Страждання молодого Вертера

Йоганн Вольфганг Ґете

Сторінка 19 з 21

Я бачу друзів померлих. Вони всі зібрались на Лорі, як і в давні, минулі часи. Як смерч, іде Фінгал зі своїми героями. А за ними й славетні барди-співці. Ось сивий Уллін! Ставний Ріно! Альпін, милий співець! I ти, лагідно-скорбна Мінона! Як ви змінилися, друзі мої, з тих далеких часів, коли ми справляли учти на Сельмі і змагались у співах, що лунали, мов пориви весняного вітру, який колише на узгір'ї шелестку траву.

Тут вийшла Мінона у пишній красі, спустивши повні сліз очі додолу. Важко розвіялись коси її від буйного вітру гірського. Сумно стало в душах героїв, коли залунав її любий голос, бо не раз довелося їм бачити могилу Сальгара і темну оселю білої Кольми, солодкоспівної Кольми, що зосталась самотня на взгір'ї. Сальгар обіцявся прийти. Але навкруги насувалася ніч. Слухайте ж, як Кольма співала, коли самітна сиділа на взгір'ї.

Кольма

Вже ніч... А я, забута всіма, самотня сиджу тут на бурянім взгір'ї. Вітер свище в ущелинах. Реве над скелею потік, і жодного притулку від дощу нема мені, покинутій всіма на взгір'ї у негоду.

О місяцю ясний, виглянь з-за хмари, ви, зорі, засяйте вночі! Заведи мене, променю світлий, до місця, де мій коханий спочиває по важкому труді на ловах. Поряд із ним лежить спущений лук, круг нього задихані пси, я ж сама на скелі сиджу, над зарослим вербами потоком. Реве потік, і свище буря, і не чутно мені голосу коханого.

Чому загаявсь мій Сальгар? Чи забув своє слово? Ось скеля, дерево, шумливий потік, де ми зустрінутись мали. Ти обіцявся тут бути, як смеркне. Ах, де ж заблудивсь мій Сальгар? З тобою я хочу втекти, покинути гордого батька і брата!

Вже давно ворогують наші родини, але не вороги ми собі, Сальгаре! О вітре, затихни на мить! I ти, потічку, на хвилину замовкни. Хай мій голос пролунає в долині, щоб мандрівник міг його почути. Сальгаре, я тут, я кличу тебе, ось тут це дерево й скеля! Сальгаре! Коханий! Я тут, чого ж ти забарився прийти?

Ось і місяць засяяв, у долині заблиснув потік, скелі сіріють на узбіччях гори, але я не бачу його на вершині, пси не біжать попереду, не звістують його приходу. I я мушу сидіти сама!

Але хто ж це там лежить унизу, на степу? Мій коханий? Мій брат? Кажіть, мої друзі! Та одвіту нема... Страх пойняв мою душу!.. Ах, вони мертві! Мечі їхні в крові від борні. О мій брате, мій брате! Нащо ти вбив мойого Сальгара? О Сальгаре, навіщо ти вбив мого брата? Вас же обох так я любила! Один на герці прекрасніший був з-поміж тисяч! А другий грізний в бою. Чому ж мовчите? Почуйте мій голос, мої кохані! Та лихо! Вони заніміли навіки. Холодні, як лід, їхні груди.

О духи мертвих! Озовіться ж із цих кам'яних скель, з буревійних високих вершин! Озовіться! Я не злякаюсь! Куди ж ви пішли на спочинок? В яких могилах серед бескеття гірського мені вас шукати? Не чутно одвіту ні в гомоні вітру, ні в бурханні бурі.

Сиджу я з горем своїм, і плачу, і до ранку чекаю в сльозах. Копайте могилу, друзі померлих, та не засипайте, поки не ляжу і я. Бо життя моє тане, як сон, то хіба ж я можу лишатись з живими? Тут хочу мати оселю, коло друзів моїх, близько потоку під грімкодзвонними скелями. Коли ніч укриє підгір'я і вітер полине над степом, я буду з вітром тужити, оплакувать смерть моїх друзів. Мисливець, що на звіра чигає, почує мої голосіння і злякано, але радо їх слухати буде. Так солодко співатиму я по друзях своїх. Бо дуже обох їх любила!

Так ти співала, Міноно, Торманова донько, соромлива і ніжна. Ми проливали над Кольмою сльози, і душі нам оповила жура.

Тоді виступив з арфою Уллін і заспівав нам Альпінову пісню. Лагідний був голос Альпінів, а в Ріно — душа як вогненний промінь, але вже спочивають вони в темній могилі, і голоси їхні в Сельмі вже відлунали. Одного разу вернувся Уллін з полювання, ще як герої були при житті. Він почув, як змагались вони у співах на взгір'ї. Їхня пісня була ніжна, але сумна. Вони плакали за полеглим Мораром, першим з героїв. Його душа подібна була до Фінгалової, а меч до меча Оскарового. Але він поліг. Батько його тяжко журився, а сестра плакала ревно. Повні сліз очі були у Мінони, сестри могутнього Морара! Вона аж сахнулась, почувши Уллінову пісню, і закрилась, як місяць на спаді ховає у хмари своє прекрасне обличчя, коли передчуває грозу. Ми з Улліном вдарили по струнах арфи і заспівали пісню жалоби.

Ріно

Стихла гроза, дощ перестав, і розходяться хмари. Сонце крадькома осяває з високості узгір'я. Мчать побурілі струмки по долині. Солодке твоє журкотіння, струмочку, та ще солодший голос я чую: це голос Альпіна, він тужить за вмерлим. Похилилась йому від літ голова, почервоніли заплакані очі. Альпіне! Чудовий співаче! Чого ж ти сидиш самітний на мовчазній могилі? Чого ти голосиш, як вітер у лісі, як хвиля далекого моря?

Альпін

Мої сльози, Ріно, за померлим, я кличу пожильців холодних могил. Який ти стрункий на узгір'ї, який прекрасний поміж синами степу. Але й ти поляжеш, як Морар, і на твоїй могилі сидітиме жалібниця. Узгір'я забудуть тебе, і твій спущений лук буде лежати в печері.

Ти швидкий був, Мораре, як олень на горах, і страшний, мов грім уночі. Твій гнів був наче вихор, а меч у бою, як блискавиця над степом. Твій голос гримів, як потік лісовий після зливи, як гуркіт грому на далеких узгір'ях. Багато полягло від твоєї руки, полум'я гніву твого їх пожерло. А коли ти після бою вертався додому, чоло твоє було мирне й привітне! Твоє обличчя було, як сонце після бурі, як місяць тихої ночі, груди спокійні, як озеро, коли стихне бурхання вітру.

Тісна тепер оселя твоя, темні покої твої. Три кроки моїх — ось міра твоєї могили, герою, що колись був такий величний! Чотири замшілих камені — от і вся пам'ять по тобі. Безлисте дерево та висока трава, що з вітром шепоче, покажуть мисливцям могилу могутнього Морара. Мати тебе не оплаче, ти її не маєш, нема й дівчини, щоб сльози лила над коханим. Мертва та, що тебе породила, загинула донька Моргланова.

Хто це там з костуром йде? Хто він, сивий як голуб, в нього очі червоні від сліз? Це ж твій батько, Мораре, батько, що в нього тільки ти, одинак, в якого нема більше, крім тебе, синів. Він чув про твою мужність в бою, він чув, як ти до ноги знищив своїх ворогів, він чув про Морарову славу. А про рану твою не чув він нічого? Плач, батьку Морара, плач! Але син твій вже тебе не почує. Глибокий-бо сон померлих, спить він на подушці низькій із персті земної. Не почує ніколи він голосу твого і на твій поклик не прокинеться більше. О, коли ж настане світанок в могилах, щоб сказати поснулим: "Прокиньтесь!"

Прощавай, найшляхетніший із людей, звитяжцю на полі бою. Ніколи тебе не побачать більше на ньому. Ніколи вже в темному лісі не блисне твій меч. Не залишив ти сина, але ім'я твоє збережеться в піснях. Майбутні часи почують про тебе, почують, як Морар поліг у бою.

Ревні були голосіння героїв, та найгучніші Армінові зойки. Він згадав про смерть свого сина, що поліг у розквіті літ. Біля героя сидів Кармор, володар дзвінкого Галмала.

"Чого так гірко зітхає Армін? — він запитав.— Хіба допоможуть тут сльози? Чому не лунають тут співи, щоб звеселити й потішити душу? Вони наче легкий туман, що здіймається з озера і стелиться на оболонях, напуваючи вологою пишні квіти, але сонце, знову зійшовши, сил набере, і зникне туман. Чого ж так пойнявся журою ти, Арміне, володарю Горми, що оточена морем?"

"Ах! Я плачу тому, що велика причина горя мойого. Карморе, ти не втратив сина, не втратив і доньки в розповні краси. Твій Кольгар хоробрий живе, а також і Анніра, найкраща з дівчат. Цвітуть, о Карморе, квіти дому твого, Армін же останній у роді. Сумна твоя постіль, Дауро, важкий твій сон у могилі. Коли ж ти прокинешся й знов залунає твій спів, твій голос солодкий? Повійте, вітри осінні, повійте! Бурхайте в темнім степу! Бушуйте, лісові потоки, вийте, бурі, в верховітті дубів! I ти, о місяцю, пливи у порваних хмарах, покажи своє бліде, мінливе обличчя! Нагадай мені ту страхітливу ніч, як загинули діти мої, як поліг могутній Аріндаль і померла кохана Даура!

Дауро, доню моя! Ти прекрасна була! Прекрасна, як зірка над Фурським узгір'ям, біла, як перший сніг, ніжна, як легіт весінній! Аріндалю! Твій лук був тугий, і спис, як блискавка, досягав мети на полі, твій погляд, як імла над морем, твій щит, як буревійна вогненна хмара в грозу!

Армар, славетний в боях, прийшов освідчитись Даурі в коханні. Вона недовго вагалась, і друзі провіщали їм щастя.

Ерат, Одгалів син, затаїв злобу на нього, бо його брат поліг, вбитий рукою Армара. I ось він прийшов, човнярем одягнувшись. Гарний був його човен на хвилях, а в самого кучері сиві, суворе обличчя спокійне.

"Найкрасніша з дівчат,— сказав він,— люба дочко Армінова, там біля скелі, недалеко від моря, де блищать на деревах червоні плоди, там чекає Армар на Дауру. Я прийшов, щоб кохану його перевезти по бурхливому морю". Вона рушила з ним і почала кликати Армара. Відповіла ж їй лише в скелях луна і більше нічого.

"Армаре, коханий, коханий, нащо ти мене так лякаєш? Слухай, сину Арнатів, слухай! Це Даура кличе тебе!"

А зрадник Ерат, сміючись, утік на суходіл. Вона голосніш закричала, кликала батька і брата:

"Аріндалю! Арміне! Невже не прийде ніхто врятувати свою Дауру?"

Голос її пролунав над морем. Аріндаль, мій син, збіг додолу з узгір'я, грізний, з ловецькою здобиччю, стріли бряжчали в сайгадаку при боці, лук ніс він у руках, п'ять чорно-сірих собак скакали круг нього. Він побачив зухвалого Ерата на березі, схопив його й прив'язав до дуба, міцно його обмотавши, і далеко чутно було в повітрі стогін прив'язаного.

Аріндаль поплив у своєму човні по розбурханих хвилях, щоб врятувати Дауру. Тут саме з'явився розгніваний Армар, пустив з сивим пір'ям стрілу. Засвистіла стріла і влучила в серце твоє, Аріндалю, мій сину! Замість Ерата, підлого зрадника, загинув ти. Човен прибило до скелі. Ти упав там і вмер. Тяжке було твоє горе, Дауро, коли братова кров пролилась до твоїх ніг!

Хвилі розбили човен. Армар кинувся в море рятувати свою Дауру або вмерти. Та вітер гірський розбурхав хвилі, що накрили його, і він назавжди зник під водою.

А я стояв на скелі, оточеній морем, і слухав жалібні зойки моєї дочки. Голосно й довго вона кричала, але батько не міг врятувати її.

15 16 17 18 19 20 21