Уленшпігель взяв сукно, порізав його на куски і зшив якесь опудало, трохи схоже на вовка. Кравець, побачивши це, закричав:
— Що ти зробив, дідько б тебе взяв?
— Вовка, — відповів Уленшпігель.
— Капосна тварюко, — репетував кравець, — я тобі справді казав про вовка, та хіба ж ти не знаєш, що вовком у нас зветься селянська куртка!
Трохи згодом він сказав йому:
— Хлопче, поки не ліг спати, прикинь рукави до цієї куртки.
Уленшпігель повісив куртку на гвіздок і почав кидати до неї рукави.
На шум з'явився кравець:
— Негіднику, — крикнув він, — ти вже вигадав тут мені якусь нову капость?
— Хіба ж це капость? — мовив Уленшпігель. — Оце ж бачите, рукави, я їх цілу ніч кидаю до куртки, а вони не хочуть держатися.
— Звичайно, не будуть, — відповів кравець, — а ось я тебе викину зараз на вулицю, то побачимо, чи довго там вдержишся.
49
Часом, коли Катліну доглядали добрі сусіди, Неле ходила далеко, далеко, до самого Антверпена[78]. Йшла понад річкою Шельдою[79] або куди інде і все шукала-виглядала на барках, на курних шляхах, чи не побачить де Уленшпігеля.
А він опинився в Гамбурзі на ярмарку, де було багато купців, і серед них він здибав двох старих євреїв — одного лихваря, а другого гендляра.
Уленшпігелеві також заманулося торгувати. Він побачив на дорозі кінські кізяки, забрав їх додому, а домівка його тоді була в фортечному рові. Тут він їх висушив, потім купив червоного й зеленого шовку і наробив з нього мішечків, понасипав туди кізяків, позав'язував гарненько стрічечками, наче в них був мускус.
Потім зробив собі дощаний лоток, підвісив його старою мотузкою на шию і пішов на ринок. Вечорами він освітлював свій товар свічечкою, яку приліплював посередині лотка.
Коли його питали, що продає, він таємничо відповідав:
— Можу сказати вам, але тільки потихеньку.
— Що ж, що? — допитувався покупець.
— Це віщунські зерна, привезені у Фландрію просто з Аравії. А виготовив їх великий майстер Абдул-Меділ, нащадок великого Магомета.
Деякі покупці говорили між собою:
— Це турок.
Але інші перечили:
— Це прочанин із Фландрії, хіба не чуєте по його вимові?
Різні шарпаки, голодранці й гольтіпаки підходили до нього й прохали:
— Дай нам трохи цих віщунських зерен!
— Брязніть флоринами, тоді я вам дам зерен, — відповідав Уленшпігель.
І бідолашні шарпаки, голодранці, гольтіпаки відходили, ремствуючи:
— Тільки багатим і радість на цьому світі.
Чутка про чарівні зерна швидко поширилась по всьому ринку. Городяни говорили одне до одного:
— Тут ходить якийсь фламандець, в нього є пророчі зерна, освячені в Єрусалимі на гробі Господа нашого Ісуса Христа, але, кажуть, він їх не хоче продати нікому.
І багато людей підходили до Уленшпігеля та прохали, щоб продав цих зерен.
Та Уленшпігель відповідав їм, що вони ще не зовсім стиглі, бо хотів урвати одразу великий шмат, маючи на оці двох багатих євреїв, що походжали по ринку.
— Я хотів би знати, — запитав у нього один купець, — що там з моїм кораблем, який тепер на морі.
— Він дійде до самого неба, якщо хвилі будуть досить високі, — відповів Уленшпігель.
Другий, показуючи на свою гарненьку доньку, що вся аж зашарілась, спитав:
— Гадаю, вона буде щаслива?
— Кожний прагне до того, чого вимагає природа, — відповів Уленшпігель, бо щойно помітив, як дівчина передавала ключ якомусь молодикові, котрий з самозадоволеним виглядом підійшов до Уленшпігеля і сказав:
— Добродію, продайте мені один із ваших пророчих мішечків, я хочу знати, чи сам буду спати цієї ночі?
— В писанні сказано, — мовив Уленшпігель, — хто сіє жито спокуси, той жатиме самі ріжки.
Молодик розсердився.
— А в чий це городець каміння?
— Зерна кажуть, — відповів Уленшпігель, — що бажають тобі щастя в шлюбі і щоб жінка не прикрасила тебе Вулкановим шоломом[80]. Чи знаєш, яка це прикраса? — І далі повчав: — Бо та, що дає завдаток до шлюбу, по шлюбі роздає свій товар задарма.
Дівчина, що вдавала досі, ніби нічого не розуміє, запитала:
— І це все видно в пророчих мішечках?
— Там видно ще й ключа, — шепнув їй на вухо Уленшпігель.
Та молодик уже подався геть з ключем.
Раптом Уленшпігель помітив, що якийсь злодюжка потягнув зі столика у ковбасника шмат ковбаси, завдовжки з лікоть, і сховав її собі під плащ, але ковбасник цього не бачив, і злодій, вельми задоволений, підійшов до Уленшпігеля і запитав його:
— Чим торгуєш, віщуне лиха?
— Мішечками, в яких ти побачиш, що твоя надмірна любов до ковбас доведе тебе до шибениці, — відповів Уленшпігель.
Злодій кинувся навтіки, а обікрадений ковбасник тоді закричав:
— Злодій, злодій!
Та було вже пізно.
Під час усіх цих розмов двоє багатих євреїв пильно прислухалися до всього, потім підійшли до Уленшпігеля і запитали:
— Що продаєш, фламандцю?
— Мішечки, — відповів Уленшпігель.
— А що ж можна взнати з допомогою твоїх віщунських зерен? — запитали вони.
— Все майбутнє, коли їх посмоктати, — відповів Уленшпігель.
Євреї порадилися між собою, і старший сказав до другого:
— Ми хочемо знати, коли прийде месія; це для нас буде велика втіха. Купимо один мішечок. Скільки він коштує?
— П'ятдесят флоринів, — відповів Уленшпігель. — А як вам це дорого, то забирайтесь геть! Хто поля не купує, той і гною не потребує!
Упевнившись, що Уленшпігель дешевше не продасть, вони відлічили гроші, взяли один мішечок-і подалися до місця своїх сходин, куди вмить зібралися всі євреї, як тільки довідалися, що старий гендляр купив мішечок, з допомогою якого можна знати і передбачити пришестя месії.
Всім тоді забаглося безплатно посмоктати пророчі зерна. Але старий єврей, на ім'я Єгу, той, що їх купив, сказав, що на це має право тільки він.
— Діти Ізраїлю, — прорік він, тримаючи мішечок у руці, — християни глузують з нас, переслідують, ми для них гірші за злодіїв. Ці філістимляни хотіли б загнати нас під землю. Вони плюють нам в лице, бо Господь ослабив наші луки і натяг вудила наших коней. Чи довго ж ще, о Господи, Боже Авраама, Ісаака і Якова, будемо ми страждати? Коли ж ми нарешті зазнаємо радості? І коли ж засвітить нам світло в цій темряві? Чи скоро ж ти з'явишся на землі, божественний месіє? Чи скоро християни поховаються в печери і ями від страху перед тобою і перед твоєю преславною славою, коли ти прийдеш у могутності своїй карати їх?
І всі євреї закричали:
— Прийди, месіє! Смокчи, Єгу!
Єгу посмоктав, але вмить виблював усе і жалібно зойкнув:
— Скажу вам правду, браття мої, це лише кізяк, а фламандський прочанин — шахрай.
Тут усі євреї кинулись до мішечка, розірвали його і, побачивши, що в ньому є, у великому обуренні побігли на ринок, щоб знайти Уленшпігеля. Але він не став їх чекати. Його тільки й бачили.
50
Один житель Дамме, не маючи грошей заплатити Клаасу за вугіль, дав йому свою найкращу річ у заклад: арбалет і дванадцять чудових, добре загострених стріл.
Вільного часу Клаас любив постріляти. Не одного й не двох зайців він убив і перетворив на печеню за те, що вони аж надто любили капусту.
Клаас тоді наїдався досхочу, але Сооткін говорила, дивлячись на безлюдний шлях:
— Тілю, сину мій, чи не чуєш ти пахощів цієї підливи? Ти ж, напевне, голодний тепер. — І, вельми заклопотана, вона так і поривалась залишити йому ласий шматок печені.
— Якщо він голодний, — казав Клаас, — це його вина. Коли вернеться, то їстиме те, що й ми.
Клаас мав голубів. Крім того, він любив слухати співи і щебетання вільшанок, щигликів, горобців та й інших співців і щебетунів. Отож він залюбки стріляв кібчиків та шулік, що поїдали цю малечу.
І ось одного разу, коли Клаас на подвір'ї відміряв вугіль, Сооткін показала на великого птаха, що ширяв над голубником.
Клаас узяв свого арбалета і мовив:
— Ну, тепер сам диявол не врятує його шуліковельможність.
Він наклав стрілу і почав цілитись, стежачи за рухами птаха, щоб не схибити. Надворі вже смеркалось. Клаас бачив у небі лише чорну пляму. Він пустив стрілу, і на подвір'я упав чорногуз.
Клаас дуже засмутився, а Сооткін ще більше. Вона аж скрикнула:
— Жалю в тебе нема! Ти ж убив божу птицю!
Потім вона взяла чорногуза і, побачивши, що він тільки поранений у крило, змастила рану маззю, перев'язала її й сказала:
— Чорногузе, мій друже, чого ж це заманулось тобі, якого всі люблять, кружляти в небі, наче шуліка, що його всі ненавидять? Адже ж так стріли народні будуть влучати не в того, що треба. Болить крильце, лелеченько? Ти так терпляче зносиш біль, бо знаєш, що наші руки — це руки друзів.
Коли чорногуз видужав, він їв усе, що хотів. Та особливо був він ласий до риби, яку Клаас ловив йому в каналі. І кожного разу, коли божа птиця бачила, що він іде, то ще здалеку роззявляла свого великого дзьоба.
Чорногуз бігав за Клаасом, як собака, але радніше залишався на кухні, вигріваючись біля вогню на всі боки і стукаючи Сооткін дзьобом по животу, немов кажучи: "Чи нема чого й для мене?" Приємно було дивитися, як походжає по кухні на своїх цибатих ногах ця поважна птиця, що приносить щастя.
51
Тим часом знов настали важкі дні. Клаас зажурено працював у полі сам, бо двом нічого було там робити. А Сооткін сиділа сама в халупі, вигадуючи з квасолі, їхньої щоденної їжі, різні страви, щоб одноманітні не набридли чоловікові. Вона співала й сміялась при ньому, щоб він не бачив її зажуреною, щоб почував себе веселіше. Коло неї завжди стояв на одній нозі чорногуз, сховавши дзьоба під крило.
Одного разу перед хатиною зупинився якийсь вершник, весь у чорному, дуже худий і похмурий.
— Чи є хто дома? — запитав він.
— Хай Бог благословить вашу похмуру милість, — обізвалась Сооткін, — але хіба ж я невидима мара яка, що ви, дивлячись на мене, питаєте, чи є хто дома?
— Де твій батько? — запитав вершник.
— Якщо мого батька звати Клаас, то він он там сіє жито, — відповіла Сооткін.
Вершник поїхав, а Сооткін сумно пішла до пекаря: чи не пощастить їй, вже вшосте, взяти наборг хліба. І як же вона здивувалась, коли, вертаючись з порожніми руками, побачила, що Клаас, веселий і радісний, їде верхи додому на коні чоловіка, одягнутого в чорне, а той іде пішки, ведучи коня за повід. Клаас одною рукою гордо притискав до себе чималу шкіряну торбину, здається, добре-таки напхану.
Злізши з коня, він щиро обійняв гостя, весело поплескав його по плечу і, струснувши торбиною, вигукнув:
— Хай живе мій брат Йост, добрий пустельник! Дай йому, Боже, щастя, здоров'я, статків-достатків! Йост благословенний, Йост щедрий, Йост смачноїжний.