Усі вони втупили в неї погляди.
— У такому разі все трапилось так, як я й припускала, — сказала міс Марпл. Вона з жалем похитала головою. — І сезон ос, і все таке. І, звичайно ж, газ.
— Це, либонь, вам нагадує одну з численних сільських трагедій? — запитав сер Генрі.
— Ідеться не про трагедії, — сказала міс Марпл. — І, безперечно, не про щось злочинне. Але це трохи нагадує мені про ту проблему, яку ми маємо з патронажною сестрою. Зрештою, медичні сестри — теж люди, і нехай навіть вони мають бути бездоганно коректними у своїй поведінці, й носити ті незручні комірці, й підтримувати постійні тісні взаємини з родиною, чи повинні ми дивуватися, що з ними теж іноді буває щось не так?
Сера Генрі зненацька осяяло.
— Ви говорите про медсестру Карстерс?
— Ні. Не про медсестру Карстерс. Про медсестру Коплінґ. Ви ж розумієте, вона вже раніше була в цьому домі й дуже прихилилася до містера Прічарда, котрий, як ви кажете, є вельми привабливим чоловіком. Вона, певно, думала, бідолашна, — гаразд, не будемо в це заглиблюватися. Я не думаю, що вона знала про міс Інстоу, і, звісно, після того як вона про неї довідалася, це налаштувало її проти нього, і вона вирішила завдати якнайбільшої шкоди, якої тільки могла завдати. Звичайно ж, лист відразу її виказав, чи не так?
— Який лист?
— Той, якого вона написала провісниці майбутнього на прохання місіс Прічард, і провісниця майбутнього нібито прийшла у відповідь на цей лист. Але згодом з'ясувалося, що така особа за тією адресою не проживає. Це вже очевидний доказ, що сестра Коплінґ причетна до цієї справи. Вона тільки вдала, ніби пише листа — тож хіба не очевидно, що саме вона була провісницею майбутнього?
— Мені й на думку не спало звернути увагу на лист, — сказав сер Генрі. — А це справді надзвичайно важлива деталь — тут сумніватися не випадає.
— Це був досить сміливий крок, — сказала міс Марпл, — адже місіс Прічард могла впізнати її попри маскування, — хоча, звісно, якби вона впізнала її, то медсестра сказала б, що то був жарт.
— А що ви мали на увазі, — запитав сер Генрі, коли сказали, що якби ви були особою, яка задумала вбивство, то не покладалися б на те, що смерть настане внаслідок переляку?
— Такий метод не давав би гарантії, — сказала міс Марпл. — Ні, я думаю, що застереження та сині квіти були, якщо мені буде дозволено скористатися військовим терміном, — вона збентежено засміялася, — лише камуфляжем.
— А що ж відбулося насправді?
— Я знаю, — сказала міс Марпл тоном вибачення, — що занадто багато уваги приділяю осам. Бідолашні створіння, яких убивають тисячами — і зазвичай це відбувається погожого літнього дня. Але пам'ятаю, як подумала, коли побачила, як садівник вимахує пляшкою з розчином ціанистого калію, наскільки та пляшка була схожа на пляшку з пахучими солями. І якби ціанистий калій поклали в пляшку, призначену для пахучих солей і замінили нею пляшку справжню… а ми знаємо, як часто бідолашна леді мала звичай нюхати свої пахучі солі. Потім, звичайно, коли містер Прічард пішов телефонувати лікарю, медсестра замінила пляшку з ціанистим калієм справжньою пляшкою з лікувальними солями й легенько відкрутила газовий кран, щоб приглушити запах мигдалю на випадок, якби хтось відчув щось не те, а я не раз чула, що ціанід не залишає по собі ніякого сліду, якщо спливе певний час. Але, звісно, я можу й помилятись, і в пляшці міг бути не ціанистий калій, а щось зовсім інше, але яка, зрештою, різниця?
Міс Марпл зробила паузу, щоб перевести дух.
Джейн Гел'єр нахилилася вперед і запитала:
— Але синя квітка герані та інші квіти?
— Медсестри завжди мають лакмусовий папір, ви ж про це знаєте? — сказала міс Марпл. — Він їм потрібний для деяких перевірок. Це не дуже приємна тема, і ми не станемо на ній затримуватися. — Вона злегка зашарілася. — Синє стає червоним під дією кислот, а червоне синім — під дією лугів. Дуже легко наліпити червоний лакмусовий папірець на червону квітку — поблизу від ліжка, звичайно. А потім, коли бідолашна леді понюхала свої пахучі солі, густі випари аміаку перефарбували його в синій колір. Слід визнати, що задум був надзвичайно дотепний. Звісно, що квітка герані не була синьою, коли вони вперше забігли до кімнати, — але ніхто тоді на це не звернув уваги. Зміну кольору помітили лише згодом. Коли сестра замінила пляшки, вона потримала хлорид амонію біля самих шпалер протягом хвилини чи двох, я думаю.
— Таке враження, ніби ви там були, міс Марпл, — сказав сер Генрі.
— Що мене турбує, — сказала міс Марпл, — то це доля бідолашного містера Прічарда та тієї милої дівчини, міс Інстоу. Мабуть, вони підозрюють одне одного й тому не хочуть зустрічатись — а життя таке коротке.
Вона похитала головою.
— Вам не слід турбуватися, — сказав сер Генрі. — Я можу повідомити вам дещо цікаве. Одну медсестру було заарештовано за звинуваченням у вбивстві літнього пацієнта, котрий заповів їй спадщину. Вона зробила це, замінивши його нюхальні солі ціаністим калієм. Медсестра Коплінґ вирішила повторити той самий трюк. Треба, щоб міс Інстоу та містер Прічард не мали жодних сумнівів щодо істинного вбивці.
— Хіба ж не чудово? — вигукнула міс Марпл. — Я маю на увазі не вбивство, звичайно. Це якраз дуже сумно й показує, скільки ще підлоти ми маємо у світі, але ми не повинні їй піддаватися — до речі, я згадала принагідно, що мені треба закінчити свою невеличку розмову з доктором Ллойдом про нашу сільську медсестру.
Розділ восьмий
КОМПАНЬЙОНКА
— А тепер ви, докторе Ллойд, — сказала міс Гел'єр. — Чи вам відомі якісь моторошні історії?
Вона всміхнулася йому — усмішкою, яка щовечора чарувала театральну публіку. Джейн Гел'єр часто називали найгарнішою жінкою в Англії, і її заздрісні колеги по фаху мали звичай казати одне одному: "Звичайно ж, Джейн ніяка не актриса. Сама вона не вміє грати — якщо ви розумієте, про що я кажу. Грають її очі!"
І погляд цих очей тепер був благально спрямований на літнього, уже посивілого парубка, який протягом останніх п'ятьох років лікував хвороби людей, що проживали в селі Сент-Мері-Мід.
Неусвідомленим рухом лікар обсмикнув свою камізельку (що останнім часом стала йому до незручності тісною) і став поквапно нишпорити у своїх мізках, щоб не розчарувати миле створіння, котре звернулося до нього з такою довірою.
— У мене таке відчуття, — замріяно промовила Джейн, — що я сьогодні купатимусь у злочинах.
— Це чудове відчуття, — сказав полковник Бентрі, чоловік, чиїм гостем вона була. — Справді чудове. — І засміявся гучним і щирим солдатським сміхом. — Ти зі мною згодна, Доллі?
Його дружина, якій так несподівано нагадали про її світські обов'язки (вона саме подумки прикидала, де розташувати свої весняні клумби) з ентузіазмом погодилась:
— Звісно, чудово, — сказала вона цілком щиро, хоч і не знала, про що йдеться. — Я завжди так думала.
— Невже ви й справді так думали, моя люба? — сказала стара міс Марпл, і її очі іронічно зблиснули.
— Ви знаєте, міс Гел'єр, у нас у Сент-Мері-Мід не так багато відбувається подій моторошних, а ще менше — кримінальних, — сказав доктор Ллойд.
— Ви мене дивуєте, — озвався сер Генрі Клітерінґ. Відставний комісар Скотленд-Ярду обернувся до міс Марпл. — Я завжди думав, що, судячи з розповідей нашого друга, який сидить тут із нами, Сент-Мері-Мід — справжнє кубло злочинів і пороків.
— О, сер Генрі! — запротестувала міс Марпл, і червоні плями проступили на її щоках. — Я певна, що ніколи нічого подібного не казала. Я казала тільки, що людська природа в селі така сама, як і де завгодно, але там людина має більше нагод і дозвілля спостерігати все це з близької відстані.
— Але ви не завжди жили там, — сказала Джейн Гел'єр, усе ще звертаючись до лікаря. — Вам доводилося бувати в багатьох найекзотичніших місцях світу — місцях, де незвичайні події відбуваються!
— Це так, звісно, — промовив доктор Ллойд, усе ще гарячково міркуючи. — Так, звичайно… Так… Ага! Ось воно — я знайшов!
І відкинувся на спинку стільця, зітхнувши з полегкістю.
— Це сталося багато років тому — і я майже про все забув. Але факти були справді дивними — дуже дивними, скажу вам. І випадковий збіг обставин, який дав ключ мені до рук, був теж дивним.
Міс Гел'єр підсунулася разом зі своїм стільцем ближче до нього, наклала на губи трошки помади й наготувалася слухати. Інші також обернули до нього зацікавлені обличчя.
— Не знаю, чи комусь із вас доводилося бувати на Канарських островах, — почав лікар.
— Вони мають бути чудовими, — сказала Джейн Гел'єр. — Вони в південних морях, чи не так? Чи в Середземному морі?
— Я побував там на своєму шляху до Південної Африки, — сказав полковник. — Вершина гори Тенеріфе — чудове видовище, коли за нею сідає призахідне сонце.
— Випадок, про який я хочу вам розповісти, стався на острові Ґран-Канарія, а не на Тенеріфе. Відтоді минуло вже чимало років. У мене тоді дуже погіршилося здоров'я, і я мусив покинути свою практику в Англії та поїхати за кордон. Я практикував у Лас-Пальмасі, головному місті на острові Ґран-Канарія. У багатьох відношеннях я дуже втішався тамтешнім життям. М'який і сонячний клімат, чудові умови для купання (а я справжній ентузіаст купання) та серфінґу, морське життя порту приваблювали мене. Кораблі з усього світу зупинялися в Лас-Пальмасі. Я мав звичай щоранку прогулюватися по молу, опанований набагато більшою цікавістю, аніж будь-яка представниця прекрасної статі, що прогулюється по вулиці між крамницями капелюшків.
Як я вже сказав, кораблі з усього світу заходять до Лас-Пальмаса. Іноді вони зупиняються там на кілька годин, іноді — на день або два. У тамтешньому найбільшому готелі, який називається "Метрополь", ви побачите людей усіх рас і національностей — таких собі перелітних птахів. Навіть люди, котрі добираються до Тенеріфе, зазвичай зупиняються на кілька днів там, перш ніж перетнути широку морську протоку, що відокремлює Ґран-Канарію від сусіднього острова.
Моя історія починається там, у готелі "Метрополь", одного четвергового вечора в січні. Саме були танці, а я та мій приятель сиділи за невеличким столом і спостерігали за сценою. Ми зауважили досить велике вкраплення англійців і представників інших національностей, але більшість танцюристів були іспанцями; а коли оркестр заграв танго, то в танцювальне коло вийшли лише з півдесятка пар інших національностей.