Такими людьми були Льюїс Сероколд і молодий Едгар у кабінеті та місіс Сероколд у залі. Нам дуже не пощастило, звичайно, що Гульбрандсена було вбито саме в той вечір, коли сталася та сутичка між містером Сероколдом і молодим Лоусоном.
— Не пощастило, гадаєте? — пробурмотіла міс Марпл.
— А ви іншої думки?
— Я подумала, — тихо проказала міс Марпл, — що все це могло бути підлаштовано.
— Яким чином?
— Знаєте, усі дивуються, чому Едгар Лоусон так несподівано повернувся до свого колишнього стану. Він мав дивний комплекс — чи як воно там у них називається — вважати, що має знаменитого батька. Вінстон Черчілль, чи віконт Монтгомері, чи будь-хто інший могли претендувати на роль його батьків у тому стані, в якому він був. Його батьком міг стати будь-який славетний чоловік, що спадав йому на думку. Але припустімо, хтось заклав би йому в голову, що Льюїс Сероколд — його справжній батько, що це Льюїс Сероколд його переслідував — що він насправді має право стати законним власником Стоунігейтса. У своєму слабкому психічному стані він прийняв би цю ідею, довів би себе до шаленства й рано чи пізно влаштував би сцену, яку улаштував. І яким би це стало чудовим прикриттям для злочинця! Кожен би зосередив усю свою увагу на небезпечній ситуації, що розвивалася б — а надто в тому випадку, якби хтось здогадався підсунути знавіснілому хлопцеві револьвер.
— Так, так. І револьвер, про який ідеться, був револьвером Волтера Хада.
— О, так, — сказала міс Марпл. — Я про це думала. Але ви ж розумієте, Волтер дуже небалакучий і не схильний ні з ким спілкуватися, він похмурий і брутальний, але я не думаю, що він дурний.
— То ви не думаєте, що то був Волтер?
— Я думаю, кожен відчув би велику полегкість, якби то був Волтер. Бо він чужинець, хоч би як неделікатно це звучало.
— А як щодо його дружини? — запитав нспектор Кері. — Вона теж відчула б полегкість?
Міс Марпл не відповіла. Вона думала про Джіну й Стівена Рестаріка, які стояли поруч, коли вона побачила їх відразу по своєму приїзді. І вона пригадала також, як погляд Алекса Рестаріка відразу прикипів до Джіни, коли він увійшов до зали вчора ввечері. А сама Джіна? Кому віддає вона перевагу?
II
Через дві години інспектор Кері відхилився назад на своєму стільці, потягнувся й зітхнув.
— Дуже добре, — сказав він. — Ми багатьох відсіяли.
Сержант Лейк погодився з ним.
— Слуги відпадають, — сказав він. — Вони всі були разом протягом критичного періоду, ті, які тут ночують. Ті, хто тут не живе, уже пішли додому.
Кері кивнув. Голова йому боліла від перевтоми.
Він уже опитав фізіотерапевтів, учительський персонал, і тих, кого він назвав подумки "двома молодими каторжниками", чия черга вечеряти з родиною припала на той вечір. Їхні розповіді цілком збігалися. Він мав усі підстави їх відсіяти. Їхні дії та їхні звички були колективними. Самотніх душ серед них не було. Це допомагало встановлювати незаперечні алібі. Kepi відклав насамкінець розмову з доктором Мейверіком, який, наскільки він міг судити, був головною особою в керівному персоналі Інституту.
— А тепер покличте його, Лейку.
Молодий лікар, який здавався досить екстравагантним за своїм пенсне, увійшов швидкою ходою, акуратний і елегантно вдягнений.
Мейверік підтвердив свідчення свого персоналу й погодився з висновками інспектора. Мури Коледжу були непроникні, охорона надійна, і смерть Кристіана Гульбрандсена ніяк не можна було приписати "молодим пацієнтам", як, сам того не помітивши, назвав їх Кері — так його загіпнотизувала палка медична атмосфера, що тут панувала.
— Вони й справді наші пацієнти, інспекторе, — сказав доктор Мейверік із ледь помітною посмішкою.
То була зверхня, поблажлива посмішка, й інспектор Кері не був би людиною, якби вона його трохи не роздратувала.
Він сказав, переходячи на сухий професійний тон.
— А зараз, докторе Мейверік, перейдімо до ваших власних дій і пересувань у той вечір. Ви можете дати мені детальний звіт про них?
— Безперечно. Я записав їх для вас, повсюди вказавши приблизний час.
Доктор Мейверік покинув Велику Залу десь о чверть на десяту разом із містером Лейсі та доктором Баумгартеном. Усі троє пішли до помешкання доктора Баумгартена, де залишалися, обговорюючи певні методи лікування, аж поки прийшла міс Белвер, яка дуже квапилася, й покликала доктора Мейверіка до Великої Зали. Він відразу пішов туди і знайшов там Едгара Лоусона у стані колапсу.
Інспектор Кері заворушився.
— Одну хвилину, докторе Мейверік. Чи вважаєте ви, що цей молодик перебуває у стані очевидного психічного розладу?
Доктор Мейверік знову усміхнувся зверхньою посмішкою.
— Усі ми перебуваємо у стані психічного розладу, інспекторе Кері.
Ідіотська відповідь, подумав інспектор. Кері чудово знав, що він не перебував у стані психічного розладу, хоч би що там доктор Мейверік думав про себе!
— Чи спроможний він відповідати за свої дії? Він розуміє, що робить, принаймні?
— Чудово розуміє.
— У такому разі коли він стріляв із револьвера в доктора Сероколда, то була, безперечно, спроба вбивства.
— Ні, ні, інспекторе Кері! Нічого подібного.
— Облиште, докторе Мейверік. Я бачив дві дірки від куль у стіні. Вони були в дуже небезпечній близькості від голови містера Сероколда.
— Можливо. Але Лоусон не мав наміру вбивати містера Сероколда чи бодай поранити його. Він дуже любить містера Сероколда.
— Він обрав дивний спосіб довести свою любов.
Доктор Мейверік посміхнувся знову. Інспектора Кері ця посмішка стала дратувати дедалі дужче.
— Усе, що людина робить, вона робить із певним наміром. Щоразу, коли ви, інспекторе, забуваєте якесь ім'я або обличчя, це відбувається тому, що ви неусвідомлено хочете забути його.
Інспектор Кері слухав його недовірливо.
— Щоразу, коли ви щось недоговорюєте, ця недомовленість має певне значення. Едгар Лoycoн стояв за кілька футів від містера Сероколда. Він міг легко вбити його. Натомість він у нього не влучив. Чому він у нього не влучив? Бо хотів не влучити. Це дуже просто. Містер Сероколд не був у небезпеці — і сам містер Сероколд чудово усвідомлював цей факт. Він сприйняв поведінку Едгара такою, якою вона й була, — як виклик проти світу, що позбавив хлопця простих потреб дитячого існування — безпеки й любові.
— У мене таке відчуття, що я хотів би поговорити з цим молодиком.
— Звичайно, поговоріть, якщо хочете. Учорашній вибух емоцій очистив йому розум і заспокоїв душу. Сьогодні йому набагато краще. Доктор Сероколд буде дуже задоволений.
Інспектор Кері подивився на нього пильним поглядом, але доктор Мейверік був такий самий серйозний, як і завжди.
Кері зітхнув.
— Ви маєте миш'як? — запитав він.
— Миш'як? — це запитання захопило доктора Мейверіка зненацька. Воно було надто несподіваним для нього. — Що за дивне запитання! До чого тут миш'як?
— Відповідайте на моє запитання.
— Ні, я не маю миш'яку в жодному з його варіантів.
— Але ви маєте якісь ліки?
— О, безперечно. Заспокійливі. Морфій, барбітурати. Звичайний набір.
— Ви лікуєте місіс Сероколд?
— Ні. Їхній сімейний лікар — доктор Гантер із Маркет-Кімбла. Я маю диплом лікаря, звичайно, але практикую лише як психіатр.
— Розумію. Гаразд, дуже вам дякую, докторе Мейверік.
Коли доктор Мейверік вийшов, інспектор Кері пробурчав, звертаючись до Лейка, що психіатри йому до біса остогидли.
— Перейдімо тепер до родини, — сказав він. — Спочатку я хочу поговорити з молодим Волтером Хадом.
Волтер Хад поводився обережно. Здавалося, він насторожено придивляється до поліційного інспектора. Але на всі запитання відповідав охоче.
— Електропроводка в Стоунігейтсі в дуже поганому стані. Уся система давно застаріла. У Штатах таку проводку не стали б терпіти.
— Думаю, вона була встановлена покійним містером Гульбрандсеном ще тоді, коли електричне освітлення було новинкою, — сказав інспектор Кері зі слабкою усмішкою.
— Мабуть, і спраздї! Добра стара феодальна Англія, яка так і не прийшла до сучасності.
Пробка, що контролювала більшість освітлення у Великій Залі, перегоріла, й він вийшов подивитися, що там сталося. Через певний час він замінив пробку й повернувся до зали.
— Як довго вас там не було?
— Цього я сказати точно не можу Ящик із пробками висить у дуже незручному місці. Мені довелося шукати драбину й свічку. Поки я все зробив, минуло хвилин із десять, а може, й чверть години.
— Ви чули постріл?
— Ні, не чув та й не міг почути нічого подібного. До кухонних приміщень ведуть подвійні двері, й одні з них оббиті чимось на зразок повсті.
— Зрозуміло. А коли ви повернулися до зали, то що ви побачили?
— Усі з'юрмилися біля дверей до кабінету містера Сероколда. Місіс Стріт сказала, що містер Сероколд убитий, але насправді все було не так. З'ясувалося, що з ним усе гаразд. Той йолоп у нього не влучив.
— Ви впізнали револьвер?
— Звичайно, впізнав! То був мій револьвер.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Два або три дні тому.
— Де він у вас лежав?
— У шухляді стола, в моїй кімнаті.
— Хто знав, що він у вас там лежигь?
— Мені не відомо, хто про що знає в цьому будинку.
— Що ви хочете цим сказати, містер Хад?
— Що всі вони тут божевільні!
— Коли ви повернулися в залу, чи всі там були?
— Що ви маєте на увазі під усіма?
— Чи там були всі ті люди, яких ви покинули, коли пішли міняти пробку?
— Джіна була там… і стара дама із сивим волоссям… і міс Белвер… Я особливо не придивлявся, хто там є, але ці люди були там точно.
— Містер Гульбрандсен приїхав цілком несподівано позавчора, чи не так?
— Думаю, що так. Він приїхав не в ті дні, коли приїздить зазвичай, якщо я правильно розумію.
— Чи хто-небудь був невдоволений його приїздом?
Волтер Хад замислився на мить або дві, перш ніж відповів:
— Не думаю, я нічого такого не помітив.
У його поведінці знову проступила якась настороженість.
— Ви маєте якесь уявлення, чому він приїхав?
— У справах того дорогоцінного Фонду Гульбрандсена, я думаю. Божевільна витівка, я сказав би.
— Але ж до таких "витівок", як ви це назвали, люди вдаються й у Штатах.
— Одне діло створити програму соціальної допомоги, а зовсім інше влаштовувати ідіотську метушню з перевихованням малолітніх психів, яку вони влаштовують тут. Психіатри мені ще в армії остогидли. А тут їх — хоч греблю гати. Навчають юних головорізів плести кошички з пальмових волокон і робити підставки для люльок.