Роботи не знайдеш, а за старим фахом, по картярській лінії, ми в порівнянні з ними нічого не варті. Облуплять живцем, старцями пустять. Я вже краще з вами.
І так мене зворушила ця вірність, що я відчув приплив сил. "Ех, — думаю, — рано панахиду правити!" Оглянув розміри пошкоджень, дістав сокиру.
— Аврал! — командую. — Всі наверх! Снасті геть, рубати щоглу!
Фукс радий старатися. Таку енергію проявив, що я просто здивувався. Та й то сказати: ламати — не будувати, душа не болить.
Ну, й не встигли ми озирнутись, пальма наша вже за бортом. Фукс зіскочив туди, я йому передав деякі цінності. Кинув рятувальний круг, компас разом з нактоузом, пару весел, анкерок води, з гардероба дещо…
А сам все на палубі, на "Біді". Й от відчуваю, настає остання хвилина: корма здибилась, корпус занурюється, зараз порине…
В мене сльози бризнули з очей… І тут, знаєте, я хапаю сокиру й власною рукою вирубую кормову дошку з літерами…
Ну, а потім у воду й — до Фукса на пальму. Сідаю верхи й спостерігаю, як океан поглинає залишки мого багатостраждального судна.
Й Фукс спостерігає. І бачу — в нього теж сльози на очах.
Я простяг йому руку.
— Нічого, — кажу, — не сумуйте, ми ще з вами поплаваєм. Чи таке ще буває…
Так. Ну, знаєте, подивилися ще на те місце, де хвилі зімкнулись над судном, і почали влаштовуватись. І, уявіть, улаштувалися не без комфорту.
Звичайно, після яхти трохи бракує комфорту, але все ж найнеобхідніше було в нас. Установили компас, сяк-так зробили невеличкий парус із старої тільняшки, рятувальний круг на гілку повісили, а кормову дошку я замість письмового стола пристосував.
Загалом, усе добре, от тільки ногам мокро.
Й ось одного дня бачимо — ззаду, за кормою, димок. Я вже думав — знову той міноносець, але виявилося, що то просто "купець", бродячий пароплав під англійським прапором. Я не хотів просити допомоги: як-небудь, думаю, сам доберусь. Але тут таке вийшло.
Я, коли помітив судно, одразу ж дістав письмове приладдя і став робити відповідний запис у вахтовому журналі. А капітан цього пароплава, з свого боку, помітивши нас, узяв підзорну трубу й, розуміється, виявив не зовсім блискучий стан нашого судна, якщо можна назвати судном таке спорудження.
Але він усе ж вагався, чи йти нам на допомогу, оскільки ми не виявляли ознак паніки й не подавали відповідних сигналів…
Ось тут-то, розумієте, обставини й склалися так, що він несподівано змінив своє рішення.
Я, бачите, якраз у цей час закінчив запис і поставив свій тимчасовий стіл, так би мовити стійма. Й ось літери блиснули. Капітан побачив слово "Біда" й прийняв його за заклик на допомогу або за сигнал біди, чи що. Ну, повернув до нас, а через півгодини нас уже підняли на борт, і ми з капітаном за чаркою рому обговорювали цей забавний випадок…
Так. Пальму я йому подарував, він її в салоні наказав поставити, весла, компас теж віддав, а собі залишив круг і кормовий напис. Все-таки, знаєте, згадка.
Ну, посиділи. Він розповів, що йде в Канаду по ліс, потім про новини поговорили, потім він пішов, а я залишився ще почитати свіжі новини.
Сиджу, перегортаю газети. Ну, що там в газетах! Здебільшого реклами, комікси, вигадки, всяка дезінформація… І раптом — заголовок на всю сторінку:
"НАЛІТ З ПОВІТРЯ… ЗЛОЧИНЕЦЬ УТІК!"
Я зацікавився, зрозуміло. Читаю і бачу — весь цей галас через Лома. Він, виявляється, на своєму змієві знизився біля самої Фузіями. Тут, звичайно, зібрався натовп, змія розірвали на шматки, розібрали на пам'ять.
А змій той був з газет! Ну й взялася за цю справу поліція. Обвинуватили Лома в незаконному провозі забороненої літератури. Я не знаю, чим би це скінчилося, але тут, на щастя, небо заволокло хмарами, пролунали глухі підземні удари… Натовп охопила паніка, й всі розбіглися, нажахані.
На схилі священної гори тільки й залишились мій старший помічник і чини японської поліції.
Стоять, дивляться одне на одного. Земля під ними коливається… Це, розуміється, незвичний стан для поверхні нашої планети, й у багатьох він викликає різні прояви страху. Але Лом — він, знаєте, все життя на борту, звик до качки… Ну й не зумів належно оцінити грізну силу цієї події, пішов не поспішаючи вверх по схилу гори. А тут, розумієте, як то кажуть, "Земля розверзлася", й широка тріщина пролягла між утікачем і погонею. А потім все покрилося сажею і темрявою невідомості"
Поліція загубила сліди Лома й тепер розшукує його. Але марно.
РОЗДІЛ XIX,
в кінці якого несподівано появляється Лом і співає про себе
От власне, і все, про що я дізнався з газет. Але, знаєте, і цього досить, щоб засмутитись. І так не солодко. Чи це жарт! Судно втратив, а тут ще товариш і помічник потрапив у таку історію. Якби була яхта, плюнув би на Кусакі й пішов би виручати Лома. А тепер жди, поки прийдемо в порт призначення. І звідти треба якось вибиратись, і в касі в нас із Фуксом не густо, й пароплав іде повільно.
Я — до капітана.
— Чи не можна, — кажу, — прибавити ходу?
— Радий би, — відповідає той, — та в мене кочегарів мало, не справляються, ледве пару держать.
Ну, знаєте, я подумав, з Фуксом порадився, відпочив ще деньок, і найнялися кочегарами. Платня, звичайно, невелика, але по-перше, на харчі не витрачатися, а, по-друге, за роботою все-таки не так нудно, та й пароплав швидше піде…
Ну, стали на вахту.
Спецівки там не дають, а в нас тільки й лишилося, що на собі. Ну, роздяглися, з метою економії залишилися в самих трусах. Це, між іншим, і краще: жара там у кочегарці. А от із взуттям погано. Під ногами вугілля, гарячий шлак, роззутися — пече, а взутися — шкода, останні черевики пропадуть.
Але ми, знаєте, не розгубилися: взяли чотири відра, налили води, й так воно чудово вийшло! Стоїш у них, у відрах тих, немов у калошах, а якщо вуглик який і впаде, то тільки "пшик" — і кінець.
Я в кочегарці справлявся легко, мені не вперше, а Фукс, бачу, здає. Набив повну топку, вугілля спеклося корою, він його колупає лопатою.
— Ех, — кажу, — хіба тут лопатою що зробиш? Тут підломити треба. Де лом?
І от, повірите, чую — за спиною хтось глухо так:
— Єсть Лом до ваших послуг!
Обернувся, дивлюсь — з купи вугілля вилазить мій старший помічник Лом: охлялий, чорний, неголений, але все-таки Лом власною персоною. Я, знаєте, так і сів з несподіванки!..
Ну, розуміється, поцілувались, Фукс навіть сльозу зронив. Дочистили втрьох топки, посідали, й Лом розповів про свої лихі пригоди.
В газеті про нього все вірно писали, крім нальоту і злого наміру. Який там наліт — просто вітром занесло. Отак-то. Ну, а коли коливання грунту припинились, він спустився до міста. Йде, боїться, озирається, і куди не глянь — поліцейський, куди не обернися — шпик…
Може, знаєте, якби він зберіг спокій, вдалося б прослизнути непомітне, але тут стільки нервових зворушень, ну й здрейфив хлопець, почав прискорювати ходу й сам не помітив, як пустився бігом.
Біжить, озирається. А за ним мчать шпики, жандарми, поліцейські, хлопчаки, собаки, рикші, автомобілі… Крик, галас, тупіт…
Ну, й куди тут податися? Він, знаєте, вниз, до моря. Забрався у вугільну гавань, зарився у вугілля і сидить. А тут якраз цей пароплав став під вантаження. Вантажать там по канатній дорозі: черпають просто ковшем, скільки захоплять, а над пароплавом ківш перекидається.
От, знаєте, й захопило Лома. Тільки він опам'ятався, хотів вискочити з ковша, думав, бачите, знову його ловлять, а ківш уже поїхав, потім перекинувся, а Лом навіть ахнути не встиг і — геп у бункер!
Помацав руки, ноги — все ціле; піти нікуди, дихати є чим… Ну й вирішив скористатися вимушеною бездіяльністю — виспатись гарненько.
Закопався в вугілля і заснув. Так і спав, поки не почув моєї команди.
Загалом усе вийшло якнайкраще. Екіпаж "Біди" знову з'єднався, і ми стали укладати плани повернення. Тут і вахта підійшла до кінця, і ось я розміркував: ми з Фуксом потрапили на пароплав законним шляхом, як потерпілі, а Лом — по-перше, заєць, а, по-друге, наче злочинець-втікач. Хто його знає, цього капітана? Поки по-хорошому — й він хороший, а дізнається про цю історію, видасть Лома представникам влади, а потім виручай його. Одне слово, я порадив:
— Сидіть, — кажу, — тут. Ви тепер звикли. Поїсти ми вам принесемо, а вахту разом будемо стояти. Воно й нам легше — все-таки тридцять три проценти економії сил. Та так і безпечніше буде.
Ну, Лом погодився без суперечок.
— Тільки, — каже, — скучнувато буде. Там темно, а я тепер виспався Не знаю чим зайнятися.
— Ну, — відказую я, — це можна придумати. Вірші в темряві хороше складати, або ось спробуйте до мільйона лічити — це дуже допомагає від безсоння…
— А можна співати, Христофоре Боніфатійовичу? — питає він.
— Та як вам сказати? — відповідаю. — Взагалі я не рекомендував би, але якщо подобається — співайте, тільки про себе.
Так. Ну, достояли вахту. Змінилися. Лом назад у бункер поліз, ми з Фуксом — на палубу. Коли раптом, дивлюся, вилітають кочегари як ошпарені.
Я питаю:
— Що трапилось?
— Та там, — відповідають вони, — в бункері якась нечисть завелася. Виє, — наче сирена, а що виє — незрозуміло.
Ну, я догадався одразу.
— Постійте, — кажу, — я спущуся, виясню, в чому там річ.
Спускаюсь, чую — дійсно, звуки жахливі: мелодія якась невиразна, й слова не дуже складні, але голос, голос… Не знаю, як вам і пояснити. Я раз на Цейлоні чув, як слони трублять, о, то були райські співи.
Так. Прислухавсь я і зрозумів, що це Лом співає. Ну, поліз у бункер, хотів вичитати йому за необережність, і поки ліз, догадався, що сам винуватий: знову, знаєте, неточно дав розпорядження. Завжди в мене з Ломом на цьому грунті непорозуміння.
Лізу й чую:
Корвет мій "Біда"
Десь під хвилями зник.
На ньому я старший
Був помічник.
Потрапив тепер я
На барку чужу,
Як злодій який,
На вугіллі сиджу.
Й нічого, знаєте, не скажеш: дійсно про себе співає, все вірно… От тільки щодо корвета, то він, звичайно, трохи перебільшив. Який там корвет!.. А втім, це свого роду прикраса мови. В пісні це допускається. В рапорті, в рейсовому донесенні, у вантажному акті, звичайно, така неточність недоречна, а в пісні — чому ж ні? Хоч дредноутом назви, тільки солідніше звучатиме.
Я все ж таки Лома спинив.
— Ви, — кажу, — не так мене зрозуміли, дорогий. Ви краще про нас співайте, тільки щоб ніхто не чув.