Двері замкнемо, дістанемо... Почитаємо... А може, в кожного така, а чого?.. у цій хаті... і в тій... і в тій оно, де світло підсліпувате блимає, — чи то свічка коптить, чи то люди по світлиці ходять, слабким, смертним тілом вогонь затуляють; отак засуви перевірять: чи добре замкнені? — і тягнуть з-під сінника, з оберемка ганчірочок, з-під цвілого, вонючого людського лахміття книжечку... та ні, книгу... один тільки він, як дурень, переляканий... Один на все місто... Буквочки такі чорнесенькі-мілесенькі... аж подумать страшно...
Вгорі без кінця шуміло-гуділо. Вітер забирався в рукави, продував наскрізь. Бенедикт постояв біля чужого паркану, роздумуючи. Печений мишак тільки голод роздражнив. Їсти хочеться. А у нього ж і вогню нема в хаті: затоптав, збираючись у гості. Думав, не знадобиться. Чи може, повернутися, вогню позичити? Вона позичить, вона добра... Ні... Повернутись? — скрипучі двері... тепло... біле радісне обличчя оладочком, гребінці трясуться, квапливий шепіт: сюди, сюди, в мене іскуство... зараз, тільки цвіль обітру... І свєча, прі каторай... полную трєвог і обмана!.. Ой, стра-ах! "Страх, пєтля і яма", — то Федір Кузьмич сочинив... Та то не Федір, каже, не Кузьмич, слава йому... Полную трєвог... І обмана... Не Федір Кузьмич... Хтось інший, невидимий, стародавній, обличчя заховав... Великий, напевне, білий та великий, блідий, старовинний, давно вимерлий, ростом аж з дерево, борода аж по коліна, очі моторошні... Сам страшний, між деревами стоїть, не ворухнеться, тільки лице одвертає, а очима все одно дивиться крізь березневий сутінок, шукає очима, хоче вгледіть Бенедикта крізь імлу: а де ж там Бенедикт, чого заховався, чого до паркану притулився, — а серце аж у шиї відгукується, б'ється, під язика підступає, вуха глушить, — а де ти, Бенедикте, ходи сюди, Бенедикте, шось тобі казатиму, — та я-як викине руку, а корявим пальцем та під ребра, зі страшним криком древ'яниці: "Ня-я-я-я-я-я-я-я-я!!!"
Стукнуло дверима чужої хати, — простий, домашний стукіт, життя просте стукнуло дверима, п'яні балачки та сміх у сутінках, мабуть, у когось гості, сьогодні ж празник, от і вийшли на ґаночок, — чи до вітру, чи так просто, — повітря свіжого ковтнути, життя прожити, пісню заспівати, кошака ногою підкопнути!
Не помітили Бенедикта, шо був сповз під паркан, нікому його не видно, і страшний прадавній житель, той, шо прочитав, чи написав, чи в ганчір'я заховав полную обмана книгу, не помітив його, маленького; як примарився, так і згинув, і нема його.
Додому треба йти. Темно у нього в хаті, золою смердить, а весілля ще хтозна-коли.
МИСЛІТЕ
Прежні — вони на вигляд, як ми. Дядьки, жінки, молоді, старі, — всякі. Літніх більше. Але ж вони не такі, вони інші. У них таке Паслєцтвіє, шоб не старітись. І більш ніяке. І живуть собі, і не помирають, тобто від старості. Од чогось іншого, щоправда, помирають. Їх вже зовсім мало залишилося, Прежніх.
Вони по своїх хатах сидять, чи на роботу ходять, а хто і в начальство вибився, — все в них, як у нас. Тільки розмова інша. Отак, бува, стрінеться тобі на вулиці незнайомий голубчик, — нізашо не здогадаєшся, наш він чи Прежній. Хіба шо запитаєш, як ото завжди: "Хто такий? Чо' я тебе не знаю? Які чорти тебе по нашій слободі носять?" — а він, ні, шоб відповісти по-людськи, мовляв: "Шо, вже й мордяку носити набридло? Ща обірву та об коліно", чи ще якось, — ні, шоб отак ясно, чи як-то кажуть, вразумітєльно пояснити, — мовляв, ти сильний, але ж і я сильний, тож і не зв'язуйся! Ні-і, другим разом почуєш у відповідь: "Оставьте меня в покое! Хулиган!" — ну, тоді це точно Прежній.
А бува, як хтось із них помре, — ну, тоді вони його ховають. І теж не по-нашому. Камінчики на очі не кладуть. Нутрощів не виймають, ржавлею не набивають. Руки з ногами мотузком не зв'язують, коліна не підгинають. Небіжчикові у труну ані свічечки, ані мишачка, ані посудинки якоїсь, ані горщиків, ані ложиць не покладуть, лук та стріли теж не кладуть, лялечок маленьких з глини не ліплять, ну, геть тобі нічого. Хіба шо зі скіпочок хрестика зроблять та у руки своєму небіжчикові тицьнуть, а то ще ідола на бересті намалюють і теж йому в руки засовують, наче патрет якийсь. А деякі навіть і того не роблять.
Оце ж у них якраз одна стара баба й померла. Нікіта Іванич до Бенедикта зайшов, похмурий такий: незадоволений, бач, шо Прежня бабця померла.
— Беня, у нас тут Анна Петровна преставилась. Пожалуйста, очень попрошу, по дружбе, помоги нести гроб. Такая распутица, все дороги развезло. Нам не справиться.
Шо ж поробиш. Пішов помагать. Навіть інтересно буде подивитись, як це в них усе не по-людськи робиться.
Людей не так шоб уже й багато, десь може з дюжину. Майже всі літні. Не матюкаються, нічого. Балакають потихеньку. Личка засмучені.
— А кто распорядитель-то?
— Виктор Иваныч.
— Опять Виктор Иваныч?
— А кто ещё? У него агромный опыт.
— А транспорт не достал.
— Транспорт не дали. Говорят, гараж закрыт, погода плохая.
— У них всегда предлоги.
— Как будто вы не знаете.
— Издеваются над людьми.
— А то вы не привыкли.
Віктор Іванич, розпорядник їхній, — моложавий такий; волосся в нього світле, коротке, набік зачесане. На личку невдоволення. Рукав червоними нитками обмотаний, шоб його здалеку видно було. Не мурза, але шось таке, тож Бенедикт про всяк випадок йому вклонився. Той бровами ворухнув: прийняв. Сказав Бенедиктові:
— Не толпитесь.
Труну на землю поставили, біля ями. В ногах тубарет, ще й подушечку червону на тубарет поклали. Стали ріденьким півколом, шапки познімали. Віктор Іванич двох вибрав, пальчиком тицьнув.
— Вы и вы. Прошу. В почётный караул.
Строго так усіх поверх голів обдивився і голос підвищив.
— Гражданскую панихиду считаю открытой. Начинаю!
Прежні йому:
— Начинайте, начинайте, Виктор Иваныч. Холодно.
Віктор Іванич іще голос підвищив і розпочав:
— Родственники, близкие есть? Попрошу в первые ряды!
Ніхто не вийшов. Нема в неї нікого, значить, як і в Бенедикта. Сама мишаків ловила.
— Сослуживцы?..
Нема нікого. Одна голубонька висунулася:
— Я сусідка. Я її досматрювала.
Віктор Іванич їй роздратовано, звичайним голосом:
— Не забегайте вперёд! Я ещё не вызывал.
— Та я ж мерзну! Швидше б якось.
— Будете хулиганить — попрошу очистить помещение! — розсердився Віктор Іванич. — Есть порядок!
— Да в самом деле! — загомоніли у юрбі. — Есть порядок, вот и давайте соблюдать! А то бардак выйдет. Как всегда. Только время теряем!
Віктор Іванич голос зробив, як раніше: піднесений і такий наче дзвінкий, от наче в лісі луна озивається:
— Соседи, домочадцы?.. В первые ряды.
Сусідка, яка сварилася, наперед забігла. Віктор Іванич обличчям трошки потеплішав: рота курячою гузкою зробив і оченята жалісні. Ліктя тій молодиці потис і сказав:
— Крепитесь.
Молодичка розплакалася. А Віктор Іванич знову:
— Боевые награды, медали, ордена есть?.. Правительственные награды?.. Дипломы государственных учреждений?.. Нагрудные знаки?.. Погоны, орденские планки?..
Нічого не було.
— Билеты партийный, комсомольский, профсоюзный?.. Билеты государственной лотереи?.. Облигации внутреннего займа?.. Трудовая книжка?.. Удостоверения членов творческих союзов?.. Нет?.. Документы на право вождения транспорта?.. Грузового?.. Легкового?.. Трактора с прицепом?.. Нет?.. Жилищно-эксплуатационные документы?.. Абонентские книжечки?.. Газ?.. Телефон?.. Коллективная антенна?.. Квитанции на перерасчёт?..
Такі всі слова незрозумілі, — страшне, які смішні. Бенедикт не стримався, пирснув, обернувся: теж, мабуть, зо сміху розсідаються? Та ні, сльозами заливаються. Личка такі, наче в якусь далечінь задивляються. Якась жіночка рученьки заламує, шепоче: "Не ценили... Не ценили..." Нікіта Іванич теж сльози ллє. Бенедикт йому пошепки:
— Та ви чо', Нікіто Іваничу? Бабуню жаль, чи шо?
— Помолчи, Беня! Помолчи, пожалуйста. Это же вся жизнь... Господи... Вот она какая... Вся жизнь человеческая...
Затрусився, рукавом обличчя витирає. А Віктор Іванич:
— Инструкции к пользованию приборами бытового обслуживания?.. Нет?.. Телевизор?.. Плита газовая?.. Электрическая?.. Печь микроволновая?.. Примус?.. Нет?.. Пылесос?.. Полотёр?.. Машина стиральная?.. Швейная?.. Приборы кухонные бытовые?..
— Есть, есть! Есть инструкция! — заворушилися в юрбі.
— Очень хорошо! В первые ряды попрошу! Что за инструкция?
— Это на мясорубку. Со сменными насадками.
— Сюда кладите. Сюда. На подушечку.
Вийшов якийсь літній голубчик, поклав на червону подушечку жмут засмальцьований, обтріпаний, не розбереш, шо воно таке, камінчиком придавив, аби вітром не здуло. Тут усі їхні жіночки заридали-заголосили, наче їм пороблено. Одній вже наче й погано зробилося, її підтримували та у личко їй руками махали.
— Мужайтесь, товарищи! — об'явив Віктор Іванич. — Так! Ещё! У кого ещё есть памятные предметы?.. Реликвии?.. Нет?.. Всё?.. Я перехожу ко второй части!.. ТОВАРИЩИ! — це Віктор Іванич таким гучним голосом видав, прям наче сліповран якийсь, Бенедикт з переляку аж присів та на нього озирнувся. Так, бля, гаркнув, наче тут не дюжина голубчиків зібралась, а ціла тища.
— Смерть вырвала из наших рядов, — продовжував Віктор Іванич, — незаменимого труженика. Светлого человека. Достойного гражданина. — Віктор Іванич опустив голову і помовчав. Бенедикт присів і заглянув йому в личко: плаче, чи шо? Ні, не плаче. На Бенедикта злобно подивився. Знов головою смикнув і продовжує. — Горько. Бесконечно горько. В преддверии славной годовщины, двухсотлетия Взрыва, —...
— Виктор Иваныч, Виктор Иваныч! — заворушилися Прежні. — Это вы совсем не то говорите!..
— Как не то?.. А, верно. Извиняюсь. Это на другой случай. Спутал.
— А вы не путайте!
— А вы не сбивайте! Сбивают тут! — вищирився на Бенедикта. — Толпятся!
— Это Полины Михайловны сынок!
— Не ссорьтесь, господа! Давайте продолжать! "В преддверии..."
Віктор Іванич настроївся, знову зробив похмуре личко і руки по швах.
— В преддверии траурной годовщины, двухсотлетия Взрыва, разбросавшего и вновь сплотившего наши ряды, от нас ушёл... ушёл... большой, светлый товарищ, незаменимый гражданин, скромный, незаметный труженик. Агромной души человек. Он ушёл, но дело его не умерло. Пусть вклад Анны Петровны в дело восстановления нашего Светлого Прошлого был невелик, — Виктар Іванич показав рукою на подушечку, — но он весом, груб, зрим...