Це значить, що нам потрібно розпочати з номера 16 – містера Хардмана.
Містер Хардман, який сидів і курив, привітно запросив їх до себе.
– Проходьте, джентльмени. Якщо це фізично можливо – вечірку тут аж ніяк не проведеш.
Мсьє Бук пояснив мету візиту, і детектив з розумінням кивнув головою.
– Добре. Чесно кажучи, не знаю, чому ви не розпочали цю процедуру раніше. Ось мої ключі, джентльмени, якщо хочете оглянути кишені – будь ласка. Дістати свої валізи?
– Провідник сам це зробить. Мішель!
Увесь вміст багажу Хардмана було оглянуто. Зокрема, там була чимала пляшка лікеру. Хардман усміхнувся.
– На кордоні не надто ретельно оглядають багаж – особливо якщо "допомогти". Я трішки "постарався" – і на турецькому кордоні жодних проблем не було.
– А у Парижі?
– До того часу, як я прибуду в Париж, – посміхнувся він, – увесь вміст цієї пляшки буде не більше ніж пляшка шампуню.
– Бачу, ви не є прихильником Сухого закону, містере Хардман, – з посмішкою сказав мсьє Бук.
– Еге ж, – відповів Хардман. – Мене цей Сухий закон ніколи не зупиняв.
– Ха! – Містер Бук усміхнувся. – Підпільні таверни. – Він вимовив ці слова повільно, смакуючи кожну літеру. – Ваші американські слова такі чудернацькі.
– Щодо мене, я б хотів відвідати Америку, – зауважив Пуаро.
– Ви б почерпнули чимало нових методів там, – відповів Хардман. – Європейські дещо застаріли. Потрібно прокидатися.
– Так, Америка – країна прогресу. – погодився Пуаро. – За це я й полюбляю американців. Я дещо старомодний, але, мені здається, що американські жінки дещо менш чарівні, аніж мої співвітчизниці. Французькі чи бельгійські дами, такі прекрасні – до них навіть лячно торкатися.
Хардман відвернувся на мить і поглянув у вікно.
– Можливо, ви й праві, містере Пуаро, – запевнив він. – Але я гадаю, що кожна нація любить своїх жінок найдужче. – Він примружив очі від сліпучо-білого снігу.
– Сліпить, бачите? – підмітив він. – Знаєте, джентльмени, ця справа починає мене нервувати. Це вбивство, цей сніг. І ніхто нічого не робить. Лише марнуємо час. Я б краще чимось зайнявся.
– Справжня американська натура, – з посмішкою відповів Пуаро.
Провідник поклав багаж на місце й вони рушили у наступне купе. Полковник Арбетнот сидів у кутку, покурюючи трубку й читаючи журнал.
Пуаро пояснив ціль свого візиту. Полковник аж ніяк не заперечував. У нього було двоє важких шкіряних саквояжів.
– Решта моїх речей попливла морем, – пояснив він.
Як і личить військовому, усі речі були дбайливо складені. Огляд багажу зайняв лише декілька хвилин. Пуаро звернув увагу на пакунок із йоржиками для трубки.
– Ви завжди використовуєте їх лише однієї марки? – запитав він. – Зазвичай так.
– Зрозуміло, – кивнув Пуаро. Ці йоржики були точнісінько такі самі, що він знайшов на підлозі у купе мерця. При виході з купе цю ж фразу промовив лікар Константин.
– І все одно, – заспокоїв його Пуаро, – мені важко у це повірити. Це не схоже зовсім на нього. Мене це аж ніяк не переконує.
Двері в наступне купе були зачинені. У ньому розташовувалася княгиня Драгомирова. Вони смикнули за ручки і голос княгині відповів: "Заходьте".
Мсьє Бук делікатно пояснив причину візиту, на що жабоподібне лице княгині ніяк не відреагувало.
– Якщо це необхідно, месьє, – сказала вона у відповідь, – тоді залюбки. Ключі у моєї покоївки. Зараз вона підійде.
– Чи завжди ваша покоївка тримає в себе ключі? – поцікавився Пуаро.
– Авжеж, мсьє.
– І минулої ночі на кордоні ніхто з митників не вимагав у вас показати багаж?
Стара леді знизала плечима. "Таке трапляється дуже рідко. В усякому випадку, провідник би її покликав".
– Ви їй повністю довіряєте, мадам?
– Я уже вам відповіла на це питання, – різко відповіла вона. – Я не наймаю людей, яким не можу довіряти.
– Авжеж, – задумливо відповів Пуаро. Довіра – те, що необхідно в нинішній час. Думаю, краще мати одну покоївку, якій ти довіряєш, аніж декілька молодих вишуканих парижанок.
Її прекрасні темні очі окинули його різким поглядом. "Що ви маєте на увазі, містере Пуаро?"
– Я? Нічого, мадам.
– Але все ж таки. Ви вважаєте, що мені потрібно найняти парижанку для догляду свого одягу?
– Це було б звичніше. – Вона похитала головою. – Шмідт віддана мені. – Її голос забринів. – Відданість – безцінна риса.
Німкеня прибула з ключами. Княгиня говорила до неї своєю рідною мовою та звеліла відчинити валізи й допомогти джентльменам у їхніх пошуках. Сама ж вона вийшла у коридор поглянути на сніг. Пуаро вийшов разом з нею, залишивши обшук на мсьє Бука.
Вона окинула його веселою гримасою.
– Що, мсьє, не хочете бачити, що у мене в валізах?
– Мадам, це лише формальність, – відповів він.
– Ви впевнені?
– У вашому випадку – так.
– Але ж я знала й любила Соню Армстронг. Чому ви так думаєте? Думаєте, що я не змогла б забруднити свої руки вбивством цього негідника Касетті? Зрештою, ви праві.
Вона замовкла на хвилину-дві. Потім продовжила.
– Знаєте, що б я зробила з такими людьми, як він? Я б краще покликала своїх слуг і звеліла: "Відшмагайте його до смерті й викиньте, як непотріб". Так робили в ті часи, коли я була молода, мсьє.
Пуаро нічого не говорив, лише уважно слухав. Вона раптово поглянула на нього.
– Ви нічого не кажете, містере Пуаро. Це свідчить про те, що ви замислилися, так?
Він поглянув на неї із цікавістю. "Я думаю про те, що ваша сила у волі, а не у руках".
Вона опустила свій погляд на свої тонкі, одягнені в чорну вуаль руки, увішані перстенцями.
– Це справді так. – Промовила вона. – У мене вже немає сил. Не знаю, радіти мені з цього чи ні.
Вона повернулася й попрямувала в своє купе, де покоївка вже складала речі назад у валізи. Коротким жестом вона зупинила вибачення від мсьє Бука.
– Вам немає за що вибачатися, мсьє, – сказала вона. – Трапилося вбивство. Є деякі процедури, яких необхідно дотриматися. Ось і все.
– Ви дуже люб'язні, мадам.
Двері до наступних двох купе були зачинені. Мсьє Бук похитав головою.
– Дідько! – сказав він. – Це буде непросто. У них дипломатичний паспорт. Їхній багаж не можна чіпати.
– Для митниці так. Але не для розслідування вбивства.
– Знаю. Але ми ж не бажаємо проблем.
– Не турбуйтеся, друже. Граф і графиня поставляться з розумінням. Бачили, як себе вела княгиня Драгомирова.
– Велична дама. Вони обоє в схожій ситуації, проте граф має більш люту вдачу. Він не був у захваті, коли ви почали допитувати його дружину. А це роздратує його ще більше. Гадаю, нам варто оминути їх. Все ж таки, вони абсолютно жодним чином не пов'язані з цією справою. Для чого мені накликати на себе додаткові клопоти?
– А я з вами не погоджуся, – відповів Пуаро. – Гадаю, що граф Андреній буде поміркованим. Врешті-решт, давайте спробуємо.
І ще до того, як мсьє Бук почав відповідати, постукав у купе номер 13. Голос зсередини промовив: "Заходьте!"
Граф сидів у кутку поблизу дверей і читав газету. Графиня сиділа, підібгавши ноги, поблизу вікна. Вона мала вигляд, неначе спала.
– Вибачте, графе, – розпочав Пуаро, – пробачте за наше вторгнення. Ми зараз проводимо огляд усього багажу в потязі. Переважно – це проста формальність, яка повинна бути дотримана. Мсьє Бук гадає, що ви, подорожуючи з дипломатичним паспортом, маєте повне право відмовитися від цієї процедури.
Граф на хвильку замислився.
– Дякую, – відповів він. – Але не думаю, що для мене варто робити якісь винятки. Гадаю, що наш багаж має бути оглянутий так само, як і усіх інших пасажирів.
Він звернувся до дружини: "У тебе немає заперечень, Єлена?"
– Ні, аж ніяк, – сказала вона без зволікань.
Вони провели швидкий і поверхневий огляд. Пуаро намагався заспокоїти загальну напругу різноманітними ремарками, як: "Щось ця етикетка на валізі підмокла, мадам", коли клав на місце гарну синю марокканську валізу з намальованими ініціалами та короною.
Графиня ніяк не це не відреагувала. Здавалося, начебто її ця процедура дещо дратувала. Вона ще більше сховалася в куток і намагалася сонливо поглядати у вікно, поки чоловіки порпалися в її речах у сусідньому купе.
Пуаро закінчив пошуки тим, що відчинив маленьку шафку над рукомийником і мигцем кинув погляд на вміст – там була губка, крем для обличчя, пудра та маленька пляшечка тріоналу.
І з вибаченнями вся братія покинула купе.
Далі йшли купе місіс Хаббард, покійника та Пуаро.
Після цього вони перейшли до купе другого класу. У першому, на місцях 10 та 11, розташовувалися Мері Дебенхем і Ґрета Ольсон, яка спала та відразу прокинулася.
Пуаро вкотре повторив ціль візиту. Шведка виглядала дещо стурбованою, а Мері Дебенхем ніяк не відреагувала. Пуаро звернувся до шведки.
– Якщо ви не заперечуєте, мадемуазель, ми оглянемо ваш багаж, а потім, якщо ваша ласка, ви відвідаєте американську леді, як вона себе почуває. Вона зараз знаходиться в одному з купе у наступному вагоні, проте вона все ще стривожена через свою знахідку. Я звелів принести їй чашку кави, проте, думаю, що потрібна людина, яка б могла з нею поговорити.
Приємна жіночка одразу ж проявила своє співчуття й негайно пішла. Це, напевно, значний шок для людини, і бідолашна леді хвилюється через свою подорож і що не може вийти на зв'язок з донькою. Вона ж, звісно, піде – її багаж не замкнений – і прихопить із собою нашатир.
Вона поспішно вийшла. Її багаж був оглянутий. Нічого особливого. Вона навіть не помітила, що каркас для її капелюшка зник.
Міс Дебенхем відклала свою книгу. Вона споглядала на Пуаро. Коли він звернувся, вона простягнула йому ключі. Потім, після того, як він відкрив першу валізу, вона запитала:
– Навіщо ви її відправили геть, містере Пуаро?
– Як навіщо, мадемуазель! Допомогти американці.
– Гарний привід – але це ж лише привід.
– Не розумію вас, мадемуазель.
– Думаю, ви прекрасно мене розумієте, – усміхнулася вона. – Ви хотіли залишити нас на самоті. Чи не так?
– Ви неначе запихаєте слова мені у горлянку.
– І ідеї вам у голову? Ні, не думаю. Ідеї всі ось тут. Це правда?
– Мадемуазель, у нас є приказка…
– Хто вибачається – той підсвідомо звинувачує інших – це ви хотіли мені сказати? Подякуйте, що я дозволяю вам копирсатися у власних речах. Не знаю чому, але ви собі вбили в голову, що мені щось відомо про цю мерзенну справу – цього покійника я ніколи раніше не бачила.
– Ви щось вигадуєте, мадемуазель.
– Нічого я не вигадую.