До цього можна додати ще таке:
згідно із доповіддю П. Стучки про діяльність Верховного суду РСФРР у 1923 р., 67 % усіх розстріляних за вироками судів того ж самого року становили селяни…
* * *
Утрата безпосереднього економічного контролю з боку держави над селянином супроводжувалася, звісно, одночасною втратою адміністративного контролю з боку місцевих органів влади. Справжнім осередком економічної влади в російському селі залишалася, нагадаємо, стара громада. Тож у партійних колах висловлювалося багато нарікань на "подвійну владу", коли місцеві ради явно поступалися громадам. Така занепокоєність цілком зрозуміла, адже, хоч у принципі сільради вільно обиралися місцевим населенням, від самого початку своєї діяльності вони відігравали роль провідника на селі "диктатури пролетаріату". Навіть радянські джерела дають зрозуміти, що всі рішення приймав голова сільради, — як правило, креатура окружних і сільських партосередків (що ж до самих цих осередків, то аналіз списків їхніх членів засвідчує: чимало з них присилалися здалеку або тривалий час мешкали в інших місцях і поверталися на батьківщину за партійним наказом, бо "віддані" місцеві кадри були здебільшого нічого не варті, — за винятком хіба що деяких сільських учителів).
Таким чином, на великій території середняки й заможніші селяни перебрали адміністративний та економічний контроль над сільрадами, й сільська громада, яка одразу після революції вже фактично керувала непримусовим переділом землі, у висвітлюваний час здобула дуже міцне становище, — міцніше навіть за те, котрим вона користувалася в царській Росії. Сільради ж перетворилися, по суті, на їхніх агентів у здійсненні певних заходів офіційного характеру. В 1926 р. 90 % селянських господарств були об'єднані в громадах, і з огляду на сказане вище можна не сумніватися, кому на селі належала реальна влада.
Учасниками сільських сходів тепер були всі, хто мав вік понад 18 років і належав до того чи іншого господарства. Правом голосу теоретично користувався кожний, але на практиці, як і раніше — тільки глави родин. Такий стан речей відбивало положення з радянського земельного кодексу, згідно з яким кворум сходу визначався не з розрахунку представництва членів усіх без винятку господарств, а за наявністю половини представників останніх.
У 1927 р. влада вжила серйозних заходів, щоб надати сільрадам більше прав й очистити їх від "небажаних елементів", однак усі розуміли: справжня проблема коренилася в громаді. На XV з'їзді партії В. Молотов заявив: вигнані з Рад куркулі "намагаються окопатися в громаді". (Каганович: "Правильно!"), але "тепер ми остаточно виб'ємо їх навіть із тих останніх окопів".
Тут неодмінно вкотре вже поставало запитання: хто ж він, нарешті, такий, цей "куркуль"?
Спроба визначити суть "класового ворога на селі" та з'ясувати його кількість мала в недалекому майбутньому жахливі наслідки для мільйонів людей. Ми вже підкреслювали вище: "куркуль" у тому вигляді, в якому його представляла партія, був не більше, ніж плодом її уяви. Ще за доби воєнного комунізму Ленін значно розсунув сутнісні рамки первісного значення слова "куркуль" із тим, щоб довести існування на селі особливого "куркульського класу". Ця маніпуляція була настільки очевидною, що згодом із нею не погоджувалися навіть деякі партійні й державні діячі. Так, Бухарін у своїй праці "Путь к социализму и рабоче-крестьянский блок" (М.; Л., 1926) відрізняв "заможного господаря, сільського лихваря, куркуля" від заможного селянина, котрий використовував працю кількох наймитів. Останнього, на думку автора, не можна було відносити до куркулів. Нарком сільського господарства А. Смирнов також намагався звільняти заможного хлібороба від ленінських семантичних пут і, зокрема, наголошував: "Куркуль був, власне кажучи, дореволюційним типом експлуататора, який тепер фактично зник". А Мілютін — колишній нарком сільського господарства — запитував на XV з'їзді ВКП(б): "Що таке "куркуль"? Поки що не було чіткого, точного окреслення ролі куркуля в процесі [соціального] розшарування". До речі, такого окреслення ніколи так і не зробили. Один із учасників партійної дискусії з аграрних проблем писав: будь-хто, знайомий із реальними умовами, "знає дуже добре, що за сільським куркулем не можна прослідкувати безпосередньо (тобто за допомогою статистики використання найманої праці. — Авт.). Його неможливо розпізнати безпосередньо, так само як і неможливо визначити, чи він капіталіст, чи ні" (цит. за М. Левіним). Таким чином, питання створення психологічного, економічного та соціально-політичного портрета куркуля залишилося відкритим, і не тільки у висвітлюваний період, а й у роки майбутнього терору проти селянства.
Та попри всю цю невизначеність — і попри навіть те, що офіційний журнал "Большевик" фактично запропонував узагалі відмовитися від терміна "куркуль", — на останнього в цілковитій відповідності до поглядів партії на селянство вже міцно було начеплено ярлик "класового ворога". Справа тепер стояла за підрахуванням його кількості. Але й тут, мабуть, годі було сподіватися на якусь певність і ясність, бо цифрові дані щодо "куркулів" дуже різнилися між собою. В 1924 р. радянська дослідниця Хрящева писала: "Треба визнати, значно заокруглюючи цифри, що "куркульська експлуатація" становить 2–3 %, але, по суті, ця експлуатація не має чіткого класового характеру". В 1927–1929 рр. приблизні підрахунки чисельності "куркулів" коливалися в межах 3,7–5 % від складу всього селянства (один відсоток дорівнював 1,25 млн чоловік). На XV з'їзді ВКП(б) Молотов прийняв цифру 3,7 %, однак зауважив при цьому, що з'ясувати точну чисельність куркулів є "майже неможливим завданням". Статистичний довідник СРСР за 1928 р., дані з якого часто використовувало політичне керівництво (незважаючи на те, що в рамках звичайного економічного аналізу цей довідник уживав "чужий" термін "підприємець"), визначає частку куркульських господарств у розмірі 3,9 % (або 5,9 % всього сільського населення), диференціюючи їх на таких, хто:
а) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 1600 крб, а також орендує додаткові засоби виробництва чи винаймовує робітників понад 50 днів на рік;
б) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 800 крб і винаймовує робітників понад 75 днів на рік;
в) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 400 крб і винаймовує робітників понад 15 днів на рік.
Варто, мабуть, зауважити для тих, хто уявляє собі "куркуля" як дуже багатого експлуататора, що в 1927 р. найзаможніші селяни тримали тільки по дві-три корови й володіли приблизно десятьма гектарами орної землі на родину (у складі пересічно сім чоловік), а найбагатша селянська група одержувала лише на 50–56 % більше прибутку на душу населення, ніж найбідніша (за Ю. Арутюняном і Н. Ясним).
Однак головним на цьому етапі було інше: становлячи З—5 % селянських господарств, "куркулі" разом із тим вирощували до 20 % усього хліба. Зрозуміло, партія не могла із цим примиритися і якраз у розпалі непу відчула потребу економічного "вгамування" "класового ворога". Але й до цього вона ніколи не минала жодної можливості наголосити: з огляду на піднесення економічної сили куркуля вкрай необхідно повсякчас зміцнювати спрямовану проти нього спілку (як тоді казали — "змичку") пролетаріату й найбіднішого селянства. Залишалася "дрібниця": дати визначення незаможного селянина. Як і у випадку з куркулем, це виявилося дуже непростою справою.
Клопоту завдавала навіть така проста з точки зору марксистської доктрини категорія, як "сільськогосподарські наймані робітники". 63 % із них мали власні господарства, а близько 20 % — навіть живий інвентар, їх частіше наймали на поденну, ніж на сезонну чи річну роботу, а тому їх було важко відрізнити від "незаможних селян" (або членів їхніх родин), котрі так само могли час від часу працювати в когось за плату. Тож незаможника іноді визначали як хлібороба — власника невеликої ділянки землі (але безкінного), який іноді працював на стороні. За іншим визначенням, що його дав економіст Струмілін, незаможник мав господарство, прибуток з котрого не перевищував пересічної зарплати сільськогосподарського робітника. Пропонувалися й такі дефініції, за якими припускалося, що бідняк міг тримати коня.
Справа ще більше заплутувалася, коли доходило до середняків, бо їх, крім усього іншого, ще й намагалися розділити на "слабких" і "заможних". За спільний критерій, який відрізняв цих обох від бідняка, слугувала наявність в їхньому господарстві (а це було, як ми вже підкреслювали, предметом контроверзи в партії) коня. Отже, поділ між середняком і куркулем у більшості визначень залежав від трактування останнього як такого, що експлуатував наймитів, тобто виглядав в очах обмежених класовим підходом партійців чимось на зразок капіталіста. Проте середняки й навіть незаможники теж могли наймати робітників. І справді, під час боротьби з "лівою" опозицією представники відділу агітації й пропаганди ЦК ВКП(б) заявляли, що "значний відсоток у наймі робітників припадає на долю господарств середніх селян".
Аби хоч якось розібратися в цьому дефініційному безладді, почали застосовувати й інші критерії, — наприклад, розмір ділянки орної землі. Однак великі господарства нерідко належали багатолюдним родинам, визначеним як бездоганно середняцькі, а власник меншого господарства міг мати значно більше статків, торгувати хлібом, орендувати в когось сільськогосподарський реманент і робочу худобу тощо. Все це якраз і було ще одним — до речі, "основним" — критерієм "куркуля" (щоправда, деякі теоретики вважали: оренда неживого й живого інвентаря свідчила радніше про "комерційні", ніж "класові" контакти селян).
Згадаємо і про спроби визначення "куркуля" за таким критерієм, як володіння худобою. Але той, кого відносили до середняків через те, що він не користувався працею наймитів і мало займався торгівлею, все ж міг тримати кілька корів і коней (у випадку, якщо його родина була аж надто чисельною).
Як бачимо, всі вправляння навколо окреслення чітких ознак різних соціальних груп селянства успіху не мали. Справа ускладнювалася, зокрема, й недосконалістю системи збирання статистичних даних.