Він намагався щось промовити, але з хвилювання тільки хрипів. Всі стурбовано подивились на нього.
— Невже ви? Невже?.. — перелякано скрикнув Мактевіш.
— Авжеж, я з'їв її, багато, цілу тарілку! — здобувся нарешті на голос Берті, нагадуючи людину, що тільки-но виринула з води і тяжко відсапує.
Моторошна мовчанка зависла на півхвилини, і Аркрайт прочитав у присутніх в очах жахливе слово: смерть.
— А може, то не отрута? — похмуро бовкнув Гарівел.
— Покличте кухаря! — сказав Браун.
Увійшов, скалячи зуби, чорний кухтик із проколеним І носом та продірявленими вухами.
— Ану, глянь-но, Ві-Ві, що це таке? — гримнув Гарівел, показуючи йому на яєчню.
Звичайно, хлопчина оторопів.
— Добріш їжа, кай-кай, — промурмотів він, виправдуючись.
— Хай сам покуштує! — порадив Мактевіш. — Так най-певніш.
Гарівел набрав ложку і підійшов до кухтика. Той кинувся втікати.
— Ну, ясна річ! — переконано вигукнув Браун. — Де б же він їв!
— Містере Брауне, подбайте, будь ласка, щоб його зараз же закували в кайдани. — І Гарівел спокійно обернувся до Берті.— Не турбуйтесь, комісар сам розгляне цю справу, і кажу вам — коли ви вмрете, його конче повісять.
— Хтозна, чи уряд на таке згодиться, — зауважив Мактевіш.
— Але ж, панове, панове! — застогнав Берті.— Подумайте про мене!
Гарівел співчутливо знизав плечима.
— Шкода й мови, приятелю. Це тутешня отрута, ми проти неї безсилі. Одне пораджу — заспокойтесь, бо коли…
Тут він урвав мову: за стіною пролунали два постріли. Ввійшов Браун. Він перезарядив рушницю і знову сів до столу.
— Кухар помер, — промовив він. — Раптовий напад лихоманки.
— Я оце казав містерові Аркрайту, що від тутешньої отрути ми не знаємо жодних ліків…
— Опріч джину… — докинув Браун.
Гарівел назвав себе роззявою та ідіотом і побіг по джин.
— Тільки не розбавляйте, голубе, не розбавляйте, — навчав він Аркрайта. Той захлинувся, аж сльози потекли, а проте вихилив мало не повну шклянку чистого спирту.
Гарівел помацав йому пульс, зміряв температуру, зумисне довго шукаючи термометра, і висловив здогад, що, може, яєчня й не була отруєна. Браун і Мактевіш пристали на його гадку, одначе Берті відчував нещирість їхніх запевнень. їсти йому вже перехотілося, і він крадькома мацав собі під столом пульс. Звичайно, живчик бився дедалі швидше, але бідолаха й у голові не покладав, що то від джину.
Мактевіш узяв рушницю і вийшов на веранду поглянути, що там робиться.
— їх ціла юрма зібралася біля кухні,— оповістив він, вернувшись. — І кожен має снайдера. Знаєте, що я раджу? їх треба обійти і напасти ззаду. Вдарити першими, розумієте? Ви підете зі мною, Брауне?
Гарівел, сидячи при столі, обідав собі далі, а Берті тим часом помітив, що пульс у нього збільшився ще на п'ять ударів. Проте, як почалася стрілянина, він шпарко скочив в місця. Тріскотіли снайдери, гучно лунали постріли з вінчестерів Брауна та Мактевіша, а до того всього чулися демонічні зойки та вереск.
— Наша перемога! Вони повтікали! — мовив Гарівел, коли голоси й постріли подаленіли.
Браун і Мактевіш вернулись до столу, але цей останній зараз же вийшов на розвідини.
— У них є динаміт! — заявив Мактевіш, вступаючи до хати.
— Ну що ж, і ми вдамося до динаміту, — сказав на те Гарівел.
Кожен з них узяв по декілька динамітових паличок у кишеню, всі троє запалили сигари і рушили до дверей. Отоді й сталося! Пізніше вони всю вину склали на Мактевіша, та й він не перечив, що справді забагато прихопив динаміту. Так чи ні, а рвонуло добро, аж дім піднявся одним краєм, потім знов осів на підвалини. Частину посуду на столі побило, годинник з восьмиденним накрутом зупинився. Волаючи про помсту, всі троє вибігли в нічну темряву, і залунав грім неймовірної баталії.
Вернувшися, вони не знайшли Берті. Він якось доплентався до контори, забарикадувався там і впав на підлогу. Ного мучили п'яні кошмари, він конав у тисячах різних смертей, доки навколо кипіла битва. Вранці прокинувся він зовсім безсилий, голова від джину йому аж лускала. Виглянув він із контори — сонце на своєму місці, та й бог, очевидячки, не покинув неба, бо господарі Аркрайтові лишилися живі й здорові.
Гарівел заохочував його ще погостювати, але Берті й
слухати не хотів і відплив на "Арлі" до Тулагі. Там уже він, нікуди не виходячи, сидів у домі комісаровім, поки прийшов пароплав. На пароплаві знову були дами-туристки, як і перше, і ніхто не цікавився капітаном Малу, зате Берті всі мали за героя.
А капітанові Малу довелося з Сіднея вислати не один, а два ящики щонайкращого шотландського віскі. Він вагався, кому дати перевагу — шкіперові Ганзену чи містерові Гарівелу, — бо ж невідомо, хто з них краще показав Берті Аркрайтові багате на пригоди й небезпеки життя Соломонових островів.
НЕМИНУЧА БІЛА ЛЮДИНА
— Чорний ніколи не зрозуміє білого, а білий не зрозуміє чорного, доки чорний буде чорним, а білий білим.
Так сказав капітан Вудворд. Ми сиділи в шинку Чарлі Робертса в Апії та разом з господарем пили "Абу-Гамед". Трунок цей зготував Чарлі Робертс, як він сам твердив, за рецептом Стівенса[33], що прославився тим своїм "Абу-Гамедом" тоді, коли прагнув напитися води з Нілу. Це той самий Стівенс, що написав книжку "З Кітченером до Хартуму"; він загинув згодом при облозі Ледісміта.
Капітан Вудворд, кремезний, невеликий на зріст чолов'яга, вже літній, обпалений сонцем за сорок років перебування під тропіками, з напрочуд гарними, ласкавими карими очима — таких очей у чоловіків мені ніколи не доводилося бачити — справляв враження людини, що бувала в бувальцях. Близна на лисому його черепі свідчила про недалеке знайомство з тубільським бойовим топірцем. Друга близна проходила вподовж шиї з правого боку — сюди влучила його ворожа стріла, коли він тікав, і прошила навиліт. Він сам так це пояснював: треба було тоді чимдуж поспішати, а стріла заважала; зрозуміло, що ніколи було гаятись, одломлювати кінець стріли та витягати її, от він і прохромив її сам наскрізь. Тепер він був за капітана на великому пароплаві "Саваї", що набирав робітників-острів'ян на німецькі плантації в Самоа.
— Половина всіх непорозумінь трапляється через дурість білих, — заявив Робертс. Він на хвилину перепинив мову, щоб хильнути зі своєї шклянки та добродушливо вишпетити служника-самоанця. — Якби білий хоч трохи зважав на психологію тубільців, то більшості непорозумінь можна було б уникнути.
— Мені доводилося зустрічати кількох людей, що запевняли, ніби вони розуміють тубільців, — сказав на те капітан Вудворд. — І завше я помічав, що саме їх тубільці найчастіше кай-кай, себто поїдали. Ось хоч би взяти місіонерів на Новій Гвінеї, чи на Нових Гебридах, на Ероманзі — острові мучеників, та й на інших островах. Або ось та австрійська експедиція, — всіх її учасників вирубано до ноги на Соломонових островах, у хащах Гвадалканару. Або знов оті гендлярі з довголітнім досвідом! Вони похвалялися, що жоден тубілець їх і пальцем не торкне, а тим часом голови їхні й досі оздоблюють крокви в плавучих халупах. Старий Джонні Саймонс двадцять шість років тинявся в нетрях Меланезії і присягався, що знає дикунів, як своїх п'ять пальців, що жоден тубілець ніколи його не зачепить. А де він тепер? Загинув біля лагуни Марово в Новій Джорджії. Одрубали йому голову чорна Мері та старий одноногий тубілець — другу ногу він залишив у пащеці акули, коли пірнув по рибу, поглушену динамітом. А Біллі Вотс! Про нього йшла страшна слава, як про убійника тубільців, що й самого чорта може налякати. Пам'ятаю, ми стояли коло мису Літл — знаєте, в Новій Ірландії. І ось там тубільці вкрали у Біллі пів'ящика тютюну, призначеного на продаж, — він і обійшовся йому лише в яких три з половиною долари. Але, щоб помститися, він, зненацька наскочивши, забив з рушниці шістьох дикунів, понищив їхні бойові ЧОВНИ і спалив двоє сіл. Минуло чотири роки. Коло того самого мису Літл по узбережжю никав Біллі, маючи з п'ятдесят робітників із Буку, що добували трепангів. Дикуни їх вистежили, і не минуле й п'яти хвилин, як усі вони були мертві; тільки трьом хлопцям пощастило врятуватися на човні. Отож і не кажіть мені, що хтось там розуміє тубільців. Місія білої людини — прищеплювати здобутки цивілізації по всьому світі Справа ця й без того марудна. То де ще тут думати пре психологію тубільців!
— Отож-бо, — мовив Робертс. — Та й, урешті, навіщо розуміти тубільців? Адже що дурніша біла людина, тим успішніше прищеплює вона цивілізацію…
— І вкорінює в серця дикунів страх божий, — додав капітан Вудворд. — Можливо, що воно й так, Робертсе Либонь, і справді дурість сприяє успіхові білої людини і напевне один з її проявів те, що білий зовсім не розумі психології тубільців. Але певне й інше: білий повинен верховодити над тубільцями незалежно від того, чи розуми; він їх, чи ні. Це неминуче. Це вже судилося.
Одне слово, біла людина неминуча. Для дикуна вона втілення долі,— впав у слово Робертс. — Скажіть білій людині про перлину в якій-небудь лагуні, де мешкають десятки тисяч войовничих людожерів, і вона кинеться гуди не роздумуючи, взявши з собою яких п'ять-шість канаків-норців та дешевого будильника замість хронометра. Поїш прибудуть туди яким-небудь суденцем тонн на п'ять, аби лиш ходове, напакувавшися туди, як оселедці в бочку. Шепніть, що на Північному бігуні проявилася золота жила, і невгамовна біла істота вмент налагодиться в дорогу,і кайлом, лопатою, шматком сала та з найдосконалішими патентованими мисками промішати золото і, будьте певні, добереться й туди. Натякніть білому, що в самому пеклі, за розпеченою, як жар, стіною, можна знайти самоцвіти, — і містер Білошкірий вчинить наскок на пекло, зруйнує стіну, а старого сатану приневолить копати та довбати томлю. От що значить бути дурним і неминучим.
— А цікаво було б знати, що думає чорна людина про цю "неминучість", — сказав я.
Капітан Вудворд посміхнувся. Очі йому блиснули, немов він собі щось пригадав.
— Мені теж цікаво було б знати, що думали, а може, й досі думають тубільці Малу про одну неминучу білу людину. Той чоловік був з нами на "Герцогині", коли ми об'якорились там, — пояснив капітан.
Робертс приготував ще три порції "Абу-Гамеда".
— Це сталося вже тому років двадцять. Звався він Саксторф.