— і він скинув їх поспіхом, — і штани, і бандаж, усе скинь, любий мій, бо я не відчуваю тебе!.." — і він раптом завважив, що став такий, яким його бачила мати серед сумної герані, — він позбувся страху, він був вільний і хоробрий, як бик на кориді, — і тоді, змівши все на своєму шляху одним нищівним ударом, він упав долілиць у безмовну безодню, де чулося тільки, як скриплять, наче корабельні щогли, стиснуті зуби Летісії Насарено, — "я тут!" — "вона вп'ялася обіруч у моє волосся, щоб не загинути одній у тій бездонній прірві, де гинув і я, стараючись із усіх сил...", — проте він таки покинув її одну, забув про неї, бо сам заблукав у цій пітьмі, шукав себе самого в солоній воді своїх сліз, поміж довгих тягучих ниток своєї бичачої слини, у дивовижному здивуванні: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, та як же можна було прожити стільки літ і не знати цієї муки!.." — плакав він, приголомшений цією знемогою, цим утробним феєрверком, цим поривом смерті, яка своїми ніжними щупальцями вирвала з коренем усі його нутрощі, і він, наче зарізаний звір, забився в агонії, оббризкавши білосніжні простирадла чимось гарячим і їдким, від чого під москітною сіткою прозоре повітря цього пресвітлого дня зненацька засмерділо, — "та ж ви обгидилися, мій генерале!.."
5
Аж до вечора ми виносили з палацу протухлі останки корів, наводили сякий-такий лад у цьому неймовірному гармидері, опоряджали тіло, — а втім, так нічого й не змогли вдіяти, щоб зробити мерця схожим на той легендарний образ, яким ми звикли його уявляти. Ми терли його шкреблами, котрими чистять рибу, — щоб поздирати з нього морських паразитів, ми обмили його креоліном та соляним розчином, щоб знищити сліди тліну; ми напудрили йому лице крохмалем, щоб не видно було клоччя й парафіну, які мали замаскувати повидзьобувані грифами діромахи; ми підмалювали обличчя рум'янами та губною помадою, щоб повернути йому живий колір, — але все було намарне, і навіть коли ми вставили в порожні очниці скляні очі, його лице не набуло величного виразу, — хіба ж можна було показувати його таким народові? А тим часом у залі урядових засідань лунали заклики до згуртування в боротьбі з віковічним деспотизмом, заклики розділити порівну трофеї влади, — звістка про його смерть, яку вже годі було втаїти, об'єднала всіх: тут зібралися ліберали й консерватори, котрі помирилися нарешті після довгих років запеклої ворожнечі, генерали з верховного командування, що вже втратили колишню свою владу, три останні міністри з цивільних, примас-архієпископ, — усі вони, всупереч його волі, сиділи нині за довгим столом з горіхового дерева й домовлялися, як сповістити народові про велику кончину" щоб люди не вийшли на вулиці: вирішено було спочатку обнародувати перший бюлетень — про легке нездужання, що змушує його превосходительство відійти від громадських справ та скасувати надалі аудієнції, а трохи згодом другий бюлетень мав оповістити, що хворий все ще змушений залишатися в своїх покоях — у зв'язку з природнім для його віку слабуванням; і, нарешті, без ніяких оголошень, удосвіта спекотного серпневого вівторка на всю потугу задзвонять дзвони собору" звіщаючи про смерть державного діяча так, щоб ніхто й ніколи не дізнався напевне, він це помер насправді чи ні. Ми були безпорадні перед тим, що сталося, немов загіпнотизовані цим смердючим трупом, якого ніхто з нас не міг заступити, бо за життя він зі старечою впертістю відмовлявся й думати про те, що станеться з вітчизною в разі його смерті, затято опирався будь-яким наполяганням, коли з ним заводили розмову про це після того, як уряд переїхав до будинків із сонцезахисного скла, і він зостався сам у безлюдному палаці своєї абсолютної влади, — він блукав, як сновида, поміж здохлих корів, і не мав уже кому наказувати, окрім сліпих, прокажених та паралітиків, що помирали в трояндових хащах не від хвороб, а від старості, — однак він був при здоровому глузді і вперто стояв на своєму, отож, коли його просили врешті-решт призначити наступника, він одбувався відмовками, вважаючи, що думати про те, яка доля спіткає світ по його смерті, — так само безглуздо, як і вмирати: "ну його к бісу! та якщо вже я кінець кінцем таки вмру колись, ці чортові політики мерщій заходяться ділити все, як було після клятих іспанських прихвоснів, — ось побачите, вони все поділять між довгорясими, грінго та багатіями, а біднякам нічого не зостанеться, — це ясно, як божий день, така вже в них доля споконвіку, а як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почне без задниць родитися, ось побачите!" — казав він, повторюючи слова, мовлені кимсь ще за часів його величі; він реготався, кепкуючи сам із себе: "та не везіть мене в Єрусалим, не ховайте при гробі господньому, — не варт і затівати, на дідька вам цей клопіт, — я лежатиму мертвий щонайдовше три дні! самі побачите, що це не байка, — таки на моє вийде!.." І він мав рацію, бо в наші часи ніхто не сумнівався, що його історія — єдино правильна і єдино можлива, ніхто не спроможний був що-небудь довести або заперечити в ній, адже ми не могли навіть з'ясувати, його це тіло чи ні, — не було ніякої іншої вітчизни, крім тієї, котру він сотворив за своїм образом і подобою, простір і час тут змінювалися відповідно до його абсолютної влади, виникали з глибин його неймовірних спогадів, поки він тинявся палацом, де завжди жила всяка наволоч і ніколи не бувала жодна щаслива людина, поки він кидав маїсові зерна курям, які греблися поблизу його гамака, та допікав челядь безглуздими наказами: "принесіть мені склянку лимонаду з льодом!" — хоч непочата склянка лимонаду стояла поряд, тільки руку простягни, — "прийміть звідси цього стільця і поставте його отуди! ні, переставте назад!" — він задовольняв бодай таким дріб'язком свою безмежну жадобу влади і день при дні тішився на дозвіллі, куняючи в затінку сейби, терпляче підстерігаючи в дрімоті ефемерні видіння свого далекого дитинства, — він зненацька прокидався, коли йому вдавалося вловити якийсь спогад, наче ключ до велетенської головоломки, якою була вітчизна до його приходу, — величезна, химерна країна, безмежне царство боліт і бездонних проваль, древніших за нього самого; в ті часи чоловіки були такі хоробрі, що ловили кайманів голіруч, вганяючи їм у пащу кілка: "ось так!" — і він засував пальця в рот так, щоб палець уперся в піднебіння; він розповідав, як одного разу страсної п'ятниці до нього долинув шум вітру і запах куряви, і він побачив тучі сарани, які затьмарили полудневе небо і жерли все на своєму шляху, залишаючи після себе геть обчикрижену землю та подерті клапті світла, — наче до сотворіння світу; він пережив цю катастрофу і на власні очі бачив півнів, яким постинали голови та підвісили за лапи, щоб стікала кров, у піддашші будинку, — це було в великому розореному селі, де щойно вмерла якась жінка, і він ішов босоніж, тримаючись за руку своєї матері в похоронній процесії: небіжчицю несли без домовини, на ношах, побитих градом сарани, — "такою була вітчизна в ті часи, люди не мали й домовини, щоб мерця поховати!" — він бачив чоловіка, який надумав повіситись на мотузці, що на ній один самогубець уже був повісився раз, і так її ніхто й не зняв із дерева посеред сільського майдану, — але гнила мотузка обірвалася, бідолаха впав додолу, б'ючись в агонії, і на смерть перелякав жінок, які саме верталися з церкви, — проте йому не дали вмерти, а привели до тями дрючком, не спитали навіть, що він за один, бо тоді ніхто чоловіка не знав, якщо його не знали в церкві, взяли в китайські колодки та й полишили просто неба, на лютому сонці, разом з іншими бідаками, такими, як і він сам, — "бо в ті часи, за іспанських прихвоснів, йог важив більше, ніж уряд!" — то були лихі часи, коли вітчизна ще не мала його, отож він, тільки-но прийшов до влади, найперше наказав повирубувати дерева на майданах, щоб людей у неділю не лякали вішальники, заборонив привселюдні тортури в китайських колодках, заборонив ховати мерців без домовини, заборонив усе, що нагадувало ганебні звичаї, котрі існували до того, як він здобув владу; він звелів прокласти залізницю в горах, аби не траплялося більше таких безславних катастроф, як та, коли загинуло тридцять мулів, що везли власникам кавових плантацій роялі для бал-маскарадів, — він сам бачив, як попадали в прірву ті тридцять роялів, цю пригоду тоді жваво обговорювали, про неї писали навіть за кордоном, але тільки він один міг дати правдиве свідчення, як те все сталося, — він випадково визирнув у вікно якраз тієї миті, коли останній мул спіткнувся й потягнув за собою в провалля решту, і він почув моторошне ревіння мулів, які летіли в безодню, почув нескінченний акорд роялів, що звучали самі собою, падаючи аж на дно вітчизни, котра була тоді просторою та незбагненною, як і все до нього, — хтозна, день то був чи ніч у віковічній сутіні гарячих туманів, які здіймалися з глибоких ущелин, де розбилися на друзки привезені з Австрії роялі, — він бачив це і ще багато чого в тому далекому світі, хоч і сам не міг би вже сказати напевне, чи справді ці спомини — його власні, чи він почув усе те колись на війні у маренні лихоманки, або, може, побачив на гравюрах у книжках про подорожі, годинами захоплено гортаючи їх, коли влада дарувала йому затишшя, — а втім, хіба не все одно: "на дідька його сушити голову, ось побачите, згодом усе це стане правдою, таки на моє вийде!" — казав він, добре знаючи, що справжнє його дитинство — зовсім не оця трясовина непевних спогадів, які навідували його лише тоді, коли він підпалював сухі коров'ячі кізяки, і небавом щезали навіки, — ні, він пережив дитинство біля своєї єдиної законної жони Летісії Насарено, котра щодня від другої до четвертої садовила його за шкільну парту під накриттям із живих квітів і вчила його читати й писати, — все своє завзяття послушниці вклала вона в цю героїчну затію, і він відповів їй усією своєю старечою терплячістю, всією страхітливою своєю волею, всією своєю абсолютною владою, всією душею: "хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок — сорок морок", — мугикав він, сам себе не чуючи серед галасу стривоженого птаства небіжчиці матусі: "му-лат ллє о-лі-ю в су-лі-ю", "та-то па-лить ба-га-то", "Се-сі-лі-я про-да-є свіч-ки, сір-ни-ки, са-ло, сме-та-ну, сир і рис", "Сесілія продає все!.." — сміявся він і повторював далі під сюрчання цикад урок читання, який Летісія Насарено розмірено виспівувала під свій послушницький метроном, і голос її заповнював цілий світ, і в його величезному царстві скорботи не зоставалось ніяких інших істин, окрім азбучних істин букваря, не зоставалось нічого, крім місяця над містом, бочки та банана, сувою дона Елоя, картатого халата Марти, — уроків читання, які він повторював без угаву, які були скрізь, наче його портрети, отож міністр фінансів Голландії загубив нитку ділової розмови, коли під час офіційних переговорів похмурий старий з темряви своєї незмірної влади простяг руку в атласній рукавичці й перервав аудієнцію, запропонувавши продекламувати разом: "мо-я ма-ма ме-не о-бій-ма-є", "Іс-ма-їл був на ост-ро-ві сім днів", "Ма-тиль-да ма-є мав-пу", — вказівним пальцем він імітував коливання маятника, повторюючи напам'ять урок, який він слухав у вівторок, — з чудовою вимовою, але так недоречно, що зустріч скінчилася, як він того ñ хотів, відстрочкою оплати голландської позики, — "іншим разом, коли буде на це час!" — сказав він міністрові; він неабияк здивував прокажених, сліпих та паралітиків, які, прокинувшись уранці в своїх трояндових заростях, побачили похмурого старого, котрий мовчки поблагословив їх, а потім тричі проспівав, наче молитву: "я — король у короні, я — на варті законів! пророк рече серед пустелі! маяк — висока вежа з сигнальними вогнями, яка вночі указує дорогу кораблям!" — і в затінку його старечого щастя не було іншого часу, окрім гарячих, як вариво з креветок, годин сієсти, які він проводив з коханою Летісією, не було інших бажань — "тільки б побути годину із тобою на просяклій потом циновці, під лопатями електричного вентилятора, схожого на спійманого кажана, — в цілому світі нічого більше немає, крім сяйва твоїх стегон, Летісіє, нічого, крім твоїх священних персів, твоїх плоскостопих ніг, твоєї стеблини цілющої рути, твоїх гнітючих січнів на далекому острові Антігуа, де ти народилася на сві— танку самотності, коли палючі вітри віяли з гнилих боліт!" — вони замикалися в кімнаті для почесних гостей, і ніхто не смів підходити до дверей ближче, ніж за п'ять метрів: "бо я дуже зайнятий, я вчуся чи— тати й писати!" — отож його не наважувалися турбувати навіть звісткою про те, що жовта лихоманка косить цілі села, бо серце його при— скорено билося, випереджаючи метроном, від звіриного запаху Летісії Насарено, і він виспівував: "гном тан-цю-є на од-ній но-зі! мул і-де до мли-на! Ма-рі-я ми-є мис-ку! "карета" пишеться через "а"! — тим часом Летісія Насарено витирала його, бо в запалі кохання він. як завжди, обкалявся, садовила його в найчистішу оцинковану ванну на лев'ячих лапах, намилювала антисептичним милом, терла мочалкою і споліскувала відваром із цілющих трав, декламуючи разом з ним: "йолоп, йод і койот пишуться через йот!" — вона змазувала йому олією з зернят какао натерту бандажем шкіру, мастила борною кислотою бляклу пляму на заду і давала йому ляпасів, як любляча мати: "за те, що ти погано повівся з голландським міністром фінансів, ось тобі, ось тобі!" — а щоб він міг заслужити прощення, вона попросила його: "дозволь повернутися в країну нещасним чернечим громадам, хай би вони знову опікувалися притулками для сиріток та лікарнями!.." — проте він і слухати її не хотів у своєму затятому злопам'ятстві: "нізащо!" — бо не було ніякої сили, ні на цьому світі, ні на тому, щоб змусила його змінити своє рішення, але вона все одно попросила його, коли він задихався від кохання о другій годині дня: "ну, зроби мені ласку, любий, — хай повернуться хоч місіонери, вони завжди жили віддалік, трудилися собі, і ніколи в твої справи не втручалися!.." — та він відказав їй, сопучи від своєї нетерплячої пристрасті: "нізащо, люба, я краще вмру, ніж поступлюся цьому кодлу в рясах, яке замість мулів сідлає індіанців і вимінює за скляні намиста золоті кільця для носа та сережки! нізащо!" — він був глухий до прохань Летісії Насарено, але вона відмовляла йому в коханні, щосили стискала коліна і просила повернути духівництву школи та конфісковане урядом майно, повернути церкві відібрані цукроварні та храми, обернуті на казарми, — однак він одвертався до стіни: "я швидше відмовлюся від ненаситних мук твого бездонного кохання, аніж зламаю своє слово задля цієї сарани господньої, яка віками виїдає печінки вітчизні! нізащо!.." — "та все ж вони повернулися, мій генерале!" — вони непомітно просочувалися в країну крізь найменші щілини, згідно з його негласним розпорядженням, вони без зайвого шуму висаджувалися в потаємних бух-тах, їм заплатили величезні гроші — як відшкодування збитків; церкві було повернуто експропрійоване майно, скасовано закони про цивільний шлюб, про розлучення, про відокремлення школи від церкви, — всі ті накази, які він, розлючений, сам віддав колись на блазенському святі канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, царство їй небесне, — "якого ще дідька тобі треба?" — проте Летісії Насарено цього було замало," вона попросила бiльшe: "притули вухо до мого живота, послухай, як співає дитя, котре там росте!.." — вона сама прокинулася серед ночі, налякана цим глибоким голосом, який розказував про райські води її нутра з його тихими вечорами й духом Смоли, цим внутрішнім голосом, який розповідав про її набряклі нирки, про ніжну силу її чрева, про теплу бурштинову сечу, яка спить іще в її джерелах, — і він притулив до її живота вухо, в якому менше дзвеніло, і почув таємничу мову живої істоти, — "це дитя нашого смертного гріха, наш син, зачатий у розпусті, наречуть його Емануїлом, бо це божественне ім'я, і на чолі в нього буде біла зірочка — знак його високого походження, і від матері він успадкує дух самопожертви, а від батька — велич, і матиме він долю незримого керманича, — але його вкриють ганьбою небеса і знеславить уся вітчизна, якщо він буде байстрям, якщо ти не освятиш перед вівтарем того, що стільки літ було гріхом, розпустою, блудом, блюзнірством!.." — і тоді він ринувся крізь серпанок старої шлюбної москітної сітки і вибіг геть, клекочучи, мов той корабельний казан, і з глибини його душі вирвався лютий крик: "нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!" — він тягнув свої величезні ноги таємного нареченого покоями палацу, який став йому чужий, палацу, який знову сяяв у розкошах після нескінченно довгої ночі офіційної жалоби, — з карнизів було позривано зітлілий креп, у вікна лилося сонце і віяв вітер з моря, на балконах цвіли квіти, лунали військові марші, — то виконували його наказ, якого він не віддавав, а проте то був, без сумніву, його наказ, в ньому вчувався його спокійний голос, його владна рішучість, отож він із усім згодився: "гаразд!" — і знову відчинилися замкнуті храми, монастирі й цвинтарі були повернуті колишнім власникам, чернечим громадам, — згідно з іншим його наказом, якого він також не віддавав, але схвалив: "гаразд!" — і було відновлено колишні храмові празники та великий піст; у навстіж відчинені балконні двері долинав радісний спів юрби, яка раніше вславляла його, а нині, стоячи навколішках під палючим сонцем, співала хвалу господу: "Всевишнього на кораблі привезли, мій генерале!" — і справді, його привезли, згідно з наказом Летісії Насарено, згідно з її законом, прийнятим у спальні, одним із тих численних законів, які вона впроваджувала на свій розсуд, а він потім мусив схвалювати їх публічно, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби влада його похитнулася, — адже це Летісія була тою потайною силою, яка рухала нескінченні процесії, що їх він бачив з вікна спальні, — численністю вони переважали орди фанатиків за часів канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, чий образ стерся з пам'яті людей: лахміття її весільного вбрання та прах її зітлілих кісток було розвіяно по вітру, а нагробну плиту в її склепі перевернуто написом униз, щоб на віки вічні не залишилося навіть її імені, не збереглося навіть згадки про вмерлу птахівницю, яка перефарбовувала сірих пташок на іволг, — "і все це за твоїм наказом, бо ти не хотіла, щоб пам'ять про іншу жінку бодай малою тінню падала на моє кохання до тебе, Летісіє Насарено, суча дочко!" Вона одмінила його, хоч він був уже в такому віці, коли людину змінює лише смерть, — усілякими хитрощами в ліжку їй таки вдалося подолати його дитячий опір, його затяте "нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!" — вона примусила його надягти новий бандаж, — "бо цей уже теліпається, наче дзвіночок вівці, що заблудилася вночі!" — вона примусила його взути лаковані чоботи, в яких він танцював перші вальси із королевами краси, примусила начепити на закаблук лівого чобота золоту острогу, подаровану адміралом усіх океанів, щоб він аж до смерті носив її як символ найвищої влади, примусила вдягти кітель із золотим шитвом, позументами і величезними, наче в статуї, еполетами, яких він не носив ще з тих пір, коли за фіранками президентської карети ледве можна було розгледіти замислений профіль, сумовиті очі, меланхолійну руку в атласній рукавичці; примусила напахтитися чоловічими парфумами, пристебнути бойову шаблю, начепити всі медалі й стрічку лицаря Гробу Господнього, якою його нагородив папа римський на віддяку за повернуте церкві майно, — "ти вирядила мене, наче той вівтар на свято!.." — і тоді вона повела його в похмурий конференц-зал, де, здавалося, й справді пахло свічками, як на похороні, бо вікна були заквітчані вінками з апельсинового цвіту, а по стінах висіли прапори та зображення державного герба, і він дався, щоб його уярмила наречена-послушниця, в котрої стан під легенькою мусліновою сукнею був щосили перетягнутий цупкою полотняною спідницею, бо треба ж було якось приховати свою ганьбу, грішний плід семи місяців таємних розкошів; вони стояли спітнілі й закляклі, бо невидиме людське море чигало навколо похмурої святкової зали, входити до якої він заборонив, а вікна наказав позатуляти, — зала була безлюдною, бо ні одна жива душа в цілому світі не мала знати про це нечуване таємне весілля без свідків; Летісія Насарено задихалася від спеки, дитина билася в ній, плаваючи серед мілин по темних плесах її чрева, — то мав бути хлопець, бо він так вирішив, і то справді був хлопець, він співав у глибинах її єства тим самим потаємним голосом, яким архієпископ в урочистому облаченні приглушено славив господа, — аби не почули навіть вартові, які дрімали в коридорах; і страх того заблуканого в темряві водолаза був такий самий, як страх бідолашного архієпископа, котрий мало богові душу не віддав, коли треба було спитати незбагненного старого те, про що ніхто зроду-віку не наважився питати його: "чи згодні ви взяти собі за дружину Летісію Мерседес Марію Насарено?" — і він ледь помітно моргнув: "згоден", — і ледь чутно забряжчали бойові медалі в нього на грудях, бо серце його стислось, проте голос пролунав так владно, що страхітлива дитина повернулася в чреві і густими водами рушила на світ божий, і тоді Летісія Насарено зігнулася вдвоє, ридаючи: "господи милосердний, зглянься над своєю смиренною рабою, що забула твої святі закони заради плотських утіх! покірно приймаю кару твою, боже!.." — рвучи мереживні мітенки, щоб люди не почули хрускоту її кісток, усе ще намагаючись приховати свою ганьбу під цупкою полотняною спідницею, розтерзана серед паруючої калюжі власних вод, вона дістала з— під муслінових згорток недоношене маля, безпорадне, як новонароджене телятко, — вона підняла його, щоб розглянути при тьмяному сяйві свічок імпровізованого вівтаря, і побачила, що це хлопчик, — "як ви й хотіли, мій генерале!" — кволий та боязкий хлопчик, якому судилося зватися Емануїлом і нічим не прославити цього імені, — він дістав звання дивізійного генерала з усіма повноваженнями та владою тієї миті, коли батько поклав його на жертовний камінь, своєю шаблею перерізав пуповину і визнав його своїм єдиним і законним сином: "панотче, охрестіть його!" Ця нечувана подія стала прологом до нової епохи, першою прикметою лихих часів, коли війська ще до світанку перекривали вулиці, примушуючи людей зачиняти вікна та балконні двері, прикладами розганяли юрбу на ринку, щоб ніхто не бачив, як з'являється на мить і хутко зникає блискуче броньоване авто з золотими ручками на дверцятах, виготовленими в президентській зброярні, — ті, хто наважувався порушити заборону, причаївшись на даху, бачили крізь розшиті в кольори державного прапора фіранки не того тисячолітнього вояка з меланхолійною рукою в атласній рукавичці, якого вони звикли бачити в цьому автомобілі, а колишню послушницю, приземкувату, в солом'яному капелюшку з фетровими квітками, — і в палантині з блакитних песців, хоч спека була страшенна; рано-вранці щосереди вона виходила з авто біля ринку в супроводі військової охорони, ведучи за руку трирічного дивізійного генерала, — він був такий тендітний, що скидався на дівчинку, вдягнену в парадний мундир із золотим шитвом, — здавалося, що той мундир росте разом з дитиною, бо Летісія Насарено вирядила сина у військове ще до того, як у нього прорізалися зуби, — вона возила його в колясці, щоб він головував на офіційних церемоніях замість батька, вона носила його на руках, щоб він міг оглянути свої війська, підіймала над головою, коли публіка на стадіоні вітала його оваціями, давала йому грудь у відкритому автомобілі на парадах у дні національних свят, зовсім не зважаючи на двозначні жарти, які викликав малий генерал, що присмоктався до материної груді, наче телятко до дійки; він з'являвся й на дипломатичних прийомах, тільки-но навчившись обходитися без няньки, — тоді ж він почав носити бойові медалі, які вибирав на свій смак зі шкатулки з нагородами, подарованої йому батьком; це був серйозний, дивний хлопчик — у шість років він уже вмів поводитися на людях: тримаючи в руці келих із фруктовим соком замість шампанського, він розмовляв з дорослими, як рівня, і так невимушено та люб'язно, що всі чудувалися, від кого б то він міг успадкувати ці риси вдачі; але часом ніби темна хмара огортала святкову залу, час зупинявся, і блідого наступника престолу, наділеного найвищою владою, змагав сон, навколо шепотіли: "тихше, маленький генерал заснув..."— і ад'ютант брав його, сонного, на руки та виносив із зали, де всі боялися н поворухнутися, де уривалися на півслові діалоги знатних убивць та цнотливих сеньйор, котрі, ховаючи в'їдливі посмішки за віялами, насмілювалися шепотіти: "який жах! коли б тільки генерал знав!.." — бо з його благословення поширювалася вигадана ним самим легенда, буцімто він і гадки не має про все, що діється, адже його велич просто не дозволяла йому звертати увагу на привселюдні витівки хлопчиська, єдиного з усіх зачатих ним дітей, кого він визнав своїм сином, — так само він не міг зважати й на непомірні претензії своєї єдиної законної дружини Летісії Насарено, яка щосереди вдосвіта з'являлася на ринку, ведучи за руку свого іграшкового генерала, в супроводі галасливого почту з казармених куховарок та бандюг-ординарців; самі на себе не схожі в непевному світлі ранку, коли сонце ще не зійшло над Карибським морем, вони забродили по пояс у смердючу воду бухти, щоб пограбувати суденця з залатаними вітрилами, що привозили квіти з Мартініки та імбир з Парамарібо і кидали якір у колишньому невільничому порту; грабіжники хапали все, що трапляло під руку, відбирали в рибалок їхній улов, забирали навіть ту рибу, яку кидають свиням, — вони відганяли свиней прикладами і згрібали їхній харч у кошики біля старовинних ваг, на яких колись зважували рабів, — тими вагами користувалися ще й нині; якось, давним-давно, він на власні очі бачив тут неймовірно вродливу сенегальську рабиню, — вага заплаченого за неї золота перевищувала її власну; "вони спустошили все, мій генерале, — куди тій сарані чи циклону!.." — та він був незворушний, хоч скандал от-от мав вибухнути, бо Летісія Насарено чинила те, чого й він не наважився б робити, вона вривалася до ринку, де продавали птицю й городину, а за нею бігли бродячі пси, оскаженіло гавкаючи на її хутра, — блакитні песці дратували собак своїми чудними скляними очима; наче гордовита повелителька, проходила вона гігантським склепом посеред мистецьких залізних колон, під залізними гілками, на яких росло величезне листя з жовтого скла і яблука з рожевого скла, під рогами достатку із синього скла, які розсипають казкове багатство рослинного світу, — Летісія вибирала на прилавках найсмачніші фрукти і найніжніші овочі, але вони зморщувались, тільки-но вона доторкалася до них, бо від одного дотику її рук брався пліснявою ще гарячий хліб, і навіть золота обручка в неї на пальці почорніла, — проте Летісія не хотіла нічого й знати, а лаяла перекупок, котрі, мовляв, поховали все краще, а для президентського столу залишили тільки непотріб: "та цими паскудними манго хіба що свиней годувати, злодюги ви такі!..