Але чим пояснити своє остаточне переселення в Ножан? Не було в нього й пристойного літнього костюма. Нарешті, що скаже мати? Він одмовився.
Відтоді сусід став не такий приязний. Луїза підростала. Пані Елеонора тяжко занедужала, і стосунки припинилися, на велике вдоволення пані Моро, яка побоювалась, що взаємини з такими людьми пошкодять синовій кар'єрі.
Вона плекала мрію купити йому місце в канцелярії суду. Фредерік не дуже опирався тим намірам. Тепер він супроводив її до обідні, вечорами грав із нею в імперіал; він звикав до провінції, занурювався в неї, і навіть його кохання набуло якоїсь похмурої насолоди, дрімливого чару. Він так щедро виливав у листах свої страждання, так часто згадував про них, читаючи книжки або гуляючи в полях, до всього їх прикладаючи, що вони майже вичерпалися; тепер пані Арну стала для нього наче небіжчицею, і він дивувався, що не знає, де її могила, — такою тихою і покірною стала його любов.
Одного дня — це було 12 грудня 1845 року, — близько дев'ятої години ранку, куховарка принесла йому в кімнату листа. Адреса була написана великими літерами, незнайомою рукою, і Фредерік, іще сонний, неквапливо розпечатав його. Нарешті прочитав:
"Гаврський мировий суддя, III округа.
Ласкавий добродію!
Ваш дядько, пан Моро, помер ab intestat…"[5]
Він спадкоємець!
Фредерік зіскочив з ліжка, босоніж, у самій сорочці, неначе за стіною вибухнула пожежа; він провів рукою по обличчю, не вірячи своїм очам, гадаючи, ніби все це йому сниться, і, бажаючи впевнитись, що не спить, розчахнув вікно.
Вночі випав сніг; дахи побіліли; у дворі він навіть помітив ночовки для прання білизни, що об них спотикнувся був учора ввечері.
Він тричі поспіль прочитав листа. Щирісінька правда! Всі дядькові статки! Двадцять сім тисяч ліврів річного прибутку! І шалена радість потрясла його на саму лише думку, що він побачить пані Арну. З чіткістю галюцинації він уже бачив себе поруч неї, в її домі; він привіз їй якогось подарунка, загорненого в тонкий папір, а біля під'їзду чекає на нього тільбюрі, ні, ліпше двомісна карета! Авжеж, чорна двомісна карета зі слугою в брунатній лівреї; він чує, як кінь б'є копитом, і дзеленькання збруї зливається з ніжними звуками їхніх поцілунків. Це повторюватиметься щодня, без кінця-краю. Він вітатиме їх у себе, у власнім домі; їдальня буде оббита червоним сап'яном, будуар — жовтим шовком, скрізь — дивани! А які етажерки! Які китайські вази! Які килими! Ці образи мигтіли так безладно, що йому в голові запаморочилось. Тоді він згадав про матір і пішов до неї, все ще тримаючи в руках листа.
Пані Моро намагалася стримати своє хвилювання і трохи не зомліла. Фредерік обняв її й поцілував у чоло.
— Люба матусю, тепер ти зможеш знову купити екіпаж. Тож усміхнися, не плач, будь щаслива!
За якихось десять хвилин новина розійшлась аж до самих околиць міста. Тут поспішили з'явитися метр Бенуа, пан Гамблен, пан Шамбріон, усі друзі. Фредерік вийшов на хвилинку, щоб написати Делор'є. Надійшли нові гості. Друга половина дня минула в поздоровленнях. У тій метушні зовсім забули про дружину Рока, а їй було "зовсім погано".
Ввечері, коли вони зосталися вдвох, пані Моро сказала синові, що її рада — осісти в Труа і взятися за адвокатуру. В рідному краю його знають краще, ніж деінде, і йому легше буде знайти тут вигідну партію.
— Ого! Це вже занадто! — вигукнув Фредерік.
Ледве попало йому до рук щастя, як його вже хочуть одібрати. Він заявив про своє категоричне рішення оселитися в Парижі.
— А що там робити?
— Нічого!
Пані Моро, здивована таким тоном, спитала, ким же він хоче стати.
— Міністром! — відповів Фредерік.
І він запевнив її, що нітрохи не жартує, що має намір піти на дипломатичну службу, що до цього спонукають його знання і внутрішній потяг. Спершу він поступить у державну раду за протекцією пана Дамбреза.
— То ти знайомий із ним?
— Так! Через пана Рока!
— Дивно, — сказала пані Моро.
Він розбудив у її серці давні честолюбні мрії. Вона поринула в них і ні про що інше вже не говорила.
Якби Фредерік піддався власному нетерпінню, він виїхав би негайно. На другий день усі місця в диліжансі були продані; довелося мучитись до наступного дня, аж до сьомої вечора.
Коли вони сідали обідати, протягло пролунали три удари церковного дзвона, і служниця, зайшовши до кімнати, об'явила, що пані Елеонора померла.
Ця смерть, по суті, ні для кого не була горем, навіть і для дитини. Дівчинці це могло згодом піти лише на користь.
Будинки стояли поруч, і було чути метушню, чиїсь голоси; думка про труп, що так близько од них, кидала якусь траурну тінь на їхнє розставання. Пані Моро разів зо два витирала очі; у Фредеріка щеміло серце.
Коли кінчили обідати, у дверях до нього підійшла Катріна. Мадмуазель неодмінно хоче його бачити. Вона чекає на нього в саду. Він вийшов, перескочив загорожу і, натикаючись на дерева, попростував до будинку пана Рока. В одному вікні третього поверху світилося, у темряві хтось показався, і голос прошепотів:
— Це я.
Вона видалася йому вищою, ніж звичайно, може, тому, що в чорній сукні. Не знаючи, з якими словами підійти до неї, він узяв її за руку і, зітхнувши, мовив:
— Ох, бідна моя Луїзо!
Вона нічого не відповіла. Подивилась на нього довгим, пильним поглядом. Фредерік боявся запізнитися на диліжанс; десь далеко ніби стукотіли колеса, і, щоб швидше кінчити розмову, він озвавсь:
— Катріна сказала мені, що ти хочеш щось…
— Еге ж, то правда! Я хотіла вам сказати…
Це "ви" здивувало його; вона замовкла, і він запитав:
— Ну, що саме?
— Я вже не знаю. Забула! Чи правда, що ви їдете?
— Атож, зараз.
Вона перепитала:
— Ой, зараз?.. Назовсім?.. Ми більше не побачимось? — її душило ридання. — Прощай! Прощай! Поцілуй мене!
І вона стиснула його в палких обіймах.
ЧАСТИНА ДРУГА
І
Коли Фредерік зайняв своє місце в глибині екіпажа і диліжанс рушив, одностайно підхоплений п'ятіркою коней, його затопило якесь сп'яніння. Як архітектор створює план палацу, так він заздалегідь обдумував своє життя. Він заповнив його вишуканістю і пишнотою; воно здіймалося до небесної височини; всього в ньому було вдосталь, і споглядання того життя так захопило його, що довколишній світ для нього зник.
Аж у кінці сурденського пагорка він пробудився од марень і спустився на землю. Проїхали всього п'ять кілометрів, не більше. Це його обурило. Він опустив віконце, щоб дивитися на дорогу. Кілька разів запитував кондуктора, коли точно вони приїдуть. Однак поступово заспокоївся і сидів у своїм кутку з одкритими очима.
Ліхтар, почеплений на передку, освітлював крупи корінників. Попереду він бачив лише гриви решти коней, що коливалися, немов білі хвилі; од кінського дихання пообіч запрягу валувала пара; залізні ланцюжки збруї дзеленькали, в рамах деренчали шибки, і важкий екіпаж розмірено котився по бруківці. То тут, то там видніла якась повітка чи самітний заїзд. Часом, коли проїжджали село, полум'я від печі в пекарні освітлювало коней і страхітливі силуети пробігали по муру протилежного будинку. На станціях, поки перепрягали коней, на хвилину запановувала глибока тиша. Хтось тупцявся по дахові екіпажа, під брезентом, а на ґанку стояла жінка, затуляючи рукою свічку од вітру. Потім кондуктор вистрибував на приступку, і диліжанс рушав далі.
В Мормані почули, як годинник вибив чверть на другу.
"Отже, сьогодні, — подумав Фредерік, — таки сьогодні, вже скоро!"
Але поволі його надії і спомини, Ножан, вулиця Шуазель, пані Арну, матір — усе перемішалося.
Його розбудив стукіт коліс по дерев'яному помості: переїжджали Шарантонський міст, це був Париж. Тоді його супутники поскидали один — картуза, другий — фулярову хустку, наділи капелюхи й завели розмову. Перший, червоновидий здоровань у оксамитовім сюртуку, був купець; другий вибрався в столицю, щоб порадитись із лікарем, і Фредерік, раптом злякавшись, чи не потурбував, бува, уночі хворого, став просити вибачення, — так щастя розчулило його душу.
Вокзальна набережна була, видно, затоплена, довелося їхати далі навпростець, і знову почалися поля. Вдалині диміли високі фабричні димарі. Потім екіпаж повернув на Іврі. Виїхали на якусь вулицю; несподівано Фредерік побачив склепіння Пантеону.
Порита рівнина скидалася на якісь руїни. Довгою смугою випинався фортечний мур; уздовж хідників, що тягайся обабіч дороги, стояли молоденькі, іще без крон, деревця, обгороджені штахетами, в яких стирчали цвяшки. Фабрики хімічних виробів перемежовувалися складами дров'яників. За високими прочиненими ворітьми, як ті, що бувають на фермах, виднілися огидні двори, повні всілякого мотлоху, з брудними калюжами посередині. На довгих трактирних будинках кольору бичачої крові у простінках між вікнами другого поверху можна було бачити два складені навхрест більярдні киї у вінку із намальованих квітів; то тут, то там бовваніли наполовину збудовані, занедбані хатки. Далі з обох боків суцільною смугою тягнулися будинки, і на їхніх голих фасадах велетенська бляшана сигара вказувала на тютюнову крамницю. За вивіску баби-повитухи правила статечна дама в чепчику, що колисала немовля, сповите в стебновану ковдру, оздоблену мереживом. Роги будинків укривали майже зовсім пошматовані афіші, які тріпотіли на вітрі, неначе лахміття. Проходили робітники в блузах, проїжджали вози з барилами пива, фургони пралень, хури з м'ясом; сіялась мжичка, ставало холодно, в тьмяному небі — ані зірочки, але з імли сяяли очі, які для нього були варті сонця.
Перед заставою довелося зупинитися ненадовго, бо торговці яйцями, ломовики та ціла отара овець захаращували всю дорогу. Вартовий, накинувши каптура, ходив перед своєю будою, щоб зігрітися. Акцизний чиновник вибрався на імперіал, і почувся пронизливий сигнал поштового ріжка. По бульвару екіпаж подався клусом, — постукували орчики, метлялися посторонки. В вогкому повітрі на довгім пужалні цвьохкав батіг. Кондуктор голосно викрикував: "Гей там! Стережіться!" — і підмітальники відходили вбік, пішохідці сахалися назад, болото бризкало по вікнах диліжанса; назустріч траплялися вози, кабріолети, омнібуси. Нарешті показалася решітка Ботанічного саду.
Жовтаві води Сени піднялися трохи не до настилу мостів. Од річки тягнуло прохолодою.