Сама ватага прибула досить помотлошена. Вона вскочила в залізничну аварію в протиснігових галереях; Джо Щастюк чепуляв на милицях — обидві-бо ноги йому почавило, а решта зализувала синці та подряпини.
А тим часом я лежав на даху поштового вагона, силкуючись пригадати, чи той Роузвіл, проти якого застерігав мене Боб, перша зупинка чи друга. Задля певності я зволікав зі спуском, доки не минули й другу зупинку. Та й тоді не спустився. Я був новаком у цій грі і чувся безпечніше там, де був. Але хлопцям я так і не прохопився, що відлежав цілу ніч на палубі, аж поки проїхав через Сієрру, галереї та тунелі до самого Тракі по той бік, куди прибув о сьомій ранку. То була страшенна ганьба, і мене підняли б на глузи. Тільки ось тепер я зізнав щиру правду про ту першу поїздку свою через пагорби. Що ж до братії, то вона вирішила, що я молодчага, і, повернувшись назад через пагорби до Сакраменто, я вже зробився повноправним дорожним хлопаком.
Та мені ще треба було багато дечого навчитись. Боб мені став за ментора, і ментор з нього був путящий. Пригадую один вечір (в Сакраменто стояв саме ярмарок, ми шалались по всіх усюдах і розважались, як знали), коли я згубив у бійці капелюха. Я опинився на вулиці з непокритою головою і мене вирятував не хто ж, як Боб. Він одвів мене вбік від братії і навчив, як діяти. Попервах мені було трохи лячно його ради. Я тільки-но вийшов по трьох днях з буцегарні і гаразд тямив, що якби поліція "залободала" мене знову, було б мені непереливки. З другого боку, не смів я показатися і слабодухом. Я побував за пагорбами, братія мала мене за справжняка, і я мусив довести, що це не задарма. Тим-то я пристав на Бобову пораду, і він пішов зі мною доглянути, щоб усе було зроблено, як годиться.
Ми розташувались на К-стріт, на розі, либонь, П'ятої. Щойно почало вечоріти, і вулиця була людна. Боб ретельно вивчав головний убір кожного перехожого китайця. Я був дивувався, звідки в кожного дорожнього хлопака на голові "п'ятидоларовий стетсонівський капелюх зі штивними крисами", аж тепер мені стало ясно. Вони добували їх так, як я збирався добути свого: від китайців. Мені було якось мулько — довкола стільки народу; а Боб, той тримався спокійно, мов айсберг. Кілька разів, коли, набравшись духу, я напруго поривався вперед до якогось китайця, Боб здержував мене. Він хотів, щоб я дістав таки доброго капелюха і саме до своєї голови. То пройде капелюх мого розміру, та не новий; а після десятка недоладних капелюхів раптом пройде новий, та не того розміру. А як проходив новий і мого розміру, то криси були завеликі чи замалі. Ну, з Боба й перебендя був! Я ж, украй збуджений, ладен був ухопити перше-ліпше покриття.
Аж урешті надійшов мій капелюх, єдиний капелюх на ціле Сакраменто, якраз по мені. Я одразу побачив, що йому дістанеться перший приз. Зиркнув на Боба. Той розглянувся, чи не видно поліції, і кивнув. Я здійняв капелюха з китайцевої голови і наклав на свою. Прийшовся, як там був. Тоді я влупив бігти. Я ще почув Бобів окрик і мигцем помітив, як він забарив розгніваного азіата, перечепивши його ногою. Я біг далі. Югнув за найближчий поворот. Ця вулиця була не така залюднена, і я пішов собі нормальною ходою, переводячи дух і вітаючи себе з капелюхом та втечею.
І тут раптом з-за повороту позаду вихопився той голомозий китаєць. Разом з ним ще двоє китайців, а слідом з півдесятка чоловіків та хлопців. Я рвонувся через вулицю до найближчого перехрестя і знову завернув. Ну, думаю, вже його вхоркав, і знов перейшов на звичайну ходу. Та настирливий азіат і тут вискочив з-за повороту, в тропі за мною. Стара історія з зайцем та черепахою. Йому несила було бігти так швидко, як я, але він і не здавався, непевно трюхикаючи нагінці й марнуючи дихання на голосні прокльони. Він закликав ціле Сакраменто в свідки вчиненого йому безчестя, і чимала частина міста почула його і з'юртувалася в нього за спиною. Я мигав п'ятами, наче той заєць, а настирливий азіат вкупі із щораз більшою гурмою наздоганяли мене. Та врешті, коли до них долучився полісмен, я вчесав на всі жили. Я петляв, шмигав туди-сюди і, слово честі, забіг звідти кварталів за двадцять. І більш того китайця ніколи вже не бачив. А капелюх був куди там, новісінький стетсон, щойно з крамниці, всю братію аж завидки брали. Поза тим же він був символом мого справжняцтва. Проносив я того капелюха понад рік.
Дорожні хлопаки — це милі та любі паруб'ята, коли ви з ними наодинці і вони розповідають, "як було діло"; та послухайтесь мого слова, бережіться їх, коли вони ходять ярчаком. Тоді вони вовки і, наче ті вовки, здатні звалити з ніг найдужчого чоловіка. Вони в таких випадках страху не знають. Нападуться на чоловіка, вчепляться і держаться геть до останньої дрібки сили в своєму жилавому тілі, аж доки повалять його, зовсім безпорадного. Не раз я бачив, як то вони роблять, і знаю, про що кажу. Мета їх, звичайно, грабунок. І бережіться "тугої руки". Кожен хлопака в тій ватазі, з якою я мандрував, був мастак на "тугу руку". Навіть Француз опанував це, ще коли не позбувся ніг.
Немов зараз бачу одну картину під "Вербами". "Верби" — то була купка дерев на пустирі неподалік станції, яких п'ять хвилин ходи від центру Сакраменто. Ніч, сцена освітлена кволим сяйвом зірок. Я бачу дебелого робітника серед зграї дорожніх хлопаків. Він люто клене їх, анітрохи не боячись, бо певний своєї сили. Важить він фунтів сто вісімдесят і має тверді м'язи; але він не знає, з ким стає напереваги. Хлопаки гарчать, картина не вельми приємна. Вони нападають з усіх боків, а чоловік викручується і відбивається від них. Коло мене стоїть Голярчук. Як робітник повертається, Голярчук стрибає вперед і робить своє діло: коліном упирається чоловікові в спину, права рука ззаду захоплює йому шию, кісточка зап'ястка давить на яремну вену. Голярчук всією своєю вагою відкидається назад. Важіль неабиякий. Та ще й чоловікові передавлено подих. Це і е "туга рука".
Чоловік опинається, та він уже, власне, безпорадний. Хлопці зависли на ньому з усіх боків, учепившись за руки, ноги й тулуб, а Голярчук висить у нього на горлі, наче вовк на лосеві, і тягне назад. Чоловік падає і опиняється на споді купи. Голярчук змінює позицію, але стиску не попускає. Поки одні хлопці "нишпорять" по жертві, інші тримають її за ноги, щоб не брикнулася й не хвицнула. Користуючись із нагоди, здіймають ще з того чоловіка черевики. А він уже здався. Його переможено. До того ж туга рука на горлі не дає дихати. Він здавлено векає, і хлопаки поспішають. Вони зовсім не збираються його вбивати. Все готове. На команду всі разом попускають і кидаються врозсип. Один з них тягне чоловікові черевики — він знає, де за них дістати півдолара. Чоловік сідає й озирається довкола, приголомшений і безрадний. Хоч би він і хотів, гнатись у темряві босоніж — марна річ. Я на хвильку затримуюсь і слідкую за ним. Він обмацує собі горло, сухо відкашлюється і якось кумедно смикає головою, мовби хоче пересвідчитися, що шия на місці. Тут я щезаю і наздоганяю братію, а чоловік той назавше зникає з моїх очей, — хоч до самого скону я бачитиму його, наче живого, як він сидить при світлі зірок, дещо спантеличений, трохи перестрашений, дуже скуйовджений і кумедно смикає головою та шиєю.
П'яні особливо часто стають за жертву дорожнім хлопакам. Грабувати підпилого — це по-їхньому "качати бадана"; і де б не були, вони все роззираються за п'яницями. П'яниця для них такий же пожаданий, як павукові муха. Дивитись, як закачують балана, буває дуже втішно, особливо, коли балан безпорадний і коли братії ніщо не загрожує. За першим заходом зникають баланові гроші та коштовності. По тому хлопці обсідають свою жертву кружка, мов індіяни на раді. Котромусь до вподоби баланова краватка. її знято. Іншому забаглося білизни. Знято й ту, а ніж проворно вкорочує рукави та холоші. Бува, на штани й піджак, завеликі для них самих, закличуть приятеля-гобо. А врешті йдуть геть, полишаючи обік балана купу своїх лахманів.
І ще одна картина зринає мені в пам'яті. Глупа ніч. Наша ватага суне хідником на передмісті. Попереду під електричним ліхтарем якийсь чоловік навскоси перетинає вулицю, в ході його вчувається щось непевне й недоладне. Хлопці одразу ж відчули здобич. Той чоловік під доброю мухою. Він звертає наспотич із хідника і зникає в темряві, прошкуючи почерез пустир; мисливського кличу не чути, але вся зграя хутко кидається навздогін і серед пустиря переймає чоловіка. Та що це? — чиїсь малі, невиразні постаті з гарчанням снуються межи нами й здобиччю. Це інша зграя дорожних хлопаків. В напруженому передиху ми довідуємося, що то їхня здобич, за нею вони йдуть тропою з десяток кварталів, а ми встряли на перечепі. Але тут світ первісний. Вовки ті лишень вовчуки. (З них, власне, ні один, мабуть, не був старший за тринадцять років. Декотрих я згодом здибав і довідався, що вони тільки-но приїхали з-за пагорбів, а родом були з Денвера та Солт-Лейк-Сіті). Наша зграя кидається вперед. Вовчуки вищать і скавулять та б'ються, мов чортенята. Довкола п'янички точиться завзята бійка за право посілості на нього. Він падає в гущавині бойовиська, і битва шаліє над його тілом, наче між греками й троянцями за тіло й зброю поляглого лицаря. Крики, плач, скімління — у вовчуків відгарбано їхню здобич, і наша ватага закочує бадана. На повік-віку затямлю я того бідолаху і його отетерілий подив від бійки, що так нагло вибухла на пустирі. Я, мов зараз, бачу, як він стоїть поночі, пришелепувато-вражено хилитається на непевних ногах, добродушливо опитуючись замирити побоїсько, сенс якого йому невтямки, і щиру образу в нього на обличчі, коли його, хто ж не скривдив ані душечки, вхопило багато рук і потягло вниз у самісінький тиск.
Улюблена здобич дорожніх хлопаків — шанькотряси. "Шанькотряс" — це волоцюга, що працює строкарем. Його назвисько походить від сувою коців, які він носить за собою, званого "шанькою". Оскільки шанькотряс трудяга, то вважається, що він усе має при собі трохи дрібної грошви, і от за тою грошвою і вганяють дорожні хлопаки. Найкращі "ловецькі грунти" на шанькотрясів — це повітки, клуні, лісосклади, сортувальні тощо на околицях міста, а час ловів — це присмерк, коли шанькотряс шукає таких місць, щоб, закутавшись у свої коци, покластися спати.
Котолупи теж зазнають лиха з руки дорожніх хлопаків.