Проминули групу понурих черниць, обдертого чоловіка в кайданах і Гладкого Ченця, гафелпафського привида, що розмовляв із лицарем, у котрого з чола стирчала стріла. Гаррі не здивувався, що всі привиди обминали Кривавого Барона, кощавого й вирячкуватого слизеринського привида, заляпаного сріблистою кров'ю.
— Ой, ні! — зненацька зупинилася Герміона. — Назад, назад, я не хочу говорити з Плаксивою Міртою!
— З ким? — здивувався Гаррі, коли вони швидко відійшли назад.
— Вона мешкає в дівочому туалеті на другому поверсі, — пояснила Герміона.
— Мешкає в туалеті?
— Так. Він не працював цілий рік, бо вона постійно біситься і затоплює його. Я взагалі стараюся туди не ходити, бо це просто жах, коли вона виє до тебе в кабінці!
— Дивіться, їжа! — вигукнув Рон.
На протилежному боці підвалу стояв довгий стіл, накритий знову таки чорним оксамитом. Вони рішуче попрямували туди, але вже наступної миті нажахано завмерли. Запах був просто огидний. На чудових срібних тарелях лежали великі шматки гнилої риби, на тацях височіли купи підгорілих, аж чорних, кексів; були ще червиві баранячі тельбухи, кружало сиру, вкрите зеленою пліснявою, а на почесному місці — величезний сірий торт у формі надгробка, на якому чорною, мов дьоготь, глазур'ю, були виведені слова:
СЕР НІКОЛАС ДЕ МИМЗІ — ПОРПІНҐТОН
ПОМЕР 31 ЖОВТНЯ 1492 РОКУ
Гаррі вражено спостерігав, як один огрядний привид наблизився до столу, пригнувся і пройшов крізь нього, широко розкривши рота, немов ковтаючи смердючого лосрся, що там лежав.
— Ви що, відчуваєте смак, проходячи крізь їжу? — поцікавився Гаррі.
— Майже, — сумно відповів привид, відходячи. — Ходімо звідси, бо мене нудить, — попросив Рон. Не встигли вони повернутися, як з під столу раптом вилетів маленький чоловічок, який завис перед ними в повітрі.
— Привіт, Півзе, — обережно вимовив Гаррі. На відміну від решти привидів, Півз Полтерґейст не був ані блідим, ані прозорим. Він мав яскраво помаранчевого капелюха, метелика, а його лиховісне обличчя шкірилося широкою посмішкою.
— Скуштуєте? — люб'язно запропонував він їм мисочку запліснявілих горішків.
— Ні, дякуємо, — відмовилася Герміона.
— Чув твою розповідь про бідолашну Мірту — сказав Півз, бігаючи очима. — Образила ти сердешну Мірту. — Набравши повні груди повітря, він заверещав: — АГОВ! МІРТО!
— Ой, ні, Півзе, не кажи їй нічого! Це її так засмутить! — гаряче зашепотіла Герміона. — Я не хотіла, я їй не… О, привіт, Мірто!
До них наблизився привид присадкуватої дівчини. Гаррі ще в житті не бачив понурішого обличчя, яке наполовину ховалося за її прямим волоссям і товстими перламутровими окулярами.
— Що? — похмуро перепитала вона.
— Як справи, Мірто? — нещирим радісним голосом запитала Герміона. — Приємно зустріти тебе не в туалеті.
Мірта шморгнула носом.
— Міс Ґрейнджер щойно розповідала про тебе, — підступно зашепотів Півз на вухо Мірті.
— Я просто казала… казала… яка ти нині гарна, — залопотіла Герміона, люто глянувши на Півза.
Мірта підозріло зиркнула на Герміону.
— Ти насміхаєшся з мене, — мовила вона, а з її маленьких прозорих очей стрімко потекли сріблясті сльози.
— Ні, справді, хіба я не казала щойно, яка Мірта гарна? — Герміона боляче штурхонула під ребра Гаррі й Рона.
— Еге ж.
— Казала.
— Не брешіть мені, — аж давилася сльозами Мірта, а Півз задоволено хихотів за її плечима. — Думаєте, я не знаю, що мені кажуть услід? Жирна Мірта! Бридка Мірта! Жалюгідна, плаксива, занудна Мірта!
— А ще прищава, — підказав їй на вухо Півз.
Плаксива Мірта заголосила й вилетіла з підвалу. Півз кинувся слідом, шпурляючи в неї запліснявілі горішки й горлаючи:
— Прищава! Прищава!
— О Боже! — засмутилася Герміона.
До них крізь юрбу наближався Майже Безголо вий Нік.
— Гарно розважаєтеся?
— Еге ж, — збрехали вони.
— Досить багато народу, — гордо заявив Майже Безголовий Нік. — Невтішна Вдова прибула з самого Кенту. Мені вже час виголосити промову, піду, мабуть, попереджу музик.
Але тієї миті музики й самі перестали грати. Вони замовкли разом з усіма, хто був у підвалі, почувши звук мисливського ріжка й схвильовано перезираючись.
— Отакої! — скривився Майже Безголовий Нік. Крізь підвальну стіну забігло з десяток коней привидів, і на кожному з них сидів безголовий вершник. Усі несамовито заплескали в долоні; Гаррі теж кілька разів плеснув, але відразу перестав, побачивши, як засмутився Нік.
Коні учвал помчали до центру танцювального майданчика й зупинилися, ставши дибки; кремезний привид на чолі кавалькади, чия бородата голова під пахвою сурмила в ріжок, спішився й підняв свою голову високо вгору, щоб мати змогу оглянути юрбу (усі засміялися), а тоді, поставивши голову на шию, рушив до Майже Безголового Ніка.
— Ніче! — заревів він. — Як ся маєш? Голова й досі тримається?
Він голосно зареготав, поплескавши Майже Безголового Ніка по плечу.
— Вітаю тебе, Патрику! — стримано озвався Нік.
— Живі люди! — вигукнув сер Патрик, помітивши Гаррі, Рона й Герміону. Він мовби аж підскочив з подиву, від чого його голова знову впала додолу (юрба так і зайшлася реготом).
— Дуже кумедно, — похмуро буркнув Майже Безголовий Нік.
— Не звертайте увагу на Ніка! — заволала з підлоги голова сера Патрика. — Він досі засмучений, що ми не дозволяємо йому вступити до Товариства! Але ж послухайте, — подивіться на нього!
— Я гадаю, — втрутився поспіхом Гаррі, помітивши багатозначний погляд Ніка, — що Нік дуже… страшний і… е е…
— Га га га! — заверещала голова сера Патрика. — Таж він сам, мабуть, і попросив тебе таке сказати!
— Прошу уваги, я хотів би виголосити промову! — голосно сказав Майже Безголовий Нік, прямуючи до помосту, освітленого холодним синім світлом.
— Мої покійні добродії, пані та панове, я з превеликим сумом…
Але далі ніхто нічого не почув. Сер Патрик і решта вершників почали грати в хокей з головою, а натовп став приглядатися до гри. Майже Безголовий Нік марно намагався привернути увагу аудиторії, але зрештою піддався, коли повз нього під голосні підбадьорливі вигуки юрби просвистіла голова сера Патрика.
Гаррі вже дуже замерз, не кажучи про голод.
— Я більше не витримаю, — промимрив Рон, клацаючи зубами, а оркестр тим часом знову заскреготів, і привиди заповнили танцмайданчик.
— Ходімо, — погодився Гаррі.
Вони позадкували до дверей, вклоняючись і посміхаючись усім, хто їх помічав, і за хвилину вже бігли переходом назад, де було повно чорних свічок.
— Може, там ще лишився пудинг, — з надією вимовив Рон, першим наближаючись до сходів у вестибюль.
І тут Гаррі почулося знову:
— …порву, пошматую, уб'ю!
Це був той самий голос, той самий холодний, убивчий голос, який він чув у Локартовому кабінеті.
Гаррі спіткнувся й зупинився. Він ухопився за кам'яну стіну, напружуючи слух, озираючись довкола і вдивляючись у тьмяно освітлений перехід.
— Гаррі, ти що?
— Знову той голос… Замовкніть на хвильку.
— …такий голодний… так довго!
— Слухайте! — наполіг Гаррі, і Рон з Герміоною завмерли, поглядаючи на нього.
— …вбивати… пора вбивати!
Голос почав слабнути. Гаррі був певен, що він віддалявся кудись угору. Охоплений і страхом, і цікавістю, хлопець глянув на темну стелю: як той голос міг рухатися вгору? Може, це якась мара, якій не можуть перешкодити кам'яні стелі?
— Сюди! — гукнув він і почав бігти вгору сходами до вестибюлю. Але тут годі було сподіватися щось почути, бо з Великої зали, де бенкетували з нагоди Гелловіну, долинав гомін голосів. Гаррі помчав мармуровими сходами на другий поверх, а Рон і Герміона тупотіли слідом за ним.
— Гаррі, що ми…
— ТСС!
Гаррі прислухався. З верхнього поверху долинув далекий і дедалі слабший голос:
— Я чую запах крові! Я ЧУЮ ЗАПАХ КРОВІ!
Гаррі аж серце стиснулося.
— Воно зараз когось уб'є! — закричав він і, не зважаючи на ошелешені обличчя Рона й Герміони, помчав угору перестрибуючи по три сходинки і намагаючись почути ще щось, окрім гупання своїх кроків.
Гаррі вилетів на третій поверх, а слідом за ним засапані Рон і Герміона. Вони не зупинялися, аж доки завернули за ріг, де починався останній порожній коридор.
— Гаррі, що все це означає? — запитав Рон, витираючи з чола піт. — Я нічого не чую!
Але Герміона раптом роззявила рота, показуючи углиб коридору.
— Дивіться!
Там щось світилося на стіні. Вони поволі підійшли, мружачись у пітьмі. На стіні поміж двома вікнами були виведені літери заввишки із тридцять сантиметрів, які мерехтіли у світлі смолоскипів.
ТАЄМНУ КІМНАТУ ВІДЧИНЕНО. СТЕРЕЖІТЬСЯ, ВОРОГИ СПАДКОЄМЦЯ!
— Що то там висить знизу? — запитав тремтячим голосом Рон.
Гаррі мало не послизнувся, коли вони підступи ли ближче: на підлозі була велика калюжа води, рон з Герміоною підтримали його, і всі поволі підійшли до напису, не спускаючи очей з якоїсь темної тіні під ним. Раптом вони збагнули, що то, й відскочили назад, розбризкавши воду.
На скобі для смолоскипа була підвішена за хвіст Місіс Норіс, кицька шкільного сторожа. Вона вже задубіла, вирячивши невидющі очі.
На кілька секунд вони заціпеніли. А тоді Рон проказав:
— Пішли звідси.
— Може, треба допомогти, — промимрив Гаррі.
— Повір мені, — сказав Рон, — краще, щоб нас тут не бачили.
Але було вже запізно. Гул, який нагадував гуркіт грому, свідчив, що бенкет щойно закінчився. З обох кінців коридору, в якому вони стояли, донісся тупіт сотень ніг і голосний, веселий гамір нагодованих учнів. Наступної миті увесь коридор заповнила юрба.
Розмови, вигуки, галас зненацька вщухли, коли учні, що були попереду, побачили підвішену кицьку. Гаррі, Рон і Герміона стояли самотньо посеред кори дору, де раптом усе завмерло. Учні пропихалися вперед, щоб глянути на це жахливе видовисько.
А тоді серед тиші пролунав чийсь крик:
— Стережіться, вороги спадкоємця! Бруднокров ці, тепер ваша черга!
То був Драко Мелфой. Його холодні очі ожили, а зазвичай бліде обличчя налилося кров'ю, коли він, посміхаючись, пробрався крізь натовп і став Розглядати підвішену кицьку.
— РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ —
Напис на стіні
— Що тут діється? Що діється?
Почувши, безперечно, Мелфоїв крик, крізь юрбу пропихався Арґус Філч. Коли він побачив Місіс Норіс, то відсахнувся й перелякано схопився за обличчя.
— Моя киця! Моя киця! Що сталося з Місіс Норіс?! — лементував він.
Його вирячені очі натрапили на Гаррі.
— Ти! — вереснув він.