Підійде поліцейський, а він тицьне йому під ніс отой папірець — і баста. Поліція спритна, коли дістає можливість поворушити справу в суді. А коли в них свідчення однієї людини проти іншої, вони не дуже-то поспішають.
— Шкода, що ви підписали зобов'язання, — зітхнув я.
— Де там підписував! — обурився він. — Той підпис — лише копія мого. Я й сам не зміг би відрізнити. Одного разу хотів вихопити той папірець, а вимагач каже: дарма, порвеш, ми надряпаємо інший. Скопіювали підпис. Хіба це важко?
— Отже, ви й далі платите? — запитав я.
— А дзуськи! — відповів бармен, і його вуса настовбурчились. — Я вже більше року не даю їм ані пенса. Відтоді, як у мене з'явився Принц. Він за місяць порвав чотирьох, і це трохи охолодило їх запал. Хоч досі нишпорять навколо. Ми з дружиною рідко виходимо з дому, а коли йдемо куди, то беремо з собою Принца. Я приладнав сигналізацію до дверей і вікон, і вона божевільно калатає, коли хто-небудь лізе непроханий. Але так жити важко. Нерви Сью вже ледве витримують.
— Неприємна історія! — мовила Кет, злизуючи варення з пальців. — Не можна ж так жити вічно!
— Ні, міс, ми їх починаємо потрошку перемагати. Гроші вони правлять не тільки з мене. Вся округа їм платить. Десять чи одинадцять дрібних закладів — барів, тютюнових крамничок, сувенірних лотків тощо. Великих вони не чіпають. Грабують маленьких власників, як я. Коли я збагнув це, то обійшов усіх і одверто поспитав, чи платять вони бандитам. Кілька тижнів згаяв — адже округа велика. Ті, що платили, були налякані до смерті й навіть боялись признатися, хоч я бачив по очах, що платять. Я вмовляв їх об'єднатися й почати боротьбу. Але в більшості діти, тому вони й бояться ризику...
— Що ж ви вчинили? — поцікавилася Кет.
— Дістав собі Принца. Він був ще тоді малий. В армії я мав справу з псами, отож і вивчив його на забіяку.
— Так, — погодився я, дивлячись на собаку, що мирно простягнувся в своєму ящику, поклавши голову на лапи.
— Я водив його по окрузі й показував жертвам шантажу, — провадив Томкінс, — і казав їм, хай вони теж заведуть псів, і ми віднадимо таксистів. Дехто ще не розумів, до чого тут таксисти. Довелося їм розтовкмачувати. Врешті-решт, більшість завела собак, а я допоміг вишколити; хоч це не так легко — навчав чужого пса коритися господареві, а не мені. Та куди їм до Принца!
— Ще б пак! — мовила Кет.
Він підозріло глипнув на неї, та вона заклопотано складала сандвічі на тацю.
— Ну й далі...— спонукав я.
— Найважче було вмовити тих, у кого діти. Тепер ми возимо їх до школи машиною. Я найняв фахівця джіу-джитсу — він возить, а матері супроводжують. Ми всі платимо йому. Дорого, але значно менше, ніж доводилось давати вимагачам.
— Чудово! — вигукнула Кет.
— Ми їх потроху перемагаємо. Але ще далеко не все гаразд. Два тижні тому вони розгромили кафе "Лушпинка", за рогом, обіч мене. Та ми винайшли засіб і проти цього. Спершу всі разом допомогли прибрати уламки, а потім склалися на придбання нових меблів. Власник кафе купив вівчарку, вона скоро стане боєздатною, і вони запиратимуть її в спальні. Отож я вам і кажу: найкраще — це собаки! — закінчив бармен.
Кет пирхнула від задоволення.
— А таксисти нападали й на вулиці чи тільки в будинках? — запитав я.
— То ви, може, чули про той випадок, коли вони огріли мене пляшкою? — Він засукав рукава, й ми побачили довгий шрам.— Ось бачите? Цілих сім дюймів. Троє кинулись на мене ввечері, коли я вийшов укинути листа. Це трапилося після того, як Принц добре пошматував одного з них. А я, дурний, вийшов без пса. Розумієте, до поштової скриньки два кроки. Та не слід було цього робити. Отож і дістав прочухана. Зате добре роздивився їхні пики. Вони сказали, що коли піду в поліцію, то повернуться й ще всиплють. Та я одразу ж подзвонив у відділок і все розповів. Той, білявий, що розкремсав мені руку, дістав шість місяців. Після того я не роблю й кроку без Принца, і вони бояться навіть наблизитись до мене.
— А як з іншими? — запитав я.
— Так само. Трьох-чотирьох побили й порізали ножами. Я дістав їм собак і намовив піти в поліцію. Гірше не буде, вважав, проте всі були до того налякані, що боялися давати свідчення. Мовляв, та зграя ще жодного не вбила. Навіщо їй це робити? Коли "боржник" помре, нікому буде платити.
— Авжеж,— задумливо відказав я.— Проте, вбивши одного, вони можуть підкорити решту.
— Думаєте, я цього не розумію? — похмуро мовив він.— Але ж і для них велика різниця — шість місяців ув'язнення чи довічне заслання, а то й шибениця. Мабуть, це їх і стримує. У нас все ж таки не Чікаго!
Я вів далі:
— Коли їм не вдасться шантажувати вас, то вони візьмуться за тих, хто ще, не знає про ваш метод і ваших собак...
Він перебив:
— З цією метою ми теж дещо робимо. Щотижня друкуємо в брайтонській газеті оголошення, що той, кому погрожують, може звернутися на адресу: поштова скринька така-то, і йому негайно допоможуть. Діє чудово, можу вас запевнити.
Ми з Кет захоплено дивилися на нього.
— Вам би бути генералом,— вигукнув я.
— Свого часу я й не такі операції проводив,— признався він.—Оті зелені лейтенанти, яких кидали на війну прямо з училищ, не раз бігали за порадою до ветерана! — Він раптом підвівся.— Та годі. Може, вип'ємо по чарці?
Ми з Кет подякували, заявивши, що нам пора,— була вже восьма. Домовилися з Томкінсом обмінюватись новинами й дружньо попрощалися. Та погладити Принца я не наважився.
Тітонька Деб сиділа у вітальні, нервово постукуючи ногою. Кет попросила вибачення, й тітонька вмить одтанула.
Видно, вони з Кет не могли одна без одної.
Під час обіду Кет, головним чином звертаючись до дядечка, розповіла про наші пригоди. Вона жартома згадала мандрівний фургон для перевезення коней та злісно покепкувала із сандвічів у готелі "Плаза". Останнє викликало докір з боку тітоньки, яка чомусь вважала цей заклад одним із найгостинніших у Брайтоні. Я пригадав легковажність Мевіс, запідозривши її в тому, що вона виявляє ласку до мешканців горішніх поверхів.
— А потім ми зайшли до чудесного бару "Блакитне каченя",— призналася Кет, втаївши поцілунки в телефонній будці й часті зупинки на розі вулиць.— Там я порізала собі руку,— вона показала бинт,— так, подряпина, і ми заходили до кухні змивати кров. Тому й запізнилися.
У господаря найлютіша вівчарка з усіх, що я досі бачила. Вона так загарчала на Аллана, що він затрясся з переляку...— Кет змовкла, щоб проковтнути.
— Ви не любите собак, містере Йорк? — спитала тітонька. Вона обожнювала свою таксу.
— Це залежить...— почав я.
— Принц вам не дуже сподобався б,— зауважила Кет.— Мабуть, його прозвали так, бо він чорний. Чорний Принц! Зате який боєць. Коли б вам розповісти все, що ми дізналися про насильства, які чинять у нашому добропорядному Брайтоні, то ви б ночами не спали!
— Не треба, люба,— попрохала тітонька.— У мене й так безсоння.
Я глянув на дядечка Джорджа, аби пересвідчитись, чи не образився він, що перебили розповідь. Він раптом з огидою відсунув, ніби його занудило, свою тарілку. Та, перехопивши мій погляд, криво посміхнувся:
— Очевидячки, розлад шлунка. Ще одна неприємність, яка настає з віком. Ми тепер нагадуємо пару старезних шкап.
Він намагався хихикнути, але це йому не вдалося. Рожеві щоки стали сірі, чоло зросилося потом. Щось неприємне коїлось із дядечком Джорджем.
Обличчя тітоньки Деб стало турботливим, отож, бажаючи, за звичкою, позбавити її неприємностей, він одсьорбнув води і втер губи серветкою. Я бачив, що в нього тремтять руки. Проте під товстим шаром жиру в цієї людини був панцир, і, прокашлявшись, він спокійнісінько заговорив:
— Кет, люба моя, я забув тобі сповістити, що телефонував Грегорі. Він каже, що Піднебесний пошкодив ногу й тепер не може взяти участі в Брістольському змаганні.
Кет спохмурніла.
— Він кульгає?
— Нібито накістень. Але ж у нього не було переломів, чи не так? Дивно,— сказав дядечко Джордж. Він, очевидячки, був засмучений не менше, ніж Кет.— У коней іноді з'являється тверда пухлина, або накістень,— пояснив він.— Поки не розсмокчеться, завдає болю, але ненадовго. Два-три тижні, і наш Піднебесний буде скакати.
— От напасть,— бідкалась Кет.— А я так мріяла про вівторок... Аллане, ви поїдете, якщо Піднебесний не братиме участі?
— Так,— мовив я,— мені випало скакати на Паліндромі. Приїздіть і ви, Кет, я ждатиму вас.
Я говорив з таким запалом, що тітонька Деб не витримала й нагородила мене осудливим поглядом.
— Коли молоду дівчину часто бачать серед жокеїв — це завдає шкоди її репутації,— просичала вона.
Об одинадцятій, коли дядечко Джордж замкнув двері кабінету, де зберігалися "трофеї", і коли тітонька Деб прийняла на ніч снотворне, ми з Кет вийшли поставити машину в гараж. Поспішаючи на обід, ми залишили її на алеї.
Вікна, хоч і затемнені шторами, робили нічні сутінки прозорими, і я бачив обличчя Кет.
Відчинив дверцята, але вона не спішила сідати.
— Вони старіють,— сумно мовила,— і я не знаю, що робитиму без них.
— Вони проживуть ще багато,— заспокоїв я.
— Якби ж то... Тітонька Деб виглядає такою стомленою, та й дядечко Джордж підупав. Він чимось стурбований... Боюся, що його лякає серце тітоньки Деб, хоч вони при мені про те не говорять. Навіть не жаліються, коли хворіють.— Вона здригнулася.
Я обійняв її й лагідно поцілував; Кет засміялась.
— Ви добрий, Аллане.
Я не почував себе таким, бо в мені палахкотіли пристрасті первісної людини. Хотілося кинути її на сидіння і мчати кудись у глухомань Південної Англії. Ледве стримав себе, щоб не завдати їй болю палкими обіймами.
— Я кохаю вас, Кет...
— Ні, ні. Не кажіть цього. Будь ласка! — Вона провела пальчиком по моїх губах. Тьмяне світло відбивалося в її очах, тіло ніжно тулилось до мене, голова відхилилась назад.
— Чому? — нетерпеливився я.
— Бо я не знаю... Не певна... Мені приємно, як ви мене цілуєте, подобається бути з вами. Але любов — таке велике слово... Це щось надто, надто важливе. Я, мабуть, ще не готова...
Так ось у чім річ! Кет, гарненька, смілива, люба, виявляється, ще не прокинулась для кохання! Вона не усвідомлювала, що в ній палає вогонь, який я вбачав у кожному її русі. Його з дитинства тамувала старосвітська тітонька, і важко було роздмухати, не збентеживши її.
— Кохання легко навчитися,— повчав я.— Слід лише ризикнути.