Гародьде, все, що від тебе вимагається – їсти й ділитися з нами своїми враженнями про страви.
Том провів Гарольда до столика, і освітлювачі почали встановлювати софіти. Офіціанти розклали срібні ножі й виделки, принесли серветки.. Подали пляшку невідкоркованого червоного вина із справжньою французькою етикеткою і розлили по бокалах. Гарольд підніс бокал до губів, покуштував задумливо, проковтнув.
– Ну, Гарольде? – поцікавився Філакіс. – Як тобі? – І підморгнув.
Гарольд зрозумів. У житті людини іноді час, коли інтуїція допомагає їй притлумити добропорядність і чесність, які обмежувала її дії змалечку.
Так що Гарольд зорієнтувався і відповів:
– Що ж. непогано...
Філакіс подарував йому промовистий погляд, що мав означати: "А ну, покажи їм?"
– …для миття підлоги, звичайно.
А тоді пішло-поїхало.
Одну по одній він висміював усі страви, заздалегідь гарячково підшукуючи порівняння і будь-що намагаючись не видаватися селюком. Деякі з його грубих дотепів були не такі вже й погані, приміром, суп із зеленої черепахи він назвав гнилим болотом.
Філакіс трохи зняв напруження, почавши вставляти вряди-годи і своє слово, ганячи інтер'єр, офіціантів, обслуговування, оркестр, самого власника ресторану. його дружину і навіть власникового кокер-спанієля.
Поки це транслювалося в програмі "Мисливське Шоу", Задираки – четвірка м'язистих чоловіків у купальниках – трощили все навкруги бейсбольними бітами, не чіпаючи лише кутка, в якому Гарольд доїдав "Креп Сюзетт", який він назвав холодним солодким супом, налитим на тонкий млинець, смачним хіба що для свиней.
А коли під кінець він виплюнув каву, з усіх боків залунали оплески.
Нарешті, коли нічого, що можна було б з'їсти або споганити, не лишилося, Гордон Філакіс ніжно обійняв Тома за плечі й назвав його своєю людиною. Безумовно, студія відшкодує збитки. А за чуйне ставлення до всього, що відбулося, Філакіс подарував Томові квиток у ложу на Мисливські Ігри.
– І тобі, Гарольде, теж спасибі, – промовив він. – Ти теж своя людина, розумієш усе з півслова. Дуже сподіваюся незабаром побачитися знов і, можливо, почути про твоє перше Вбивство.
35
Повернувшись додому, Альбані роздратовано кинув на стілець своє верблюже пальто. Не відриваючи погляду від телевізора, Тереза запитала: – Ну. як справи сьогодні?
– Катастрофічно. Жертва вже могла вважати себе мертвою, коли раптом вперся той бісовий Гордон Філакіс із своїм "Мисливським Шоу" і став брати в Герольда інтерв'ю. Вся робоча нанівець.
– Не гарячкуй, любий. Прикінчите його наступною разу.
– Маю надію. Однак на той раз то може бути не так легко.
– А як тримався Гарольд?
– Чудово. Гадаю, хоч одне гарне Вбивство в нього та вийде. Сподіваюся. Нам так потрібне саме гарне.
– А чи стане нам від того легше? – сумно поцікавилася Тереза.
– Якщо відверто, то це може дуже мені допомогти. Надто багато людей зараз слідкують за моїми "успіхами". Ходять чутки – і не запевняй мене в протилежному! – що в мене тепер депресія.
– Як вони сміють! – обурено вигукнула Тереза.
– Вони наводять останні мої невдалі засідки як приклади нерозважливості й нездатності доладно організувати справу.
– Ну. бачиш, тут вони де в чому мають рацію... Згадай хоча б Джеффріса.
Альбані скривився.
– Або попереднього твого клієнта, як там його?
– Антонеллі. О Господи, не нагадуй мені про них, – Альбані скинув жакет і послабив вузол краватки. – Антонеллі. По-справжньому щедрий чоловік. Я захотів йому віддячити. Якнайчіткіше все спланував для його Вбивства. Жертвою була шістнадцятилітня дівчинка, можна собі таке уявити? Незайманка! До того ж, вона полювала вперше.
– Тепер такі діти пішли... – промовила Тереза.
– Все сталося так просто. Антонеллі загнав її в куток. Все, що йому лишилося зробити – натиснути гачок. Однак він, сибарит чортів, не квапився. Подумки вже бачив її мертвою і смакував Убивство. Дівча, правда, було майже голе. Антонеллі гадав, що він у повній безпеці. Ніякої ж зброї видно не було. А вона саме на це й розраховувала. Миттєвої затримки їй вистачило, аби вистрелити спеціальною волосяною сіткою і задушити його.
– Не уявляю, як вона одержала дозвіл на таку зброю? – зауважила Тереза.
– То вже неістотно. Головне, що я не врахував такої можливості. Ще одна пляма з'явилася на моїй репутації. Гадаєш, я справді кочуся вниз, Терезо?
– Це не твоя провина. Краще думай про справи. Оцей Гарольд, має він хоч якийсь шанс?
– Хто його знає. Мені яке діло! – зробив театральний жест Альбані. – Ні, шансів у нього аніяких. Але треба, щоб він переміг. Доведеться якось це влаштувати. Від того залежатиме моє майбутнє. Хіба ж то не важливіше, ніж чиєсь там дурне життя?
– Повністю з тобою згодна, любий. Але ти щось обов'язково придумаєш. А зараз ходімо вечеряти.
36
У себе вдома Лувейн довго й напружено міркував. Було страшенно прикро, що він втратив таку нагоду підстрелити Гарольда. Забігла Джекінс, лиш глянула, як він зігнувся над робочим столом, перевдяглася і знов пішла. Лувейн самотужки приготував легеньку вечерю: тости із шматочками варених омарів.
Пізніше до нього зазирнув Сузер, налив собі склянку, сів на розкладний хромовий стілець із шкіряним сидінням і став чекати, коли Лувейн зверне на нього увагу.
Нарешті Мисливець поворухнувся. Підвівся, підійшов до письмового столу, знайшов записник, погортав, натрапив на потрібне і, випнувши губи, кивнув.
– Сузере, – покликав Наводчика.
– Що, босе?
– Ти ж знайомий з Гортоном Футом, правда?
– Авжеж.
– Де його знайти, не знаєш? Я маю на увазі зараз.
– Можливо, він у барі Кленсі, що біля Трокадеро, п'є і сам себе жаліє. – Треба, щоб ти пішов і привів його до мене. Негайно.
– Гаразд, босе. Але ж вам відомо, що з тим Футом краще не зв'язуватись. Крім того, він – чи не найбільший ваш ворог на всьому острові.
– Що робить його кандидатуру бездоганною.
– Ясно, сказав Сузер. Насправді він нічого не второпав, однак питати було марно. Бос волів не розкривати своїх маленьких таємниць.
Він попрямував до дверей.
– О, ще одне, – затримав його Лувейн.
Сузер зупинився.
– Так, босе.
– По дорозі накажи швейцару заправити машину . "Мерседес", а не "б'юїк".
Сузер хотів був поцікавитися новим планом, однак передумав. Лувейн, коли захоче, сам розповість. І вийшов з кімнати.
Протягом наступної години Лувейн не відходив до телефону, обдзвонюючи всіх своїх друзів у місті. Через годину, ледве він встиг договорити з останнім, з'явився Фут.
Він був маленький на зріст, років йому було десь під сорок, обличчя мав темне й зморшкувате. Вдягнений був у білий засмальцьований костюм, на голові – капелюх з вузькими крисами, на ногах – відкриті сандалі.
– Сідай. – запропонував йому Лувейн, – Наливай, що хочеш. Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тебе запросив.
– Тільки тому я й приїхав, – сказав Фут. І налив собі найкращого Лувейнового бурбону.
– Знаю, ти мене ненавидиш. Вважаєш, що я вбив твого брата нечесно, так?
– А що? Хіба ні?
– Між нами, – сказав Лувейн, – так воно й було.
Фут не одразу знайшовся, що відповісти. Спочатку кивнув, а тоді промовив:
– Ну що ж, так я й гадав.
Він прагнув розсердитися і не міг.
– Наскільки я пригадую, ти не дуже його любив, – вів далі Лувейн.
– Я ненавидів того сучого сина й бажав йому смерті! – збуджено вигукнув Фут. – Але то не твоє діло. Я нікому не дозволю знищувати членів моєї сім'ї безкарно. Як це має виглядати, по-твоєму?
– Гаразд, – урвав його промову Лувейн. – Я запросив тебе сюди, аби помиритися.
– І яким же чином? – глузливо чмихнув Фут.
– Вдовольнивши дві твої найбільші пристрасті.
– Які саме?
– Ну, перша – гроші.
– Гроші, – мрійливо повторив Фут, відчуваючи, що в нього аж серце від цього слова мліє. – Ти хочеш запропонувати мені гроші? – Обличчя його було вже не таким похмурим.
– Звісно ж, ні, – відповів Лувейн. – Для тебе то було б принизливо.
– Мабуть що так, – сумно погодився Фут.
– Я пропоную тобі їх заробити.
– О, – тільки й вимовив ошелешений Фут.
– Однак працюючи на мене, ти задовольнив би свою другу найбільшу пристрасть?
– Котру?
– Зрадництво.
Фут відкинувся на спинку стільця. Врешті-решт, життя – не така вже й безнадійна річ. Бувають дні, коли доля починає тобі усміхатися, й успіх приходить звідти, звідки ти його зовсім не чекав.
– Добре ж ти мене вивчив! – промовив він.
– Зрада тобі конче необхідна, чи не так? Без неї тобі світ немилий. Наче чогось не вистачає.
– Ти бач, який психолог! Мій психоаналітик справді каже, що для збереження душевної рівноваги мені треба постійно когось зраджувати. Він ще порадив вбивство, але то не для мене: на цьому поприщі мене й самого можуть вбити. Хай ніхто не ображається, однак кожному своє.
– А ніхто й не ображається, – сказав Лувейн. – Пропоную тобі п'ять тисяч за послугу, від якої ти й сам одержиш величезне задоволення.
– Десять, – заперечив Фут, – і я втішатимуся ще більше.
– Зупинимося на семи з половиною, бо ми давні друзі, незважаючи на всю ворожнечу. Га?
– Згода. Кого я маю зрадити? Чи він не один?
– Одного з своїх давніх друзів, Мікеланджело Альбані.
– Альбані! Але ж ми дійсно дуже близькі. Зрадити його було б справжнім свинством.
– Ну то й що? Зрада в цьому й полягає, хіба ні?
– Мабуть що так. Ти, Лувейне, наче наскрізь бачиш.
Той скромно стенув плечима й розповів, про що йдеться.
Фут весь час кивав на знак згоди, але в останню мить у нього прокинулося сумління:
– Для Альбані то буде повний крах. Він збанкрутує, якщо програє й тепер. Знаєш, що то означає?
– Дозволь нагадати, що в протилежному випадку, якщо Гарольд, його клієнт, мене вб'є, Альбані одержить і винагороду, і рекламу, яка зараз йому така необхідна. Якщо чесно, яке тобі діло до того, чи стане Альбані банкрутом?
Фут поміркував.
– Правду мовити, якщо Альбані як державний раб забереться з міста, я зможу розраховувати на прихильність Терези. Ти бачив її, Лувейне? Хитрун, він не випускає її з дому. Вона така гарненька...
Нетерпляче махнувши випещеною рукою, Лувейн урвав його:
– Ми тут не про залицяння зібралися говорити. Обговорюються гроші та зрада.
– Що ж, я до твоїх послуг. Як я маю діяти?
Лувейн наблизився до стіни, де в срібних рамках під склом висіли всі його нагороди й призи. Зняв одну, вийняв з-під скла папірець, простиг його Футові й повісив рамку на місце.
– Ти знаєш, що це, правда?
– Картка Зради.