В тебе — лік, що зцілить рану, слід отруйного ножа.
Чом, розлуко, трьох.героїв розлучивши, не даси їм утіх?
Камінне серце! — наче скеля, ти єси,
Бо тебе не можуть вразить навіть вбивчі три списи.
Ради тебе, діво, зрікся світу світлої краси!"
З чотирма рабами їде Автанділ над морем там,
Скрізь розшукуючи ревно Таріелові бальзам,-
І вночі і вдень він ронить сльози з кров'ю пополам;
Не цінніший за солому світ здававсь його думкам.
Всіх на березі морському він питав, чи тії люди
Сонця десь не зустрічали; так сто день блукав усюди.
Якось з пагорба побачив: стали валкою верблюди,
Караванники в задумі хилять голову на груди.
Караван стояв над морем, де шляхи — в усі кінці;
Чи стояти, чи рушати — завагались мандрівці.
На вітання левня чемно відказали люди ці:
Почали тоді розмову. Він спитав: "Хто ви, купці?"
Був Усам, людина мудра, ватажком їх каравану,
Склав хвалу він Автанділу, гідну виявив пошану,
Мовив: "Сонце, ти віщуєш радість, з неба нам надану,-
Ти зійди з коня, послухай, як попали ми в оману.
Ідемо з Багдада,— люди торговельного ми роду,
Магометової віри, що не п'ють маджарі зроду;
До царя морського в місто йшли, щоб там продать народу
Не якесь шовкове шмаття — ліпший крам всім на догоду.
Тут надибали над морем знепритомнілу людину,-
Він стогнав. Ми милосердно втерли з нього кров і піну;
Я спитав його: "Ти звідки? Як попав сюди, мій сину?"
Розказав він: "Ми з Єгипту йшли великим караваном,
Навантажили баркаса крамом, шовком злототканим,
Та наскочили пірати, потрощили нас тараном,-
Все пропало! Як не трапив я тим нелюдам поганим?"
Леве й сонце! Ця причина нас примушує стояти;
Як назад вернем,— зазнаєм ми стократної утрати,
Якщо рушимо у море,— пограбують там пірати;
Отже, зважитись не можем: чи спинитись, чи рушати".
Витязь мовив: "Гріх великий втратить в тузі блиск надій,
Вашій крові запорука — яв могутності моїй:
Я ступлю меча свойого, як наскочить лиходій".
Караванники відчули захват з подивом навпіл:
"Не страшні, як нам, пірати левню, сповненому сил,-
Угамуймо ж наше серце, не марнуймо наших діл!"
Увійшли всі на баркаса й залишили суходіл;
Все сприяло, щоб спокійно кораблем верстати шлях;
Автанділ їх вів сміливо, витязь, звиклий до звитяг.
Корабель піратів раптом, довгий викинувши стяг,
Появився в морі,— грізно свій таран вперед простяг.
Підпливав він з гуком, з криком — кожен виє, кожен свище.
Караванники злякались, вгледівши таке тлумище.
Витязь мовив: "Не жахайтесь, що клятущий ворог рище:
Чи тут смерть свою здобуду, чи дощенту всіх понищу.
Доля схоче — хай хоч всесвіт військо шле шибайголове,
А не схоче, то на мене вже десь ратище готове,-
Не врятують ні фортеці, ні бійці, ні ви, братове;
Хто, як я, це знає, в того кріпне серце буйнокрове.
Ви — купці, ви — боягузи, вам не стати вояками!
Щоб не встрелили стрілою, заховайтесь за кутками
І дивіться, як один я всіх левиними руками їх понищу,
аж поллється кров з човна того струмками".
Мов кігтистий тигр, метнувся, одягнувся у кольчугу,
Меч рукою міцно стиснув, булаву ж — у руку другу;
На кормі став корабельній, власну чуючи потугу,
Міряючи гнівним зором зграю здирців недолугу.
їхнє військо голосило, вило, скиглило весь час
І таран свій повернуло, щоб улучити в баркас.
На кормі стояв сміливець,— булавою він потряс
І, махнувши нею міцно, розломив таран ураз.
Автанділ, таран зломивши, ціло корабель зберіг.
Ворог зляканий ховався хто куди, де тільки міг,
Та не випередить левня,— він на їхній човен вбіг,
Бив навколо себе, нищив; ворог трупами поліг.
Військо гинуло, мов кози, по його страшному вступі —
Тих топив у морі, інших в корабельній бив халупі,
Вісім кидав він на дев'ять, дев'ять гнав з вісьма укупі;
Хто живий ще був — сховався там, де труп лежав на трупі.
Як його бажало серце — так дісталась перемога.
Неповбивані благали: "Пожалій нас, ради бога!"
їх не вбив, в полон забравши, в кого жити є ще змога.
"Жах — творець любові",— каже річ апостолова строга.
0 людино! Не пишайся з моці власної, мов п'яний!
Сила вся твоя змарніє, як захоче бог коханий,
Бо й густі діброви нищить рій іскринок полум'яний.
Бог зрівняти в силі може меч і пакіл дерев'яний.
Витязь в склад піратський глянув: склад був повен цінним кладом,
Він позвав купців, баркаси встановивши вправно ладом.
1 зрадів Усам, спинившись над до краю повним складом,
І сказав хвалу сміливцю, пишну словом, гарну складом.
Язиків сто сот потрібно, щоб прославить Автанділа,
Але й тим всієї вроди змалювати ще несила.
Караванники казали: "Ласка божа нас укрила,
Бо поникла ніч, явився блиск небесного світила".
Люди витязя зустріли, цілували ноги, руки,
Вихваляли чарівного, величань лунали звуки,-
Взрівши левня, ошаліли б мудреці, мужі науки! —
"Ти — наш славний визволитель від нещастя та ошуки".
Витязь мовив: "Слава богу! Боже діло всемогутнє,
Бо на все, що тут стається, повеління є напутнє;
Діє бог таємно, рідко появляє людям сутнє,-
Нам лиш вірити належить: мудрий вірить у майбутнє!
Бог воліє схоронити вашу кров у вас в серцях,-
Що ж зробив я сам од себе, жалюгідний, тлінний прах?
Ворогів я знищив ваших, зрятувавши бідолах:
Корабель цей, повний краму, вам даю. Вже вільний шлях!"
Любо глянути, як витязь, закінчивши славно бій,
Всіх поплічних перевищить ліпотою щедрих дій,-
Засоромляться поплічні, гідно вславиться водій,
Що, немов прикрасу, рану на руці несе своїй.
Зразу здобич обдивились, щоб не йшли намарно дні:
Всіх скарбів і не злічити, що лежали там на дні!
Скарб на свій баркас забрали,— спорожніло на судні,
І тоді його спалили,— попливли тріски одні.
Автанділу від купецтва дяку й шану склав Усам:
"Ти нас, кволих, засоромив, повернувши силу нам;
Наше все — тобі належить, наші статки, здобич, крам.
Ми собі рішили взяти тільки те, що дав ти сам".
Витязь мовив: "Це вам, браття, хай напученням стає.
До потоків слізних ваших бог звернув лице своє;
Рятівник не я, нещасний,— він рятунок вам дає.
Нащо дар оцей для мене? Я та кінь — добро моє.
Якби я багатства прагнув, то не можна й полічити
Скарб, що мав я,— ті єдваби, оксамити й самоцвіти.
Все — марнота! Я тим часом — ваш супутник сумовитий,
Та мета у мене інша, ніж багатством володіти.
З тих багатств, що тут знайшов я, з тих клейнодів і прикрас,
Кожен з вас хай стільки візьме, скільки зможе взять за раз;
Прошу тільки: не завдайте ви мені жалю й образ,-
Для моєї справи треба, щоб сховався я між вас.
Не кажіте ви нікому, що я витязь і ваш пан; Ви кажіте:
"Це отаман, що веде наш караван".
Торгуватиму, вдягнувши гідний крамаря жупан.
Заклинаю вас братерством — не вчиніть якийсь обман".
Караванники зраділи, чувши те, що витязь рік;
Всі прийшли, йому вклонились: "Ти нам щастя дав навік,-
Просиш ти того, що просить в тебе кожен чоловік.
Вірно ми тобі послужим. Справді, лик твій — сонця лик!"
Звідти рушили негайно, щоб не гаять марно днів.
Гожий час стояв на морі — прудко їх баркас летів.
Всі вславляли Автанділа в пісні, повній ніжних слів,
Дарували перли сяйні, наче блиск його зубів.
ПРИЇЗД АВТАНДІЛА ДО ГУЛАНШАРО, КОЛИ ВІН ПРИЧАЛИВ ДО МОРСЬКОГО БЕРЕГА
Автанділ проплив те море. Перед ними стало мріти
Світле місто між садами, де хилились пишні віти,
А на вітах майоріли розмаїті гарні квіти.
Ні, краси землі цієї ти не зможеш уявити!
Став баркас біля причалу, де цвітуть сади тіняві.
Автанділ, жупана вдягши, тут поважно сів на лаві,
І прийшли до них по найму носії меткі й лукаві;
Витязь діяв так, неначе знався він в купецькій справі.
З того саду, де спинились, садівничий появився,-
На обличчя блискавичне він захоплено дивився.
Автанділ його покликав, з ним, як з вірником, повівся:
"Хто ви, люди? І чиї ви? Цар який тут оцарився?
Розкажи мені докладно,— мовив витязь цій людині,-
Що дешевше тут, і ціни тут які якій тканині".
Садівник сказав: "Ти сяєш, як у сонячнім промінні!
Що скажу — скажу по правді, не почуєш кривди нині.
Крізь морську державу нашу не проїдеш ти й за рік.
В нас це місто — Гуланшаро — є столицею повік,-
Всякий крам сюди привозять кораблями звіддалік.
Славний цар Мелік-Сурхаві — наш владар і захисник.
Хто з людей сюди потрапив — молодіють і старі:
Час минає тут в розвагах, в учтах, в співах, в милій грі.
Взимку й влітку квіти квітнуть, сонце сяє угорі.
Заздрять люди чужоземні нам у нашому добрі.
Тут купці, моторні люди, можуть добре вторгувати:
Продають товар, купують, мають зиск чи мають втрати;
Найбідніший люд за місяць може скарб собі придбати,
Краму всякого зібравши цілі купи та катати.
Садівничий я в Усена, він — водій купців верховний.
Розкажу я вам докладно, звіт про нього давши повний:
Сад оцей — його, приймає тут прибульців пан шановний,-
Перед ним найпершим ділом викладають крам коштовний.
Всі купці, сюди прибувши, із дарами йдуть до нього,-
Розпаковувати можна крам лиш тут, а більш — ні в кого.
Для царя бере він ліпше, розраховуючись строго.
Де завгодно люди можуть торгувати після цього.
Він людей, як ви, поважних привітати мусить зразу,
Власник заїзду повинен всіх приймать з його наказу,
Та пішов кудись він з дому — не вважайте за образу,
Він би любо та гостинно вас прийняв і цього разу.
Докладу Фатьмі-хатун я, молодій його дружині,
Доброзичливій, приємній, милостивій господині,
Що всі ви, до нас прибувши, потребуєте в гостині.
Увійдеш з гінцем до міста ти у цій іще годині".
Автанділ сказав: "Як знаєш, так тобі чинити слід".
Садівник побіг так швидко, аж ряснів на лобі піт.
Він Фатьмі доклав: "Пишаюсь, бо кажу вам про прихід
Дивовижного прибульця,— в нього сонцем сяє вид.
Сам купець він і господар на весь пишний караван;
Лик — мов місяць семиденний, кипарис — юнацький стан.
Він кораловим завоєм вкрив чоло, вдягнув жупан.
Про шовки, про ціни в місті запитав мене цей пан".
Враз Фатьма-хатун назустріч десять слуг до них послала,
В караван-сарай покласти їх товари наказала.
Увійшов трояндолиций, блиск рубіна і кристала,-
Кроком тигра, з міццю лева до її ступив він зала.
Полетіла чутка містом, люд прибіг зі всіх сторін,
Справа, зліва метушились: "Де проходитиме він?"
Той захоплено вдивлявся, той був вражений на скін,-
Всім жінкам потворним здався звичний вигляд їх дружин.
ПРИХІД АВТАНДІЛА ДО ФАТЬМИ, ПРИЙМАННЯ ЙОГО ТА її РАДІСТЬ
Як Усенова дружина, витязя Фатьма зустріла,
Гостю радісно вклонилась, гідну шану появила;
Привітавши, сів прибулець, і вона край нього сіла.
Видно, був їй до вподоби лик чудовий Автанділа.
Ще була Фатьма вродлива, хоч і літнього вже віку,
Повновида, смуглотіла, до вподоби чоловіку,-
Полюбляла гулі й учти, звучні співи та музику,
Мала строїв і завоїв, цінних одягів без ліку.
Уночі Фатьма бенкета впорядила юнакові.
Він приніс дари.