Мене не було на світі й у сімдесят другому році, коли, згідно з новими папськими едиктами, було відновлено Інквізицію у Свидниці. Слідство довело єретичність бегінок та їх зв'язок з ренегатським Братством і Сестринством Вільного Духа, з пікардською і турлупинською гидотою, внаслідок чого вдова князя Агнєшка закрила свидницькі бегінарії, а бегардів і бегінок…
— Бегардів і бегінок, — докінчив Урбан Горн, — переслідували і ловили по всьому Шльонську. Але ти і тут, певно, радо вмиєш руки, олавський плебане, бо це сталося до твого народження. Знай, що й до мого теж. Та це не заважає мені знати, як воно було насправді. Що більшість схоплених бегардів і бегінок замордували в катівнях. А тих, які вижили, спалили. При цьому чимала група переслідуваних, як воно зазвичай буває, врятувала свою шкуру, донісши на інших, пославши на тортури і смерть товаришів, друзів, навіть близьких родичів. Частина зрадників потім вбралася у домініканські ряси і продемонструвала воістину неофітський запал у боротьбі з єрессю.
— Ви вважаєте, — різко глянув на нього ксьондз, — що це недобре?
— Доносити?
— Із запалом боротися з єрессю. Вважаєте, що це недобре?
Горн різко повернувся в сідлі, вираз його обличчя змінився.
— Не випробовуй, — просичав він, — мене цими штучками, патере. Не будь, курва, таким собі Бернаром Гі[120]. Що тобі з того, що ти впіймаєш мене на каверзному запитанні? Подивися навколо. Ми не в домініканців, а в Бжезьмежських борах. Якщо я відчую небезпеку, то просто дам тобі по голові й кину в яму від бурелому. А в Стшеліні скажу, що ти дорогою вмер від раптового перегрівання крові, припливу флюїдів і гуморів.
Священик сполотнів.
— На наше спільне щастя, — спокійно докінчив Горн, — до цього не дійде, бо я не бегард, не єретик і не сектант із Братства Вільного Духа. Але інквізиторські штучки облиш, олавський пробощу. Згода? Га?
Філіп Ґранцішек не відповів, лише кілька разів кивнув головою.
* * *
Коли вони зупинилися, щоби розпростати кістки, Рейневан не втримався. Відійшовши трохи убік, він запитав Урбана Горна про причину його різкої реакції. Горн спочатку не хотів говорити, обмежився кількома прокльонами і бурчанням про холерних доморослих інквізиторів [121]. Але бачачи, що Рейневанові цього мало, присів на повалений стовбур, підкликав собаку.
— Ті всі їхні єресі, Ланселоте, — почав він тихо, — мене цікавлять не більше, ніж торішній сніг. Тільки дурень, а я себе таким не вважаю, не помітив би, що це signum temporis[122] і що настав час перейти до висновків. Що, може, є сенс щось змінити. Реформувати, чи що? Я намагаюся зрозуміти. І можу зрозуміти, що їх також заносить і розпирає від люті, коли вони чують, що Бога нема, що на десять заповідей можна і треба плювати, а поклонятися слід Люциферу. Я їх розумію, коли у відповідь на такі заяви вони верещать про єресь. Але що ж виявляється? Що їх бісить найдужче? Не відступництво і безбожництво, не заперечення таїнств, не ревізія догм або їх заперечення, не демонолатрія[123]. До найлютішого шалу їх доводять заклики до євангельської бідності. До смиренності. До самовідданості. До служіння. Богу і людям. Вони несамовитіють, коли від них вимагають відмовитися від влади і грошей. Тому з такою люттю вони накинулися на б'янкі, на гуміліятів, на братство Герарда Гроота, на бегінок і бегардів, на Гуса. Псякрев, та я вважаю просто чудом, що вони не спалили Поверелло, Франциска Бідняка! Але, боюся, щодня десь палає вогнище, а на ньому — якийсь анонімний, нікому не відомий і забутий Поверелло.
Рейневан покивав головою.
— Тому, — докінчив Горн, — це мене так нервує.
Рейневан кивнув ще раз.
Урбан Горн уважно дивився на нього.
— Щось я надто розпатякався. А таке патякання може бути небезпечним. Уже не один сам собі, як кажуть, горло власним задовгим язиком перерізав… Але я тобі довіряю, Ланселоте. Ти навіть не знаєш чому.
— Та знаю, — вимушено посміхнувся Рейневан. — Якщо ти запідозриш, що я доношу, то даси мені по голові, а в Стшеліні скажеш, що я помер від раптового припливу флюїдів і гуморів.
Урбан Горн посміхнувся. Дуже по-вовчому.
* * *
— Горне?
— Слухаю тебе, Ланселоте.
— Легко помітити, що ти чоловік бувалий і досвідчений. А чи часом не знаєш, хто з владоможців має маєтності поблизу Бжега?
— А з чого б то, — очі Урбана Горна звузилися, — ця цікавість? Така небезпечна в теперішні часи?
— З того, що й усе. З цікавості.
— Ну бо звідки ж іще, — Горн ледь підняв у посмішці кутики губів, але з його очей аж ніяк не зник підозріливий блиск. — Що ж, задовольню твою цікавість у міру своїх скромних можливостей. Поблизу Бжега, кажеш? Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми, Гермсдорф — маєток Галлів… У Шенау ж, наскільки мені відомо, сидить чашник Бертольд де Апольда[124]…
— А хтось із них має доньку? Молоду, світловолосу…
— Аж так далеко, — обрізав Горн, — мої відомості не сягають. І сягати не звикли. Та й тобі цього не раджу, Ланселоте. Звичайну цікавість панове лицарі ще стерплять, але вони дуже не люблять, коли хтось занадто цікавиться їхніми доньками. І дружинами…
— Розумію.
— От і добре.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
у якому Рейневан і його супутники в'їжджають у Стшелін у переддень Успення Діви Марії — і, як виявилося, якраз на автодафе. Потім ті, кому належить, вислуховують повчання каноніка вроцлавського кафедрального собору. Одні з більшою, інші з меншою охотою.
За селом Хекріхт, поблизу Вйонзова, порожній до цього часу тракт дещо пожвавився. Крім селянських підвід і купецьких возів, появилися кінні й озброєні люди, тож Рейневан вирішив за краще прикрити голову каптуром. За Хекріхтом дорога, яка бігла мальовничим березняком, знову спорожніла, і Рейневан полегшено зітхнув. Трохи передчасно.
Вельзевул черговий раз довів свою велику собачу мудрість. Досі він жодного разу навіть не загарчав на солдатів, які проходили повз них, зараз же, безпомилково рознюхавши наміри, пес коротким, але різким гавкотом попередив про озброєних вершників, які зненацька виїхали з березняку обабіч дороги. Він зловісно гаркнув, коли, уздрівши собаку, один із пахолків, які супроводжували лицарів, зняв зі спини арбалет.
— Гей, ви там! Стояти! — крикнув один з лицарів, молодий і поцяткований веснянками, як перепелине яйце. — Стояти, кажу! На місці!
Кінний пахолок, що їхав поруч із лицарем, встромив ступню в стремінце арбалета, спритно натягнув тятиву і наклав стрілу. Урбан Горн легкою ходою виїхав трохи вперед.
— Не надумай тільки стріляти в собаку, Нойдеку. Спершу роздивися його. І тоді зрозумієш, що ти його колись уже бачив.
— Рани Господні! — веснянкуватий затулив очі рукою, щоби захиститися від сліпучого мерехтіння березового листя, яке ворушилося під подувами вітру. — Горн? Це справді ти?
— Ніхто інший. Накажи пахолкові облишити арбалет.
— Добре, добре. Одначе пса притримай. Крім того, ми тут у справі розслідування. З погонею. Так що мушу тебе запитати, Горне, хто це з тобою? Хто їде?
— Перш за все, — холодно сказав Урбан Горн, — уточнимо от що: кого ж це ваші милості переслідують? Бо якщо крадіїв худоби, скажімо, то ми відпадаємо. З багатьох причин. Primo, у нас немає худоби. Secundo…
— Гаразд, гаразд, — веснянкуватий уже встиг роздивитися священика і рабина, зверхньо махнув рукою. — Скажи-но мені лише: ти їх усіх знаєш?
— Знаю. Цього досить?
— Досить.
— Просимо вибачити, велебний, — другий лицар, у саладі[125] та при повному обладунку, злегка поклонився ксьондзові Ґранцішеку, — але ми турбуємо вас аж ніяк не для розваги. Скоєно злочин, і ми йдемо слідами вбивці. За наказом пана фон Райдебурга, стшелінського старости. Отой — це пан Кунад фон Нойдек. А я — Євстахій фон Рохов.
— Що ж це за злочин? — запитав ксьондз. — Господи! Убили когось?
— Убили. Недалеко звідси. Шляхетного Альбрехта Барта, пана у Карчині.
Якийсь час панувала тиша. У ній пролунав голос Урбана Горна. І цей голос змінився.
— Як? Як це сталося?
— Дивним чином це сталося, — повільно відповів Євстахій фон Рохов за хвилину, протягом якої підозріливо розглядав Рейневана. — По-перше, у самісінький полудень. По-друге, в бою… Якби це не було неможливо, я б сказав, що у поєдинку. То був один чоловік, верхи, озброєний. Убив ударом меча, та ще й дуже впевненим, який вимагає великої вправності. В обличчя. Між носом і оком.
— Де?
— Чверть милі за Стшеліном. Барт якраз повертався з гостини в сусіда.
— Сам? Без людей?
— Він так їздив. У нього не було ворогів.
— Упокій, Господи, — промурмотав Ґранцішек, — його душу. І освяти…
— У нього не було ворогів, — повторив, перериваючи молитву, Горн. — Але підозрювані є?
Кунад Нойдек під'їхав ближче до воза, з явною цікавістю подивився на бюст Дороти Фабер. Куртизанка обдарувала його приємною посмішкою. Євстахій фон Рохов теж під'їхав. І теж вишкірив зуби. Рейневан був дуже радий. Бо на нього не дивився ніхто.
— Підозрюваних, — Нойдек відвів погляд, — є кілька. Тут поблизу вешталася досить підозріла компанія. Чи то якась погоня, чи то кровна помста, щось таке. Тут навіть бачили таких суб'єктів, як Кунц Аулок, Вальтер де Барби і Сторк із Горговиць. Подейкують, що якийсь молодик збаламутив лицареві дружину, а той не на жарт заповзявся на вертихвоста. І ганяється за ним.
— Не можна виключати, — додав Рохов, — що саме цей переслідуваний вертихвіст, випадково на пана Барта наткнувшись, запанікував і пана Барта вбив.
— Якщо так, — Урбан Горн подлубався у вусі, — то ви легко дістанете цього, як ви кажете, вертихвоста. Він мусить мати не менше семи футів зросту і чотири фути в плечах. Такому важкувато сховатися серед звичайних людей.
— Це правда, — сумно визнав Кунад Нойдек. — Слабаком пан Барт не був, першому-ліпшому хирлякові не піддався б… Але може бути, що там були застосовані чари або закляття. Кажуть, той звабник чужих жінок водночас є чаклуном.
— Матінко Пресвята Богородице! — вигукнула Дорота Фабер, а ксьондз Філіп перехрестився.
— А втім, — докінчив Нойдек, — там видно буде, що й до чого. Бо як тільки ми того перелюбника схопимо, то вже випитаємо у нього подробиці, ох і випитаємо… А розпізнати його так чи сяк не буде важко. Ми знаємо, що він молодечої статі та що на сивому коні їде. Якби вам такий трапився…
— То ми негайно про це донесемо, — спокійно пообіцяв Урбан Горн. — Удатний молодик, сивий кінь.