Цей корабель, так само, як і цей красивий костюм,— мої за правом переможця. А ви, дон Дієго, мій в'язень.
Хоч і дивним було це пояснення, все ж воно трохи заспокоїло дона Дієго, бо здалося далеко не таким страшним, як намалювала була його уява.
— Але... Хіба ви не іспанець?
— Ви лестите моїй іспанській вимові. Я маю честь бути ірландцем. Ви, мабуть, думаєте, що сталося якесь чудо? Якщо чудо й сталося, то Це тільки завдяки мені.
Тут капітан Блад стисло розповів йому про останні події. Слухаючи Блада, іспанець аж мінився на виду. Приклавши [89] руку до потилиці, дон Дієго нащупав там ґулю завбільшки з голубине яйце — доказ того, що Блад говорив-правду. Після цього він вп'явся божевільними очима в усміхненого капітана Блада.
— А мій син? Що з моїм сином? — вигукнув він.— Він разом зі мою був у човні.
— Вашому синові нічого не загрожує. Він, веслярі і гармаш із своїми людьми, хоч і закуті в кайдани, затишно влаштувалися у трюмі.
Дон Дієго знову впав на спину, а його блискучі темні очі все ще пильно вивчали смагляве обличчя Блада, який стояв перед ним. Він приборкав свої почуття. Зрештою, він не був позбавлений стоїцизму, необхідного в його небезпечній професії. Цього разу йому не пощастило, карти випали не на його користь. Успіх, здається, випорснув із рук в останню мить. Його побили його ж власною зброєю. З витримкою фаталіста він скорився своїй долі і дуже спокійно запитав:
— І що ж буде далі, синьойоре капітан?
— Отже,— почав капітан Блад, якщо зберегти за ним звання, яке він сам собі присвоїв,— як людина гуманна, я мушу висловити співчуття, що ви не померли від удару. Адже це означає, що вам доведеться помирати вдруге.
— Хіба? — вирвалося з грудей дона Дієго.— І це так необхідно? — запитав він, нічим не виявляючи свого розпачу.
Блакитні очі Блада схвально оцінили витримку свого в'язня.
— А ви спитайте себе самого,— сказав він.— І скажіть мені, будь ласка, як би ви, заклятий і кровожерливий пірат, зробили на моєму місці?
— Але між нами є невелика різниця.— Дон Дієго підвівся, щоб обговорити це серйозне питання.— Справа в тому, що ви хизуєтеся своєю гуманністю, якої мені бракує.
Капітан Блад сів на краєчку довгого дубового стола.
— Але ж і я не дурень,— сказав він.— І не допущу, щоб природна ірландська сентиментальність стала на перешкоді розуму. Небезпечно залишати на кораблі вас і ваших негідників. До того ж і корабель недостатньо забезпечений водою та провізією. Правда, нас тут небагато, але ви й ваші люди небажано збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що хочеш не хочеш, а доведеться послухатись розуму і відмовитись від такого приємного товариства, як ваше. Мусимо підготувати ваші ніжні серця до неминучого і люб'язно запросити вас переступити через борт. [90]
— Розумію,— скрушно мовив іспанець і, сівши на край дивана, обхопив голову руками. Він розгадав, що за людина цей Блад, і вирішив говорити з ним тоном напускної вишуканості і удаваної незворушності.— Визнаю,— згодився він.— Ви маєте рацію.
— О,— ви знімаєте з мене такий тягар,— сказав капітан Блад.— Мені не хотілося б бути надто брутальним без крайньої необхідності, враховуючи те, що і я й мої друзі багато чим вам завдячуємо. Які б не були наслідки вашого нападу на Барбадос для інших, а для нас цей напад був дуже вчасним. Тому-то мені приємно чути, що ви згодні зі мною. Іншого вибору, як бачите, у нас нема.
— Але, мій друже, можна ж знайти інший вихід.
— Якщо ви маєте якісь пропозиції, я радо вислухаю їх.
Дон Дієго погладив свою гостру чорну борідку.
— Ви дозволите мені подумати до ранку? У мене мало не розвалюється від болю голова, і я не можу зосередитись. Погодьтеся, що така справа вимагає серйозного підходу.
Капітан Блад, підвівшись, узяв з полиці тридцяти-хвилинний пісковий годинник, повернув його піском догори і поставив на стіл.
— Пробачте, дон Дієго, можливо в такій справі не слід так квапитись, але час, який я можу вам дати, сплине разом з піском цієї скляночки. Якщо й тоді ви не зможете запропонувати прийнятного для мене варіанту, то я змушений буду попросити вас і ваших друзів піти прогулятися за борт.
З цими словами капітан Блад, вклонившись, вийшов і замкнув двері.
А дон Дієго лишився в каюті і, підперши долонями підборіддя, спостерігав, як пересипається з верхньої скляночки в нижню поруділий пісок. Він мовчки дивився на пісок, і на його худому засмаглому обличчі дедалі глибше проступали зморшки.
І тільки-но впали останні піщинки, як знову відчинилися двері каюти.
Іспанець зітхнув і випростався, зустрічаючи капітана Блада готовою відповіддю, по яку той прийшов.
— Я знайшов вихід, синьйоре капітан, але все залежить від вашого милосердя. Чи ви не можете висадити нас на берег одного з островів цього огидного архіпелагу, вручивши нашу долю у наші власні руки?
Капітан Блад стиснув губи. [91]
— У цьому є і свої труднощі,— з притиском сказав він.
— На іншу відповідь я й не сподівався...— Дон Дієго зітхнув і підвівся.— Тоді краще припинити всякі розмови.
Блакитні очі Блада наскрізь пронизали іспанця, мов два стальні жала.
— І ви не боїтесь померти, дон Дієго? Іспанець, насупившись, відкинув голову назад.
— Ваше запитання образливе, сер!
— Тоді дозвольте мені викласти його інакше, в більш прийнятній формі: чи хочете ви жити?
— О, відповісти на це я можу. Дуже хочу сам жити, а ще більше хочу, щоб жив мій син. Проте це аж ніяк не означає, що з мене можна зробити боягуза собі на втіху, пане глумителю.
Цього разу він не стримався і виявив свій внутрішній гнів.
Капітан Блад відповів не одразу... Як і раніше, він сів на краєчок стола.
— А не хотіли б ви часом, сер, заслужити життя й волю собі, вашому синові і решті іспанців, що перебувають на судні?
— Заслужити? — здивувався дон Дієго, і спостережливі блакитні очі Блада враз зауважили, як він здригнувся.— Заслужити, кажете? Що ж, коли ваша пропозиція не зачіпає моєї честі...
— Хіба мені можна закинути подібне? — обурився капітан.— Хіба я не розумію, що і в пірата є честь? — І він одразу ж виклав свою пропозицію.— Коли ви, любий друже, глянете в ті вікна, то на обрії помітите щось схоже на хмаринки. То острів Барбадос. Цілий день ми йшли на схід з одним наміром — збільшити, наскільки можливо, відстань між нами й Барбадосом... Але зараз, коли ми з вами розмовляємо, нікому керувати судном. Єдиний моряк серед нас, який розбирається в навігації, лежить у гарячці і марить. Такий сумний результат нелюдського поводження з ним на березі, до того як ми забрали його з собою. Я, приміром, можу керувати судном у бою, на борту знайдеться ще кілька чоловік, які допоможуть мені, але ми нічого не тямимо у тих вищих таємницях, за законами яких прокладаються шляхи в безмежних просторах океану. Триматися землі й ходити навмання навколо цього, за вашим влучним висловом, огидного архіпелагу — означало б накликати на себе біду. Ви розумієте це не гірше за мене. Отож моя пропозиція така: ми хочемо найкоротшим [92] шляхом дістатися до голландської колонії Кюрасао. Ви дасте, мені слово честі, що приведете фрегат туди, якщо з свого боку я дам вам слово відпустити вас? Якщо ви погодитесь, ми відпустимо вас і всіх ваших людей зразу ж, як тільки прибудемо в Кюрасао.
Дон Дієго схилив голову на груди і замислений підійшов до вікон, що виходили на корму. Він дивився на залите сонцем море і на вируючий кільватерний струмінь(1) фрегата, його фрегата, який захопили оці англійські собаки. А тепер вони просять ще й доставити його в порт, і його, мабуть, переобладнають для військових операцій проти його батьківщини. На терези покладено оці міркування і життя шістнадцяти чоловік; до чотирнадцяти з них йому не було ніякого діла, але інші два — це він та його син.
(1) Кільватерний струмінь — слід, який залишається на воді позаду судна.
Нарешті він обернувся. Обличчя в нього було бліде, як смерть, але Блад цього не помітив, бо дон Дієго стояв спиною до світла.
— Я згоден,— сказав іспанець.
Розділ XI
СИНІВСЬКА ШАНОБЛИВІСТЬ
Давши слово честі привести фрегат у Кюрасао, дон Дієго д'Бхтноса, який виконував обов'язки штурмана, дістав право вільно ходити по кораблю, що належав колись йому. Через те, що повстанці не могли вивести корабель з небезпечних вод, які омивають береги іспанського Мейну(1), а також через те. що навіть події у. Брідж-тауні не навчили їх бачити в кожному іспанцеві зрадливу, жорстоку собаку, яку слід убивати, вони, у відповідь на його вишукану чемність, прихильно поставилися до нього. Обідав дон Дієго у великій каюті разом з Бладом і трьома офіцерами: Хагторпом, Волверстоном і Дайком.
(1) Мейн — колишня назва іспанських володінь на північному узбережжі Південної Америки, починаючи од гирла р. Оріноко до півострова Юкатан.
Дон Дієго виявився приємним і цікавим співбесідником, а його мужність і незворушливий спокій, з якими він переносив своє лихо, посилювали дружні почуття до нього. — Ніщо не викликало підозри, що дон Дієго веде нечесну гру. Здавалося, що він завжди був щирим з усіма, тим більше, що він зразу ж указав англійцям на їхню помилку: [93] залишивши Барбадос, вони, мовляв, пішли за вітром, а треба було, прямуючи від архіпелагу в Карібське море, залишити острів з підвітряного боку. Саме через цю помилку їм довелося тепер знову перетнути архіпелаг, щоб повернути до Кюрасао, а шлях цей не можна було пройти без деякого риску для себе. В першому-ліпшому місці між островами вони могли зіткнутися з таким же або й набагато сильнішим іспанським чи англійським кораблем. І те й інше було небажаним, бо команда їх невелика і їм аж ніяк не можна вступати в бій. Щоб якомога зменшити цей риск, дон Дієго обрав курс спочатку на південь, а потім на захід. Пройшовши між островами Тобаго та Гренада, вони проскочили небезпечну зону і ввійшли в порівняно безпечні води Карібського моря.
— Коли цей вітер не переміниться,— сказав дон Дієго за вечерею, пояснюючи їхнє місцеперебування,— то не мине й трьох діб, як ми будемо в Кюрасао.
Вітер дув три дні, другого дня він навіть подужчав, а проте, коли настала третя ніч, ніяких ознак землі вони ще не побачили. "Сінко Льягас" борознив океан, запнутий з усіх кінців блакитним шатром неба. Занепокоєний капітан Блад нагадав дону Дієго його обіцянку привести фрегат у Кюрасао на третій день.
— Завтра вранці,— спокійно й переконливо відповів той.
— Клянусь усіма святими, ви, іспанці, завжди говорите "завтра вранці", а те "завтра", друже, ніколи не настає.
— Але цього разу "завтра" настане, будьте певні.