Потім усі четверо мовчки, низочкою пішли назад. За ними йшли жандарми з ліхтариками. Власне, не жандарми, а якісь примари: адже біженці так і не побачили своїх ворогів, їх спіймали й гнали тепер назад самі голоси з темряви та сліпучо-білі кружальця ліхтариків.
Ясні кружальця зупинилися.
— Тепер чухрайте прямо! — звелів грубий голос. — Хто повернеться — дістане кулю!
Четверо біженців ішли не зупиняючись, поки світло не зникло за деревами.
Керн почув за спиною в себе тихий голос блідого чоловіка:
— Ви пробачте… то вона згарячу… Не гнівайтесь… вона, певно, вже й сама шкодує…
— А мені байдуже, — кинув Керн через плече.
— Та зрозумійте ж! — шепотів чоловік. — Це вона з переляку…
— Зрозуміти я можу. — Керн обернувся до нього. — Але пробачити — це для мене трохи важкувато. Я краще просто забуду.
Вийшовши на невеличку галявину, він зупинився. Супутники його теж зупинились. Керн ліг на траву, підклавши валізу під голову, інші троє зашепотілися. Потім жінка виступила вперед.
— Анно! — покликав її чоловік.
Жінка підступила до Керна й гостро спитала його:
— То ви не проведете нас назад?
— Ні, — відказав Керн.
— Як-то ні? Ах ви ж поганець! Це ж ви винні, що ми попалися!
— Анно! — знову покликав її чоловік.
— Нічого, нічого! — озвався Керн. — Відвертість — хороша річ.
— Встаньте! — крикнула жінка.
— Я лишаюсь тут. А ви як хочете. Отут зразу за лісом стежка, вона вас виведе до чеської митниці.
— Жидівський виплодок! — вереснула жінка.
Керн засміявся.
— Ще цього бракувало!
Блідий, щось шепочучи своїй непогамовній дружині, відтяг її вбік.
— Він же вернеться! — хлипала жінка. — Я знаю, він вернеться й перейде! Він повинен нас… Він не має права…
Чоловік помаленьку повів її в ліс. Керн поліз у кишеню по сигарети. І тут за кілька метрів перед ним піднялося щось темне, наче гном з-під землі. То був старий єврей, котрий теж ліг на траву.
— Що, тут і ночуватимемо? — трохи згодом лагідно спитав старий.
— Полежимо до третьої години, а тоді підемо. Так найкраще. Зараз вони ще пильнують, а як нікого не буде, їм набридне.
— До третьої — так до третьої, — спокійно погодився старий.
— Це далеченько, та ще, мабуть, тепер якийсь шмат дороги й рачки скрадатись доведеться, — додав Керн.
— Дарма! На старості літ перекинуся індіянином.
Часинку посиділи мовчки. Небо помалу вияснялося, на ньому проступали зорі. Керн розшукав очима Великий Віз і Полярну Зірку.
— Мені треба до Відня, — озвався старий.
— А мені, по суті, нікуди не треба, — відказав Керн.
— Буває й таке. — Старий пожував зірвану травинку. — А потім знов буває треба кудись. Так воно й ідеться. Треба тільки чекати.
— Так, — погодився Керн. — Треба. Але на що чекати?
— Та, правду кажучи, ні на що, — незворушно відповів старий. — Бо коли й діждешся, то виявляється, що воно ніщо. Потім знову чекаєш на щось інше.
— Мабуть, так воно й є. — Керн знову простягся на траві й відчув під головою валізу. Хоч щось тверде, певне…
— Я Мориц Розенталь із Годесберга-на-Рейні, — промовив старий ще трохи згодом. Вийнявши з рюкзака благеньку сіру крилатку, він накинув її на плечі. У крилатці він ще більше скидався на гнома. — Часом аж чудно буває, що в тебе є імення, правда? А надто вночі…
— Або ж коли не маєш паспорта, —додав Керн, дивлячись у темне небо. — Ім'я мусить бути записане, інакше воно не твоє.
У гіллі дерев заворушився вітер, зашумів так, неначе зразу ж за лісом було море.
— Як ви гадаєте, вони справді стрілятимуть? — спитав Мориц Розенталь.
— А хто їх знає… Навряд.
Старий похитав головою.
— Усе-таки, коли тобі за сімдесят, це хоч з одного боку краще: меншим ризикуєш…
* * *
Штайнер нарешті довідався, де переховуються діти старого Зелігмана. Адреса, знайдена в єврейському молитовнику, виявилась правильною, але дітей тим часом уже відвели кудись інде, і Штайнерові довелося довгенько розвідувати, куди саме: скрізь його спочатку приймали з недовірою, вважаючи за шпига.
Забравши з пансіону Зелігманову валізу, він вирушив на східну околицю Відня. Добиратись туди довелося більше години. Нарешті він розшукав потрібний будинок і ввійшов до темного під'їзду. На кожному майданчику було троє дверей. Штайнер присвічував сірниками, шукаючи потрібні. Аж на п'ятому поверсі він побачив латунну табличку з написом: "Самуїл Бернштейн, майстер-годинникар".
Штайнер постукав. За дверима щось зашаруділо, зашепотілося. Потім чийсь насторожений голос спитав:
— Хто там?
— Мені треба дещо вам віддати, — сказав Штайнер. — Валізу.
Раптом йому здалося, що на нього ззаду хтось дивиться. Він швидко обернувся.
Двері навпроти Бернштейнової квартири були вже відчинені. На порозі стояв щуплявенький чоловічок у жилетці.
Штайнер поставив валізу на підлогу.
— Вам кого? — спитав чоловік у дверях.
Штайнер зміряв його очима.
— Бернштейна немає, — додав чоловічок.
— Я ось приніс речі старого Зелігмана, — пояснив Штайнер. — Мені сказали, що його діти тут. Я бачив, як він розбився.
Чоловік ще якусь мить розглядав його. Потім гукнув:
— Відчиняй, не бійся, Морице!
Брязнув ланцюжок, заскреготів у замку ключ. Двері Бернштейнової квартири відчинилися, Штайнер заглянув у тьмяно освітлений коридорчик і скрикнув:
— Та не може бути! Невже це ви, дідусю Мориц?
У дверях стояв Мориц Розенталь у накинутій на плечі крилатці, з дерев'яним ополоником у руці.
— Я… — сказав він. А тоді вигукнув із радісним подивом: — Ой, та це ж Штайнер! Як це я вас одразу не впізнав! Таки справді вже недобачаю… Я ж знаю, що ви у Відні! Коли це ми бачилися востаннє?
— Та вже з рік тому, дідусю Мориц.
— У Празі?
— У Цюриху.
— Так, так, правда, в Цюриху в тюрмі. Хороші там люди… Щось я вже став усе плутати. Я ж півроку тому ще раз побував у Швейцарії. У Базелі. Годують там шикарно, тільки, на жаль, сигарет не дають, як у Локарнській міській в'язниці. Там у мене навіть вазон камелій у камері стояв. Дуже не хотілось виходити, як відсидів… От у Мілані вже не те, зовсім не те… — Старий схаменувся: — Та заходьте ж, Штайнере! А то стоїмо в коридорі й обмінюємося спогадами, як старі пірати.
Штайнер увійшов. Квартира складалася з кухні й кімнатки, де стояв стіл, кілька стільців, шафа й два застелених ковдрами ліжка. На столі було порозкладано годинникарські інструменти, стояли дешеві будильники й старовинний годиннику розмальованому барокковому футлярі з фігурками ангелів. Маятник його зображував смерть із косою. У кухні над плитою на вигнутому кронштейні висів кухонний газовий світильник з розкошланою зеленаво-білою жаровою сіточкою. На чавунних гратках газової плити парувала велика каструля.
— А я оце варю хлоп'ятам обідати, — сказав Мориц Розенталь. — Знайшов їх тут, як мишенят у мишоловці. Бернштейн лежить у лікарні.
Діти покійного Зелігмана сиділи всі троє біля плити. На Штайнера вони навіть не глянули: вони не зводили очей із каструлі. Старшому було років чотирнадцять, меншенькому — сім чи вісім.
Штайнер поставив валізу й сказав:
— Ось я приніс речі вашого тата.
Усі троє одночасно глипнули на нього, майже не ворухнувшись, тільки ледь повернувши голови.
— Я його бачив перед смертю, — додав Штайнер. — Останні слова його були про вас.
* * *
Діти мовчки дивилися на нього. Очі їхні блищали, як відшліфовані чорні камінчики. Газовий світильник сичав. Важке почуття лягло на Штайнера. Він думав, що треба сказати щось тепле, ласкаве, але всі слова, які спливали в голові, здавалися йому порожніми й фальшивими перед самотністю, що огортала цих трьох мовчазних хлопчаків.
— А що там у валізі? — спитав нарешті старший. Голос у нього був якийсь безбарвний, говорив він повільно, насторожено.
— Та я вже добре не пам'ятаю. Різні речі та грошей трохи.
— І це тепер наше?
— Звичайно! А для чого ж я його приніс?
— Можна взяти?
— Ну аякже! — здивувався Штайнер.
Хлопець підвівся — високий, худий, чорнявий. Повільно, не зводячи зі Штайнера очей, підійшов до валізи, тоді швидким, якимсь звірячим рухом схопив його й відскочив назад, немов боячись, що Штайнер іще відніме в нього здобич. І зразу ж потяг валізу в кімнатку. Обоє менших шмигнули за ним, тулячись одне до одного наче два великих чорних коти.
Штайнер глянув на старого Морица й сказав з полегкістю:
— Звісно… вони ж уже давно знали.
Мориц Розенталь помішав ополоником суп.
— Їм це вже недуже страшне. Вони вже бачили, як помирала мати й двоє братів. Отож їх це не так сильно вразило. Те, що бачиш часто, вражає не дуже.
— Або ще дужче, — відказав Штайнер.
Мориц Розенталь глянув на нього з-під зморшкуватих повік:
— Зовсім молодих — ні. І зовсім старих — теж ні. От між дитинством і старістю — це найгірший час.
— Еге ж, — погодився Штайнер. — От паршиві п'ятдесят років.
Мориц Розенталь лагідно кивнув.
— У мене вони вже позаду, то мені байдуже. — Він накрив каструлю кришкою. — Ми їх уже влаштували. Одного Байер візьме з собою в Румунію. Другого віддамо до дитячого притулку в Локарно, там один мій знайомий погодився платити за нього. Старший поки що лишиться тут, у Бернштейна.
— А вони вже знають, що їм доведеться розлучитися?
— Знають. Це їх теж недуже лякає. Вони ще й раді, що хоча б така змога є. — Розенталь відвернувся. — Штайнере! Я двадцять років знав його. Розкажіть мені, як він помер. Це правда, Ідо він стрибнув з машини?
— Правда.
— А його не скинули?
— Ні. Я сам бачив.
— Я про це в Празі почув. Там казали, ніби його зіпхнули з машини. Я тоді й подався сюди. Щоб подбати про дітей. Я колись йому це пообіцяв. Ніколи й гадки не мав, що справді до такого дійде. Він же ще не старий був, заледве шістдесят років. Але в нього, правда, відколи його Рахіль померла, трохи не всі вдома були. — Мориц Розенталь глянув на Штайнера. — Він мав багато дітей. У нас, євреїв, це часто буває. Ми любимо сім'ю. Хоч нам, коли поміркуєш, якраз не слід її мати. — Він щільніше загорнувся в крилатку, наче його морозило, і став раптом якийсь дуже старий і стомлений на вигляд.
Штайнер дістав пачку сигарет.
— А ви давно вже тут, дідусю Мориц?
— Три дні. На кордоні раз був ускочив. Ми переходили з одним юнаком, ви його знаєте. Він мені про вас розповідав. Керном звуть.
— Керн? Так, Керна я знаю. А де він тепер?
— Теж десь у Відні. Де саме, не знаю.
Штайнер підвівся.
— Ну, я піду. Спробую знайти його.