То давай, Пінкертоне, братися лише за чесні справи!
Удар влучив у ціль. Пінкертон не мав чим боронитись, а я кинувся в атаку з іншого боку. Він дбає лише про гроші, заявив я. Він мріє лише про долари. Куди поділися його передові шляхетні заміри? Куди поділася його спрага культури? Чи він забув про свій ідеал американця?
— Це правда, Лаудене! — вигукнув Пінкертон, сягнистим кроком міряючи кімнату і нервово куйовдячи чуприну.— Це щира правда. Я піддався меркантильності. Що тут казати, як виправдовуватись? Меркантилізм заїв [92] мене! Мене! Лаудене, так далі жити не можна. Ти знову показав себе справжнім другом. Дай мені твою руку — ти ще раз врятував мене! Мені треба підвищити свій духовний рівень. Я повинен ужити відчайдушних заходів — взятися за вивчення якоїсь важкої сухої науки... Але якої? Богослов'я? Алгебри? А що таке алгебра?
— Ну, це досить важка й суха наука.
— Але вона стимулює духовне зростання?
Я відповів ствердно й додав, що алгебра вважається однією з основ високої культури.
— Тоді саме вона мені й потрібна! Я вивчатиму алгебру,— сказав Пінкертон.
Наступного дня, звернувшись до однієї з своїх друкарок, він довідався про молоду дівчину, якусь міс Меймі Мак-Брайд, котра ладна була слугувати йому проводиркою по безводних пустелях алгебри. Вона саме підшукувала собі учнів, плата була досить помірна, і Пінкертон домовився брати у неї уроки двічі на тиждень. Він одразу загорівся нестримним ентузіазмом: здавалося, ніщо не зможе відірвати його від алгебраїчних символів; годинний урок тривав цілий вечір, а до двох уроків на тиждень додалися спочатку ще два, а потім іще один.
Я порадив Пінкертонові остерігатися жіночих чарів.
— Ти й не стямишся, як закохаєшся в свою алгебраїст-ку,— попередив я.
— Не кажи такого навіть жартома! — заперечив він.— Я схиляюсь перед нею в шанобі. Мені й на думку не спало обійняти її — як не спаде на думку бажання обійняти ангела. Лаудене, я певен, що на всьому білому світі нема другої жінки з такими шляхетними та чистими помислами.
Він говорив надто вже палко, і я не дуже йому повірив. На той час я вже встряв у нову тривалу суперечку з моїм другом.
— Я п'яте колесо у возі,— вперто доводив я.— 3 такою самою користю для тебе я міг би зараз перебувати в якійсь Сенегамбії. На листи, які ти мені доручаєш, могла б відповідати й дитина. Ось що, Пінкертоне: або ти знайдеш мені якусь роботу, або я сам собі знайду її.
Отак сперечаючись, я не втрачав надії повернутись до мистецтва, і гадки не маючи, що саме готує мені доля.
— А я вже знайшов роботу тобі, Лаудене,— якось відповів Пінкертон, вислухавши мою чергову тираду.— Ідея сяйнула мені у вагоні конки. Олівця не було, то я взяв його у кондуктора й дорогою дещо прикинув. Це [93] дуже вигідна операція, а для тебе кращої й не придумаєш. Тут ти застосуєш усі свої таланти й освіченість. Я вже обдумав текст афіші. Проглянь його... "Сонце, озон і музика! ПІНКЕРТОНІВСЬКІ ГЕБДОМАДАРНІ ПІКНІКИ!" Це просто притягує очі, особливо оце слово "гебдомадарні", хоч його нелегко вимовити; я натрапив на нього в словнику, коли шукав, як пишеться "гектагональний". "Еге,— вирішив я,— таж це слово — справжній король усіх слів! Поки ти ще свіженьке, я тебе використаю, та ще й шрифтом, не коротшим від тебе самого". І ось, як бачиш, воно й згодилося. "П'ять доларів з голови, дами безплатно. Неймовірна суміш вражень!" Як тобі це подобається? "Безплатне снідання під лісовим шатром. Танці на шовкових травах. Повернення додому в сяйві призахідного сонця. Організатор і почесний розпорядник — Лауден Додд, есквайр(2) відомий знавець мистецтв".
Просто дивно, як людина вибирає Харібду замість Сцілли! (3) Я так ревно домагався, аби викреслити один-єдиний епітет, що без найменшого протесту прийняв все інше в тій афіші, як і все, що з неї поставало. І ось слова "відомий знавець мистецтв" були викреслені, але Лауден Додд став "організатором і почесним розпорядником Шнкертонівських "Гебдомадарних пікніків"; а втім, ця назва незабаром була скорочена публікою в "Дромадер" (4).
Щонеділі, о восьмій годині ранку, перехожі могли милуватися мною на пристані. Я був у чорному фраку, зі стрічкою в петлиці, на мені були ніжно-блакитні штани і шовковий циліндр, блискучий, мов дзеркало. В руках тримав лакований жезл. Мої кишені були напхані дешевими сигарами та цукерками, призначеними для роздачі. Ліворуч пахкав та тремтів чималий пароплав, дуже патріотично прикрашений прапорами від баку до корми і справді схожий на дромадера. Мій правий фланг прикривала квиткова каса, яку надійно утримував мій вірний колега-шотландець з такою самою стрічкою, як у почесного розпорядника; він безперестану курив сигару на знак того, що сьогодні свято. О пів на дев'яту, упевнившись, що безплатні сніданки вже завантажені, я теж запалював сигару і чекав, коли заграв оркестр. Чекати доводилось недовго — оркестрантами були німці, дуже пунктуальні. Через кілька хвилин вулицею розсипався бойовий барабанний дріб і з'являвся оркестр, попереду якого з десяток блазнів і добровольців хизувалися ведмежими шапками та шкіряними фартухами й розмахували блискучими сокирами. Оркестрові ми, звісно, платили; що ж до блазнів-добровольців, то в Сан-Франціско так полюбляють всілякі публічні процесії, що ці добровольці працювали безплатно, з любові до мистецтва, і на них ми витрачали тільки частину сніданків. ;
(1) Щотижневі (давньогрецьк.).
(2) Есквайр (англ.) — один із дворянських титулів в Англії.
(3) Сцілла і Харібда — за давньогрецькою легендою, два страховиська, що жили на протилежних берегах вузької протоки. Мореплавці, уникнувши зубів одного з них, неминуче потрапляли в пащу другого.
(4) Дромадер (лат.) — одногорбий верблюд. [94]
Музиканти шикувалися на носі судна й грали веселої польки; блазні ставали на чати обіч східців та біля каси, яку незабаром брала в облогу публіка, що вивалювалася з переповнених конок,— родини (батько, мати й усі діти), закохані парочки, молоді одинаки. Всього набиралося душ чотириста-шістсот, переважно німців, які розважалися, мов діти.
Коли всі вони вже були на палубі і двоє-трое припізнілих стрибали на борт під веселі вигуки пасажирів, пароплав віддавав кінці й виходив у бухту.
І тоді наступав час праці й слави почесного розпорядника. Я кружляв серед натовпу, випромінюючи люб'язність та усмішки, щедро роздаючи цукерки й сигари. Я жартував з незграбними дівчатами-підлітками, казав соромливим закоханим, що цей пароплав лише для одружених, грайливо запитував неуважних молодиків, чи мріється їм про коханок, пригощав сигарою якогось главу сімейства, а потім милувався красою його нащадка і питав у мами, скільки рочків цій милій дитині, яка (з запалом запевняв я) незабаром переросте свою мамцю, або питав у неї, чи не знає вона дуже мальовничої місцини на узбережжі Соселіто чи Сан-Рафаель, де ми влаштували б свій пікнік (вважалося, що ми цього ніколи не вирішуємо заздалегідь). А за хвилину я знову перекидався легковажними жартами з дівчатами, збуджуючи скрізь, де з'являвся, сміх і голосні вигуки: "Який же він веселун, цей містер Додд!", "Ах, який він люб'язний!"
Так я розважав публіку протягом години, а потім починав другий обхід палуби, тримаючи сумку з різнокольоровими прапорцями на шпильках. На прапорцях було написано: "Стара добра Німеччина", "Каліфорнія", "Справжня любов", "Старі диваки", "Прекрасна Франція", [96] "Зелений Ерін" "Країна тістечок", "Столичний Вашінгтон", "Сойки-щебетухи", "Вертляві пташки" — по двадцять прапорців з отакими назвами, бо за безплатне снідання наші гості сідали групами по двадцять душ. Розподіл прапорців передбачав виняткову тактовність (правду кажучи, це був найвідповідальніший з моїх обов'язків), але робив я це з удаваною безтурботністю, зі сміхом, жартами та веселими суперечками. Прапорці пришпилювались до капелюхів та капелюшків, і незабаром зовсім незнайомі люди радісно і збуджено вітали одне одного в своїх "кают-компаніях", як ми називали столи. Над палубою лунали вигуки: "Гей, сойки-щебетухи, де ви?", "Та невже на цьому судні нема більше жодного каліфорнійця, крім мене?"
Тим часом ми вже наближаємось до заздалегідь вибраного місця нашого пікніка.
Я збігаю на капітанський місток, і на мене тепер звернені погляди всієї публіки.
— Капітане! — кажу я чітко й вимогливо, і мій голос розлягається по всій палубі.— Більшість нашого товариства бажає висадитися в затоці за мисом Самотнього Дерева.
— Чудово, містере Додд! — весело вигукує капітан.— Мені однаково. Але я погано знаю затоку, яку ви обрали, тому залишайтесь на містку і подавайте мені лоцманські команди.
І я виконую його прохання з допомогою жезла. Я подаю команди, на превелике задоволення всієї публіки, бо я (що там казати!) — загальний улюбленець. Ми стишуємо хід і наближаємось до зеленого видолинка, зрошеного ручаєм та порослого соснами й секвойями. Пароплав кидає якір, потім спускаються шлюпки, дві з яких уже завантажені напоями для імпровізованого бару; в третю сідає оркестр, супроводжуваний розкішними блазнями, і пливе до берега під знадливу мелодію "Дівчата з Буф-фало, виходьте до нас на смерканні". Згідно з нашою програмою один з незграбних блазнів впускає у воду сокиру, після чого веселощам публіки вже немає меж. Щоправда, якось сокира взяла та й попливла (вона була бутафорська); публіка сміялась, але вже з нашого шахрайства.
(1) Ерін — поетична назва Ірландії. [97]
Хвилин за десять-п'ятнадцять шлюпки знову підходять до борту, кожна "кают-компанія" сідає окремо і пливе на берег, де вже чекають оркестр і бар. Потім перевозяться кошики зі сніданням; їх складають на березі, і довкола стають на чати дужі блазні, поклавши сокири на плече. Сюди ж прямую і я, тримаючи в руці записника, і зупиняюсь під прапором з написом: "Снідання видається тут". В кожному кошику — повний набір для двадцяти душ: холодна закуска, тарілки, склянки, ножі, виделки, ложки, а також пристрасний, породжений пером Пінкертона, заклик (він приклеєний до покришки) берегти скляний посуд і срібло. В барі уже пропонують пиво, вино й лимонад, і всі компанії прямують у гай, несучи кошики на палиці, а пляшки — під пахвами. До першої години вони бенкетують під звуки оркестру в тісному товаристві.