"Доведеться поговорити про це з Петром Крестовським".
На виходi стежки пролунав шурхiт, звуки крокiв, i з'явилась Джоана Фарло з мольбертом та iншим приладдям.
"Ти налякала нас", сказала Шарлотта. Джоана пояснила, що була там понад схилом, у сховку зеленi, й звiдти "шпигувала за природою" (шпигунiв як правило розстрiлюють), старалась домалювати пейзаж — та нiчого мовляв не вийшло, таланту забракло (то була суцiльна правда).
"А ви, Гумберте, ви коли-небудь пробували малювати?" Шарлотта, яка трохи ревнувала мене до Джоани, спитала, чи прийде Джон? Так, прийде. Вiн збирався снiдати сьогоднi вдома. Привiз її по дорозi в Паркiнґтон, i скоро вже пiдбере. Який прекрасний ранок! Вона завжди почувала себе зрадницею по вiдношенню до Мелампiя i Кавали, коли залишала їх прив'язаними вдома в такi дивнi днi. Сiла на бiлий пiсочок помiж Шарлоттою й мною. Її довгi брунатнi ноги були для мене так само повабнi, як ноги гнiдої лошицi. Вона показувала ясна, коли всмiхалась.
"Я ледь не включила вас у своє озеро", сказала вона. "Мiж iншим, я помiтила щось, чого ви не постежили. Ви (звертаючись до Гумберта) забули зняти наручний годинник, так, сер, забули".
"Уотерпруф (противологi), тихо промовила Шарлотта, склавши вуста по-риб'ячому.
Джоана поклала мою п'ясть собi на колiно й полюбувалась Шарлоттиним дарунком; за тим поклала руку Гумберта знов на пiсок, долонею догори.
"Ти бозна що могла звiдти вгледiти", зауважила Шарлотта не без кокетства.
Джоана зiтхнула. "Раз, увечiр", сказала вона, "я бачила двох дiтей, чоловiчої й жiночої статi, котрi ось на цьому мiсцi, дiяльно скуплювались.
Їх тiнi були як гiганти. I я здається говорила вам про Леслi омпсона, котрий купається голяком на свiтаннi. Я тепер усе чекаю, що пiсля чорного а лета з'явиться жирна котлета Айвор Куїльтi (наш дантист), без нiчого. Вiн, мiж iншим, неймовiрний оригiнал — цей старух. Коли я була в нього востаннє, вiн менi розповiв вкрай непристойну iсторiю про племiнника. Виявляється — " "А ось i я", — пролунав голос Джона.
21.
Звичка бути мовчазним, коли я гнiвався, або радше, холодна й нiби мускатна сторона мого гнiвного мовчання, наганяла, було, на Валерiю неймовiрний страх: "Я не знаю, про що ти думаєш, коли ти такий-от i це мене зводить з розуму", скаржилась вона. Я силив покарати Шарлотту мовчанням — та вона хоч там як й надалi щебетала або брала мовчальця за пiдборiддя.
Дивовижна жiнка! Бурмочучи, що менi доводиться як нiяк писати наукову працю, я забирався в свою колишню кiмнату; Шарлотта ж усе життєрадiснiш прикрашала наше пожилля, вуркотiла в слухавку, писала листи. З-вiд мого вiкна, крiзь глянсовий перелив тополевої листви, я мiг бачити її, яка йшла через вулицю й задоволено кидала лист до мiс Фален.
Тиждень вогкої, похмурої погоди, яка настала за нашими щойно зображеними вiдвiдинами мовчазних пiскiв Очкового Озера, був одним з найчорнiших в моєму життi. За тим промайнули два-три неясних променi надiї — перед остаточним спалахом сонця.
Я збагнув, що в мене є добрий мозок, що вiн працює досконало й менi слiд цим скористатись. Хай я не смiв втручатись у плани дружини на Лолiту (яка ставала з кожним днем теплiша й смаглявiша пiд ясним небом безнадiйної далi), але ж я мiг вiднайти якийсь основний спосiб для затвердження загального свого авторитету, який я мiг би в подальшому вжити в разi нагоди.
Одного вечора Шарлотта сама дала менi доцiльний привiд.
"У мене для тебе є сюрприз", сказала вона, дивлячись на мене нiжними очима з-над ложки супу. "Восени, я i ти їдемо до Англiї".
Я неспiшно проковтнув свою ложку супу, витер вуста рожевим папiрцем (О, прохолодна, тонка матерiя столової бiлизни в моїй Мiранi!) й сказав: "У мене також є для тебе сюрприз, моя люба. Я й ти не їдемо до Англiї".
"Чому? В чому рiч?" спитала вона, назираючи — з великим здивуванням нiж я рахував викликати на свою вiдповiдь — за моїми руками (я проти волi складав, рвав, м'яв i знову рвав нi в чому неповинну рожеву "серветку").
Зрештою, мiй усмiх дещо заспокоїв її.
"Справа є дуже простою", сказав я. "Навiть при найгармонiйнiшому шлюбi, як наприклад наш, не всi рiшення приймає дружина. Є питання, для розв'язання яких iснує чоловiк. Я добре можу собi уявити хвилююче задоволення, яке тобi, як нормальнiй американцi, має завдати переїзд через океан на тому ж трансатлантичному пароплавi, що й ледi Бiмбом, кузина короля Англiї, Бiль Бiмбом, король мороженого м'яса, або голлiвудська хвойда. Й не маю сумнiву, що я i ти презентували б найлiпшу рекламу для туристичної контори; ти з вiдвертим упаданням, а я, стримуючи заздрiсний захват, дивимось в Лондонi на варту палацу, на цих малинових гвардiйцiв, Бобрових М'ясоїдiв, чи як їх там ще. Я ж бо, якраз, маю алергiю на Європу, включно з доброю старою Англiєю.
Як тобi добре вiдомо, я нiчим окрiм найсумнiших споминiв не пов'язаний зi Старим, i вельми зогнилим, Свiтом. Жодна кольорова об'ява в твоїх журналах цього не перемiнить"...
"Та любчику мiй", сказала Шарлотта, "я ж бо —".
"Нi, стривай. Це — дрiбниця, частка; я, власне, кажу в найширшому сенсi. Коли тобi заманулось, щоб я збавляв цiлi днi, смалячись на озерi, замiсть того, щоб займатись своєю працею, я охоче пiдкорився й постав ради тебе представником бронзової молодi, замiсть того щоб зостатись лiтературознавцем i ... нi, скажiмо, педагогом. Коли ти мене ведеш на бридж до милiших Фарло, я сумирно тягнусь за тобою. Нi, будь ласка, пожди. Коли ти декоруєш свiй дiм, я не заважаю твоїм задумкам. Коли ти вирiшуєш — ну, вирiшуєш усякi там речi, я можу бути проти, цiлком проти — або, скажiмо, почасти; та я мовчу. Я iгнорую окремi випадки, та не можу iгнорувати загальний принцип. Я люблю, щоб ти мною командувала, та всяка гра має свої правила. Нi, я не серджусь. Я зовсiм не серджусь. Припини це робити. Та я презентую половину сiмейного вогнища, й маю власний, невеликий, але розбiрливий голос".
Вона перейшла мiж тим до мого краю столу й, упавши на колiна, повiльно, проте настiйливо трусила головою й перебирала плеканими нiгтями по моїх штанах. Сказала, що їй i на думку не спадало, що можу так думати. Сказала, що я її божество i володар. Сказала, що Луїза вже пiшла, й ми можемо негайно вiддатись коханню. Сказала, що я мушу вибачити їй, або вона помре.
Цей маленький iнцидент значуще мене пiдбадьорив. Я спокiйно вiдповiв їй, що рiч не в прощеннi, а в перемiнi поведiнки; i я вирiшив закрiпити здобуту перевагу й проводити далi багато часу в суворому й похмурому вiдчуженнi, працюючи над книгою або хоча б позуючи, що працюю.
Лiжко-кушетка в моїй колишнiй кiмнатi здавна вже було перетворено просто в кушетку, чим зрештою завжди залишалось у душi; й Шарлотта попередила мене насампочатку нашого спiвжиття, що поступово кiмната буде перероблена на справжню письменницьку майстерню. По двох десь днях пiсля "британського iнциденту", я сидiв у новому й дуже покiйному крiслi з волюмом на колiнах, коли постукавши колечком на пальцi, впливла Шарлотта. Якими несхожими були її рухи з рухами моєї Лолiти, коли та була до мене заглядала, в своїх милих, брудних, синiх штанях, вносячи з собою з країни нiмфеток аромат плодових садiв; прямовита й казкова, й смутно порочна, з незастiбнутими нижнiми ґудзичками на хлоп'ячiй сорочцi. Та дозвольте менi вам дещо сказати. Пiд запальнiстю маленької Гейз, як i пiд статечнiстю великої Гейз, несмiливо бiг той самий (i на смак i на слух) струмочок життя.
Вiдомий французький лiкар казав якось моєму батьковi, що в близьких родичiв найслабше буркотiння в шлунку має такий же самий музичний тон.
Отже, Шарлотта впливла. Вона вiдчувала, що мiж нами не все гаразд.
Напередоднi, як i в день перед тим, я зробив вигляд, нiби заснув, одразу, як ми повкладались, а пiдвiвся перед тим, як вона прокинулась. Вона ласкаво запитала, чи не заважає.
"Цiєї хвилини — нi", вiдповiв я, повертаючи вiдкритий на лiтерi "К" том енциклопедiї для дiвчаток, так щоб лiпше роздивитись малюнок, надрукований нижнiм краєм уздовж вiдрiзу.
Вона пiдiйшла до столика — той був з пiдробного червоного дерева з однiєю шухлядою. Поклала на столик руку. Столик був незугарний, що й казати, та вiн анi в чому не був винний перед нею.
"Я давно хотiла тебе спитати", сказала вона (дiловито, без усякого грайства), "чому вiн у тебе замкнений? Ти хочеш, щоб цей столик зостався в кабiнетi? Вiн жахливо якийсь гидкий".
"Дай йому спокiй", процiдив я. Я був з герл-скаутами в Кальгарi.
"Де ключ?" "Схований" "Ах, Гумчик..." "В ньому замкненi любовнi листи".
Вона кинула на мене погляд пораненої газелi, який так ярив мене; й за тим, не зовсiм розумiючи, чи я жартую, й не знаючи, як пiдтримати розмову, простояла впродовж кiлькох тихо вертованих сторiнок (Канада, Кiно, Конвалiя, Костур), дивлячись бiльше на вiконне скло, нiж крiзь нього, й барабанячи по ньому гострими, кармiновими, мигдалеподiбними нiгтями.
Двi хвилини по тому (на Кролику чи Купаннi) вона пiдiйшла до мого крiсла й опустилась, важелезним крупом з шотландської вовни, на руччя, вiйнувши в мене запахом тих же самих парфумiв, якi уживала моя перша дружина. "Чи не волiла б ваша яснiсть провести осiнь ось тут?" спитала вона, вказуючи мiзинцем на нудьгавий осiннiй пейзаж в одному зi схiдних штатiв.
"Навiщо?" (карбовано й повiльно). Вона знизала плечима. (Ймовiрно, Гарольд любив брати вiдпустку о цiй порi. Мисливський сезон. Бабине лiто. Умовний рефлекс з її боку).
"Менi здається, я знаю де це", сказала вона, все ще вказуючи мiзинцем.
"Пам'ятаю, там є готель з романтичною назвою: "Спочин зачарованих мисливцiв". Годують там божественно. Й нiхто нiкому не заважає".
Вона потерлась щокою об мою скроню. Валечку я вiд цього вiдучив одразу.
"Чи не хочеш ти щось особливе до обiду, мiй любий. Пiзнiше завiтають Джон та Джоана".
Я гмикнув. Вона поцiлувала мене в нижню губу й, весело сказавши, що приготує торт (з тих часiв, коли я ще був на пожильцях, збереглась легенда, що я в захватi вiд її тортiв), залишила мене лайдакувати.
Акуратно поклавши вiдкриту книжку на полишене нею мiсце (книжка зайшлась у хвилеподiбному русi, та всунутий олiвець зупинив гортання сторiнок), я перевiрив, чи в безпецi ключ; вiн покоївся в доволi незатишному мiсцi, а саме пiд старою, але коштовною безпечною бритвою, яку я вживав, поки жiнка не придбала менi iншу, кращу й дешевшу.