Лукес у капелюсі стояв на порозі, його постать чітко вимальовувалася проти відлисків вогню, що палав у печі. Стара не підвелася. Сиділа, як після обід у коморі, безрушиа, ледь нахилившись уперед; її маленькі скарлючені руки заклякли на білому фартусі, скривлене обличчя у відсвітах вогню проступало трагічною маскою, і оце вперше, скільки пам'ятає її, Едмондс застав Моллі вдома без череп'яної люльки в роті. Лукес підсунув йому стілець, але сам не сів. Став віддалік, з другого боку коминка, так що відблиски тепер падали й на нього,— на широкі криси виготовленого на замовлення касторового циліндра, якого Едмопдсів дід подарував йому півстоліття тому, на обличчя, схоже з давньосірійським, на масивний золотий ланцюжок, що звисав з кишені розстебнутої камізельки.
— Ну що тут у вас знов за історія? — спитав Едмондс.
— Вона хоче взяти зі мною розлуку,— сказав Лукес.— Ну й нехай.
— Нехай? — здивувався Едмондс.— Кажеш, нехай?
— Так. Скільки це мені коштуватиме?
— Розумію,— сказав Едмондс.— Вона не дістане розлуки, бо ти мусиш викладати на це гроші. Ну, тут тобі вже нікому не вдасться напустити туману. Це тобі, старий,
ие купівля машини-скарбошукача і не її продаж. Моллі ніякого мула не візьме.
— А ніхто їй і не дає мула,— відрубав Лукес.— Мені аби тільки знати, в скільки це обійдеться. А може, ви самі дасте нам розлуку, як Оскарові з його фарбованою білявкою — отією шльондрою, що він привіз торік улітку з Мемфіса. Ви дали їм розлуку, ще й самі відвезли її до міста і купили залізничного квитка назад до Мемфіса.
— Вони не мирили між собою,— пояснив Едмондс.— І рано чи пізно вона взяла б та й різонула його бритвою, яку носила при собі. А якби хоч трішки схибила чи забарилася, Оскар устиг би скрутити їй в'язи. Він тільки й чекав на таку нагоду. Через те я їх розлучив. Але ти не Оскар. У вас зовсім інша річ. Послухай, Лукесе. Ти старший від мене, визнаю. Можливо,— власне, напевне,— маєш більше грошей, ніж я, нехай навіть, як ти вважаєш, більше олії в голові. Але робити цього я не раджу.
— Кажіть про це не мені,— розвів руками Лукес.— Скажіть їй. То не моя забаганка. Мені добре й так як є.
— Ще б пак! Поки можеш робити що хочеш... не їсти, не спати, а тільки ганяти Джорджа Вілкінса туди-сюди по видолинку з тією бісовою... з тією бісовою...— Едмондс замовк, а коли озвався за хвилину, голос його був глухий 1 здавлений, принаймні на початку: — Скільки я тобі казав, що в тутешніх місцях нема ніяких закопаних грошей. Ти тільки марнуєш свій час. Але біда не в цьому. Ви з Джорджем Вілкінсом товчіться собі по долині, хоч ноги повідтоптуйте, про мене. Але тітка Моллі...
— Я чоловік,— заявив Лукес.— Я тут господар і в своїй хаті мені вільно говорити так само, як вам і вашому батькові, й батьковому батькові у вашій. Ви не можете нарікати на мене, як я обробляю землю і збираю на ній урожай, чи не так?
— Не можу нарікати? — пробелькотів Едмондс.— Кажеш, не можу нарікати?
Лукес мовби його й не чув.
— Поки я це роблю, лише мені вільно розв'язувати свої особисті справи, і ваш батько перший сказав би вам так, якби був тут.' Зрештою, я незабаром і так облишу свої нічні походеньки, бо треба буде збирати бавовну. Залишаться хіба суботні й недільні ночі.— Досі він говорив, дивлячись у стелю. А тепер перевів очі на Едмондса.— Але ці дві ночі — мої. Протягом цих двох ночей я нічиєї землі не обробляю, і мені начхати, хто називає себе власником цієї землі.
— Гаразд,— погодився Едмондс.— Дві ночі на тиждень. І то тільки починаючи з наступного тижня, бо частина твого бавовнику вже достигла.— Він обернувся до старої.— Ну, тітко Моллі, дві ночі на тиждень,— і Лукес, навіть Лукес незабаром муситиме прийти до розуму.
— Ніхто його не просить шукати тільки дві ночі на тиждень,— пробубоніла вона, ніби з псалтиря читала, навіть не ворухнувшись, не дивлячись ні на кого.— Ніхто його не просить, щоб він припинив пошуки взагалі. Вже запізно. Він більше над собою не владей. Я маю бути вільна.
Едмондс знову глянув на застиглу маску Лукесового обличчя під широкими крисами старомодного циліндра.
— Ти хочеш, щоб вона пішла? — запитав він.— Ти цього домагаєшся?
— Я голова сім'ї, був ним і залишусь,— відповів Лукес. Без затятості, спокійно, як про щось уже вирішене. Погляд його був такий самий твердий, як і Едмондсів, хіба що незмірно холодніший.
— Послухай, Лукесе,— сказав Едмондс. — Ти старієш із кожною дниною. У тебе залишилось не так-то вже й багато часу. Хвилину тому ти згадував про мого батька. Все воно так. Тільки ж, коли прийшла його остання година, він ліг помирати із спокійною душею.— Бо він зроду... "нічого не заподіяв..." Царице небесна, він трохи не вимовив цього вголос! "Під три чорти, під три чорти, під три чорти,— лаявся подумки,— нічого не заподіяв своїй жінці такого, щоб у смертну годину міг сказати: "Боже, прости мені мою кривду",— ці слова знову рвалися з його вуст, але він вчасно прикусив язика.— Не зогледишся, як прийде хвилина, коли й тобі захочеться спочити в мирі.
— І ви не зогледитесь.
— Твоя правда. Але мені сорок три. А тобі шістдесят
сім.
Вони дивились один одному в вічі. Обличчя під циліндром було так само байдуже, непроникне. Врешті Лукес поворухнувся. Повернув голову й мистецьки цвіркнув слиною у вогонь.
— Гаразд,— сказав тихо:— Я теж хочу спокійно вмерти. Я відкинуся од цієї машини. Віддам її Джорджеві Віл-кінсу...
Тільки тепер поворухнулася стара Моллі. Коли Едмондс озирнувся, вона сперлася однією рукою на стілець, пробуючи підвестись, а другу простягла до нього.
— Ні! — вигукнула вона.— Містере Зек! Невже ви не розумієте, що він і далі користуватиметься нею точнісінь-
ко так, наче вона його, ба накличе божу кару ще й на Нет, мою останню і найменшу дитину, бо доторкатись до того, що має повернутися богові, смертельний гріх для всякого: і для чоловіка, і для жінки. Краще хай держить її при собі. Краще я піду, щоб він міг держати її при собі й навіть гадки не мав віддавати Джорджеві! Невже ви не розумієте?
Едмондс і собі підвівся, з гуркотом відсуваючи стілець. Він весь тремтів, пропікаючи Лукеса очима.
— Виходить, ти й мене хочеш пошити в дурні? Гаразд. Ти не дістанеш від мене розлуки. І позбудешся цієї клятої машини. Завтра зранку занесеш цей ящик до мене. Чув?
Дорогою додому він завернув до стайні. На небі світив місяць, обсипав сріблом порозкривані чашечки бавовнику^ вже майже достиглого. Божа кара. Він знав, що має на увазі Моллі, куди вона гне. Якщо припустити майже неможливе, буцім десь тут, у межах околиці, закопано колись бодай тисячу доларів, і якщо припустити ще неможливіше— буцім Лукес їх знайде, то як ці гроші — ота тисяча доларів, здобута не в поті чола, принаймні Лукесового,— вплинуть на нього, хоч він і має вже шістдесят сім років і в нього,— Едмондс це добре знав,— у джефферсонському банку лежить утричі більша сума? Не кажучи вже про його зятя Джорджа — той не має ще й двадцяти п'яти, в кишенях у нього вітер гуде, а на весну він з вісімнадцятилітньою дружиною сподівається дитини.
Доглянути кобилу було нікому, бо Дена він одпустив ще раніше. Розсідлав її сам. і вичистив, потім, відчинивши браму й попустивши гнуздечку, ляснув по лиснючому під місяцем крупові, й вона з копита помчала вистрибом на пасовисько, а там пішла кругом, виблискуючи в місячному сяйві своїми трьома панчохами й лисиною.
— Хай йому біс! — вигукнув він.— Що б то було котромусь із нас, мені або Лукесові, народитися конякою! Або мулом!
Назавтра вранці Лукес так і не приніс до нього щупа. О дев'ятій, коли Едмондс їхав з дому (саме була неділя), його ще не було. Якусь мить Едмондс вагався, чи не завернути йому по дорозі — цього разу він їхав автомобілем — до Лукеса. Але саме була неділя; йому здавалося, що він усі будні від самого початку травня клопоче собі голову й турбується Лукесовими справами й, судячи з усього, морочитиметься й дратуватиметься ними й завтра з самого ранку, тож він, мабуть, хоч у свято мав право забути про них, тим паче, що Лукес пообіцяв з наступного
тижИя присвячувати пошукам тільки суботу й неділю, власне, даючи собі звільнення на ці два дні. Отож він проминув Лукесову оселю. Виїхав з дому на цілий день — до церкви за п'ять миль, а потім на обід до приятелів на три .милі далі, де пробув аж до вечора, роздивляючись на їхній бавовник і гудячи разом з ними уряд за те, що він диктує, як той бавовник вирощувати й продавати. Вже посутеніло, коли, під'їжджаючи до своєї брами, Едмондс згадав про Лукеса, Моллі й механічний щуп. Він був певен, що Лукес не залишив би апарат у порожньому будинку, й повернув до його хати. Там не світилося, на його поклик ніхто не відповів. Тоді він проїхав ще чверть милі до Джорджа й Нет, але в них теж було темно, й на голос його теж ніхто не відгукнувся.
"Може, все вже владналося,^заспокоював він себе.— Може, вони гуртом пішли до церкви. В усякому разі, я ще півдоби .можу не морочити собі голови Лукесом, а то й, боронь боже, якоюсь новою, негаданою халепою".
Та наступного ранку, в понеділок, він прождав у стайні майже цілу годину, а Ден з Оскаром так і не з'явилися. Він сам повідчиняв стійла та повиганяв мулів на дорогу, що провадила до пасовища, і вже виходив із стійла кобили з порожнім рептухом, коли в стайню вбіг підтюпцем захеканий Оскар. Едмондс помітив, що він не встиг навіть переодягтися після вчорашньої неділі,— на ньому була барвиста сорочка та краватка, сукняні, забрьохані по коліна штани з розпанаханою мало не до стегна холошею.
— Це все через тітку Моллі,—.поскаржився Оскар.— Вона пропала з учорашнього дня. Ми шукали її цілу ніч. Знайшли сліди й пішли по них униз, до видолинка. Тільки ж вона така дрібна та легенька, що наче й землі не торкалася. Дядько Лукес із Джорджем, Нет, Деном та ще деким Шукають і досі.
— Я осідлаю кобилу,— сказав Едмондс.— Мулів я вже вигнав на пасовище — біжи туди й спіймай собі котрогось. Тільки живо.
На розлогому пасовищі важко спіймати иеспутаного мула; минула майже година, поки Оскар вернувся охляп на одному з них. А поки вони наздогнали Лукеса, Джорджа, Нет, Дена та інших людей, які шукали, гублячи й знову знаходячи невиразні, легкі сліди старечих ніг, що здавалося, зумисне петляли у видолинку серед ожинових заростей та гнилих колод, минуло ще дві.