із сумним виразом у сміливих очах дивився не на переправу, а на річку; він був з хутора Погорілого, виріс на цій ріці.
— Той-бо вже, напевне, переправився! — пожартував Ваня.
Хлопці пирснули.
— Бити треба не тут, а там,— холодно сказав Анатолій, кивнувши головою в узбецькій шапочці на захід.
— Цілком правильно,— підтримав його Жора.
І майже в ту ж мить, як він це сказав, пролунав крик:
— Літаки!
І раптом ударили зенітні гармати, задзвеніли кулемети, почувся рев моторів у небі й пронизливе наростаюче виття скинених бомб.
Хлопці впали на землю. Вибухи поблизу й десь далі стрясали все довкола, посипались грудки землі й тріски, і зразу, слідом за першою чергою літаків, промчала друга черга, за нею третя, і вищання та виття, і вибухи скинених бомб, вогонь зенітних гармат і кулеметів заповнили, здавалося, весь простір між степом і небом.
Але от літаки пройшли, люди стали підводитися з землі, і тут звідкілясь не дуже здалеку, від хутора, де почували Жора та Ваня, чути стало округлі постріли гармат, і за мить, здіймаючи стовпи землі й трісок, у самому таборі з різким гуркотом почали рватися снаряди.
Люди, що підвелися з землі, деякі знов попадали, деякі повернули голови туди, де вибухали снаряди, тим часом не спускаючи з очей і переправу.