– Я хотів почекати тебе внизу біля сходів, але мені захотілося побачити свій колишній клас. Свою альма-матер. Я хотів лише подивитися у вікно. Але перш ніж я усвідомив, що роблю, то увійшов сюди. Що тебе турбує?
– Ніщо. Ніщо мене не турбує.
– Облиш. Твій гнів далеко не відповідає тому, що сталося. Ти про щось думаєш.
Вона з виляском кинула книжку, яку тримала в руці.
– Ну, гаразд! Ти хочеш знати, що зі мною? Ти не такий, як був. Ти змінився. І я маю на увазі не твій високий КІ. Я говорю про твоє ставлення до людей – ти став іншим чоловіком.
– Ой, не треба! Не вигадуй, будь ласка…
– Не уривай мене! – Справжній гнів у її голосі відштовхнув мене. – Я кажу те, що думаю. Раніше в тобі щось було. Не знаю, що саме… теплота, відкритість, доброта, яка примушувала всіх любити тебе й любити твоє товариство. Тепер, з твоїм розумом і знанням, усе це зникло…
Я не міг далі слухати.
– А чого ти сподівалася? Ти думала, я залишуся слухняним щеням, яке махає хвостом і лиже ногу, яка копнула його? Безперечно, усе це змінило мене і я став по-іншому думати про себе. Я більше не братиму те лайно, яке люди пропонували мені протягом усього мого життя.
– Люди не ставилися до тебе погано.
– Що ти знаєш про це? Найкращі з них були самовдоволеними й поблажливими, використовуючи мене, щоб здаватися шляхетними й упевненими в собі у своїх вузьких межах. Кожен відчуває себе розумним поруч із дебілом.
Сказавши це, я зрозумів, що вона сприйме мої слова хибно.
– Думаю, ти й мене включаєш у цю категорію.
– Не говори дурниць. Ти збіса добре знаєш, що я…
– Звичайно, в якомусь розумінні ти маєш слушність. Поруч із тобою я здаюся досить тупою. Сьогодні після кожного нашого побачення, після того, як ми розлучимося, я приходжу додому з жалюгідним відчуттям, що я повільна й обмежена в усьому. Я згадую все, що сказала, й мені спадають на думку всі ті розумні й дотепні речі, які я мала б сказати, й хочеться побити себе, тому що я не згадала їх, коли ми були разом.
– Таке буває з усіма.
– Мені хочеться вразити тебе в такий спосіб, про який я ніколи не думала, та, коли я перебуваю з тобою, моя впевненість у собі зникає. Я тепер сумніваюся в мотивах своєї поведінки, в усьому сумніваюся.
Я спробував відвернути її від цієї теми, але вона знову й знову поверталася до неї.
– Послухай-но, я прийшов сюди не сперечатися з тобою, – зрештою сказав я. – Ти дозволиш мені провести тебе додому? Мені треба з кимось поговорити.
– Я теж маю таку потребу. Але цими днями я не спроможна поговорити з тобою. Усе, що я можу зробити, це слухати тебе, кивати головою і вдавати, ніби я все розумію про культурні варіанти, про необулеву математику та постсимволічну логіку, і я почуваю себе дедалі дурнішою і дурнішою, і, коли ти від мене йдеш, я мушу дивитися в дзеркало і кричати собі: "Ні, ти не стаєш із кожним днем тупішою! Ти не втрачаєш свій розум! Він у тебе не стає старечим і тупим. Це Чарлі розвивається з такою вибуховою швидкістю, що в тебе створюється враження, ніби ти повзеш назад". Я, знай, повторюю це собі, Чарлі, та, коли ми зустрічаємося й ти дивишся на мене з притаманним тепер тобі нетерпінням, я знаю, що ти смієшся з мене. А коли ти мені щось пояснюєш, і я не можу це запам'ятати, ти думаєш, я не зацікавлена в тому, що ти говориш, і не хочу завдавати собі клопоту. Але ти не знаєш, які муки я терплю, після того як ти підеш. Ти не знаєш, над якими книжками я мучилася, які лекції намагалася слухати в університеті Бекмана, а проте, коли я намагаюся про щось заговорити, я бачу, з яким нетерпінням ти мене слухаєш, ніби все, що я кажу, по-дитячому наївне. Я хотіла, щоб ти став розумним. Я хотіла допомогти тобі й розділити свої знання з тобою, а тепер бачу, як ти викидаєш мене зі свого життя.
Слухаючи ту розповідь, я став усвідомлювати грандіозність її розпачу. Я весь розчинився в собі й у тому, що зі мною відбувалося, й ніколи не думав про те, що відбувалося з нею. Вона тихо плакала, коли ми вийшли зі школи, і я не знав, щó їй сказати. Протягом поїздки в автобусі я думав про те, як змінилася ситуація, ставши догори дном. Вона нажахана мною. Крига розтанула між нами, й розколина дедалі ширшала, тоді як потік мого розуму швидко виносив мене у відкрите море.
Вона мала слушність, відмовившись катувати себе перебуванням поруч зі мною. Ми не мали більше нічого спільного. Проста розмова стала напруженою. Між нами залишилася тепер лише збентежена мовчанка й невдоволене бажання в затемненій кімнаті.
– Ти дуже серйозний, – сказала вона, порушивши свій настрій і подивившись на мене.
– Я замислився про нас.
– Ця проблема не повинна здаватися тобі такою серйозною. Я не хочу псувати тобі настрій. Ти долаєш велике випробування.
Вона спробувала всміхнутися.
– Але ти вже зіпсувала мені настрій. Тільки я не знаю, що мені робити.
Дорогою від автобусної зупинки до її приміщення вона сказала:
– Я не поїду з тобою на симпозіум. Сьогодні вранці я зателефонувала професорові Немуру й сказала йому про це. Там для тебе буде багато роботи. Цікаві люди – збудження від перебування в центрі загальної уваги. Я не хочу плутатися в тебе під ногами.
– Алісо…
– … і не має значення, що ти скажеш про це тепер, я знаю, як себе почуватиму, тому, якщо ти не заперечуєш, я залишуся зі своїм розколотим его – дякуючи тобі.
– Але ти все перебільшуєш. Я переконаний, що якби ти…
– Ти це знаєш? Ти переконаний? – Вона обернулася й спопелила мене поглядом із верхніх сходинок, які вели до її помешкання. – О, яким ти став нестерпним! Звідки ти знаєш, як я себе почуваю? Ти берешся судити про свідомість інших людей. Ти не можеш знати, ані як я себе почуваю, ані що я почуваю, ані чому я так себе почуваю. – Вона рушила сходами, але потім обернулася до мене й сказала тремтячим голосом: – Я буду тут, коли ти повернешся. У мене лише поганий настрій, і це все, і я хочу, щоб ми обоє мали шанс обміркувати свої стосунки, поки нас розділятиме чимала відстань.
Уперше за багато тижнів вона не запросила мене до себе. Я дивився на зачинені двері, й у мені закипав гнів. Я хотів улаштувати сцену, загупати кулаком у двері, повалити їх. Я хотів, щоб мій гнів спопелив цей дім.
Однак, віддаляючись від неї, я поступово холонув і зрештою відчув полегкість. Я йшов дуже швидко, я линув над вулицями, холодний вітерець налітав із літньої ночі й пестив мені щоки.
Я тепер зрозумів, що моє почуття до Аліси дрібнішало залежно від того, як воно рухалося назад під натиском потоку мого навчання: від обожнювання до кохання, до ніжності, до почуття вдячності й почуття відповідальності. Моє неясне почуття утримувало мене біля неї, і я не хотів піти від неї через страх лишитися на самоті, покинутим напризволяще.
Але з відчуттям полегкості та свободи прийшов смуток. Я хотів кохати її. Я хотів подолати свій емоційний та сексуальний страх, одружитися, мати дітей, домівку.
Тепер це вже неможливо. Тепер я так само далекий від Аліси зі своїм КІ 185, яким був із КІ 70. І ми обоє тепер це знаємо.
8 червня
Що виганяє мене зі своєї кімнати й примушує шастати містом? Я блукаю вулицями сам-один – це не легка прогулянка в літню ніч, а напружений поспіх, щоб дістатися – куди? Униз по алеях, зазираючи у двері, в напівзачинені віконницями вікна, бажаючи з кимось поговорити й боячись зустріти когось. Угору по одній вулиці й униз по іншій, крізь нескінченний лабіринт, намагаючись вирватися з неонової клітки міста. Шукаючи… Чого я шукаю?
Я побачив жінку в Центральному парку. Вона сиділа на лаві поблизу озера, в застебнутому, попри спеку, пальті. Вона всміхнулася й помахом руки запросила мене сісти біля неї. Ми подивилися на світлу лінію обрію над Південним Центральним парком, де на тлі чорного неба бовваніли громаддя будівель, зі світлими щільниками вікон, і мені захотілося всмоктати їх усі в себе.
Атож, сказав я їй, я з Нью-Йорка. Ні, я ніколи не був у Ньюпорті-Ньюз, у Вірджинії. Це було місто, в якому вона народилася й у якому вийшла заміж за матроса, який був тепер у морі і якого вона не бачила останні два з половиною роки.
Вона перегнулася й дістала хусточку, якою вряди-годи витирала з лоба піт. Навіть у неясному світлі, віддзеркаленому від поверхні озера, я побачив, що на ній наліплений грубий шар макіяжу, але вона здавалася досить привабливою з прямим темним волоссям, що вільно спадало на плечі, проте її обличчя було одутлим і розпухлим, так ніби вона щойно прокинулася від сну. Вона хотіла розповісти про себе, а я хотів послухати.
Батько дав їй гарний дім, освіту – усе, що багатий суднобудівельник міг дати своїй дочці, – але не прощення. Він ніколи не пробачив їй втечу з простим матросом.
Говорячи, вона взяла мене за руку й поклала голову мені на плече.
– У ту ніч, коли Гері і я одружилися, я була наляканою невинницею, – прошепотіла вона. – А він наче збожеволів. Спочатку дав мені ляпаса й побив мене. А потім зґвалтував без будь-яких виявів кохання. Це був останній раз, коли ми кохалися. Більше я не дозволяла йому доторкнутися до себе.
Вона, мабуть, зрозуміла з тремтіння моєї руки, що її розповідь вразила мене. Вона була для мене надто ґвалтовною та інтимною. Відчувши, що моя рука смикнулася, вона вхопилася за неї міцніше, наче хотіла закінчити свою історію, перш ніж дозволити мені піти. Вона була для неї важливою, і я сидів нерухомо й тихо, як сидить той, хто годує пташку зі своєї руки.
– Не те щоб я не любила чоловіків, – запевнила вона мене з щирим виразом широко відкритих очей. – Я кохалася з іншими чоловіками. Йому не віддавалася, але віддавалася багатьом іншим. Більшість чоловіків ставляться до жінки ласкаво й ніжно. Вони кохаються повільно, спочатку пестячи й цілуючи її.
Вона подивилася на мене значущим поглядом і погладила мою долоню своєю розкритою долонею. Це було те, про що я чув, читав і мріяв. Я не знав її імені, й вона не запитала, як звуть мене. Вона лише хотіла піти зі мною кудись туди, де ми були б самі-одні. Що про це подумала б Аліса, запитав себе я.
Я незграбно її приголубив і поцілував ще більш невпевнено, й вона подивилася на мене.
– У чому річ? – пошепотіла вона. – Що ти думаєш?
– Я думаю про тебе.
– Ти маєш місце, куди ми могли б піти?
Кожен крок вимагає від мене великої обережності.