Праворуч від них — сім навів — пращурів слов'янських, ліворуч — сім жінок — прабабок. Це радуниці-роданиці, боги-душі води, лісів, легкого повітря.
Всі боги дивляться на схід сонця, і всі вони добрі, злих між ними немає і не було. Не лише очима — росич бачить кожен образ своїх богів внутрішнім зором. Боги росичі в добрі і дивнопрекрасні. Майстри, які творили видимий образ богів, уміли знайти таїну краси, властиву лише росичам.
Слобожани спішились, кожен поклонився богам, як кланялися батькові, матері, князеві — низько-низько, дістаючи пальцями правої руки матінку землю, яка знає правду людського серця.
В шанобі до погосту воїни тихою ступою провели коней краєм, до нижнього кінця накриття, де була конов'язь. Кінь чистий, гощення його на погості разом з людьми не заважає богам.
Зимами росичі навідують погост тільки в особливих, як сьогодні, випадках. Зимовий сонцебіг святкувався кожним родом окремо в своєму граді. Бурі намели снігу, який, підбившись у затишні місця, лежав зернистими смугами там, куди не діставало сонце. В чорних, голих верховіттях буків, в'язів і лип свистів вітер і, завихруючись на поляні, нагинав високі бадилини.
Для Всеслава боги були німі, але уважні друзі. Він знав: ні Сварог, ні Хоре, ні нави не могли сказати йому слова, не могли зрушитися з місця. Та й не треба було цього. Владики погосту зримо означили душу слов'янської мови.
Вони, говорячи із сумлінням роського воєводи, пов'язували його душу з його справою і були йому потрібні, як згодом прапор став потрібним бійцеві.
Не заважаючи замисленому воєводі, його провожаті розклали в найближчому огниську маленьке багаття, викресали вогню. Дим, повагавшись, метнувся праворуч, ліворуч, наче людина, що не знаходить виходу. Потім потягся під дах, заструменів назовні і вгору, де з краю дернової покрівлі зривав його вітер.
Пахло рідним запахом дому. Огнище з його запахом, з теплом, з верхом, темним від кіптяви, було священним для росича, в ньому здійснювалася добра таїна вогню. Коли огнище розжариться, а внизу зберуться жахтливі жарини, добре смажити смачне м'ясо. Радісно чути буркотіння казана з варевом. Палянички і хлібини спече вміла рука в приску. А потім під золою, дрімаючи, вогонь буде чекати цілу довгу ніч, поки на світанні його розколошкає дихання міха в руках господині.
Ратибор ліг перед огнищем. Добре лежати перед огненним чолом печі, милуючись мінливо-чарівним трепетанням вогню. Незабаром Ратиборова голова опустилася на руки. Побігли, поскакали чоловічки, піші й кінні. Застрибали маленькі огненні звірята. І текли, вилися живою річкою по відунівському чолі огнища. Знайоме все. Так у дитинстві ставалися огненні чуда, так вершаться вони й тепер однаково і для важкого, могутнього тілом, твердого душею Крука, і для не менш могутнього тілом і ніжного душею Ратибора. А впіймати б чоловічків, наловити б звірків чи краще податися разом з ними сяйнистими дорогами вогнів, полетіти, не відчуваючи тіла. І вже стають такими легкими, такими простими порухи рук, ніг — без ніяких зусиль. Не забути б, як літають... І розривається завіса між сном і явою, нема ні вогню, ні чоловічків, що живуть у ньому.
Щерб набрав оберемок вогкого бадилля, кинув у вогнище. Став густішим і почорнів дим. Марна праця, здавалося б. Вітер приб'є і розвіє дим ще до того, як він дійде до верхів'я дерев. А звичай непорушний: перший, хто прибув на погост, повинен пустити дим, щоб знали — в святилищі є люди. Влігшись, Щерб одразу заснув поруч з товаришами.
Коні понуро дрімали на прив'язі, забувши погризти поперечину конов'язі. Всеслав сидів на кинутому коло огнища сідлі. Схрестивши ноги, воєвода дивився, не бачачи, на чорні від дощу спини богів.
"Одною мовою говорять усі слов'яни,— думав Всеслав,— живе одним звичаєм уся слов'янська мова від Росі до Прип'яті і далі — до самого Холодного моря. Що ж тоді таке рід, у чому ж тоді родова особливість, навіщо вона? Між росичами сім родів зачинають себе від семи братів, а три, будучи в усьому росичі, своїм предком вважають Скіфа. А живуть разом з росичами, не з канича-ми, хоч каничі всі називають себе скіфами. А чи є між росичами і каничами, між усіма різнозваними племенами Поросся хоча б у чомусь маленька різниця? Ні. То навіщо одні від одних відділяються? Повсюди відходять викидні, розриваючи родинність. А роди між собою сваряться за покоси в спільній для всього племені заплаві Росі. В кого багато дівчат, хочуть до себе зятів брати. У кого мало дівчат — правлять великі викупи. В чому ж запорука роської єдності?" — питав себе Всеслав, наснажуючи розум до зустрічі з князь-старшинами. І відповідав: "Тільки в слободі. Тільки в братстві чоловіків десяти родів. Із слободи йдуть зв'язки через давніх побратимів, які дали клятву Чорному Перунові роських воїнів..."
Стліла димна трава в огнищі, від купи роз'ярілих вуглин пашить жаром. Темне обличчя князя здається залізним. Поснулі слобожани марять, як малі діти. Молодим усе відомо, все просто.
Високо несучи честь-гідність роду, кожен князь-старши-на не першим хотів прибути на раду про справу спільну, зумисне гаявся, запізнюючись на домовлений час. Але ж день один для всіх, ще до ночі дотягнеш. Так усі виважили свої дороги, що до погосту вийшли мало не всі десятеро водночас.
Усе ж першим приїхав Всеславів друг, Колот,— верхи і сам. Кінно і теж без проводжатих з'явилися Дубун і Чамота. І той і другий князь-старшини віком хоч і літні, років під п'ятдесят, але свіжі, сильні. І ці —друзі. Будучи слобожанами, вони перед Чорним Перуном скріпляли побратимство. Всеслав знає їхні мислі, вони знають бажання воєводи.
Надаючи перевагу досвіду довгого життя, росичі не завжди обирали старших правити родом. Буде все гаразд, і Колот, як і Дубун з Чамотою, постаріються не в ряду, а в княженні.
Прибували до погосту і старійшини. Стомленого старого Келагаста проводжаті зсадили з коня і під руки провели до місця. Всеславів батько, Горобій, сам зліз з коня, але йшов, розкарячивши натруджені їздою ноги. На возах їздити б старцям, та по зимовому бездоріжжі не пройдуть колеса.
Тому зло поглядав Велимудр, у нього нили всі кості. Біляй і Могута приховували досаду, а Тиудемир сердито бурчав, нарікаючи, що його потурбували: почекати не могли, поки протряхне земля, хіба так довго чекати?.. А Плавик сприкрено хмурився, ховаючи очі під сивими кущами брів.
Старійшини... Вони вже перебороли страх земного швидкоплинного буття. Аюбов до життя згасала: жила викликана цією любов'ю віра в безсмертя духу.
"Але ж ні жоден не поступиться князюванням молодшому, дужчому тілом, бадьорому духом,— думав Всеслав.— Багато обізнаності в старості, хто ж піде проти права старшого? Розуму багато, але ж розум усушений, як підсічене дерево. Звичаєм, пам'яттю тримається роське плем'я. А новому немає місця в звичаї".
Князь-старшини підходили, вклонялися один одному до пояса. Кожен брався обома руками за гарячі челюсті огнища в знак шани до вогню-сварожича. Всі разом князі наблизилися до богів. Перед Сварогом поклали на землю зброю: князівські сокири-чекани на рогових рукоятях, насічених золотом і сріблом. Проводжаті з'юрмилися позад князів. Келагаст, чий рід вважався від старшого із семи братів, проказав молитву до Сварога. Без клятв, без словесних прикрас, не обурюючи бога возвеличуваннями, не ображаючи себе приниженнями, Келагаст говорив Сварогу про вічну дружбу тверді земної і тверді небесної. Згадав про душі предків, які спілкуються з богами на роському небі.
За правом старійшин, яким уже видно межу земного буття, Келагаст казав Сварогу про близьку з ним зустріч в позахмарному житті. А просив Сварога лише про одне: щоб він разом з іншими богами побув на погості, де нині зібралися князі з турботою про роське плем'я.
Тільки скінчив Келагаст, як його проводжаті прибігли з головешками з огнища. Келагасту подали білого півня, ноги й крила в якого були зв'язані ликом. Гострим ножем Келагаст одрубав голову завмерлій пташині. Скропивши півнячою кров'ю ноги Сварога, старий кинув у вогонь жертву. Затамувавши подих, усі вслухались. І Колот упевнено мовив:
— Я чую, чую!
І всім почувся в шумі вітру новий звук, ніби далеко загуркотіло. Сварог прийняв жертву.
Князі повсідались біля огнища за старшинством родів. Вище всіх, тобто навпроти чола печі, дали місце Келагасто-ві, праворуч від нього — Горобію, рід якого вважався від другого брата. Третім сів Велимудр. Тиудемир, Чамота і Могута опинилися в кінці — їхні роди вийшли від Скіфа. По ліву руку Келагаста сидів Всеслав, на знак підлягання слободи спільній волі всіх десяти князь-старшин.
Місцями на погості і більше нічим не рахувалися між собою роські роди. А зібратися для спільної справи племені не на погості не згодився б жоден.
"Влада..." — думав Всеслав. Троє його слобожан спостерігали здалеку. Не можна спати при старійшинах під час ради. І Крук, і Щерб, і Ратибор однаково знають наміри свого князь-воєводи.
Князь-старшини величаво-спокійні. Обличчя старійшин темно-коричневі і взимку: стара шкіра навічно видублена сонцем і вітром. Усі барви мокрого снігу опускаються на груди. Волосся на голові підстрижене рівно і під кінцями пасем видно шиї, худі, потяті борознами зморщок. Пальці — як коріння.
"Кого боги люблять, той помирає молодим",— згадує Всеслав ромейську приказку. Не про довгі роки життя лукаво-мудрі ромеї вигадали приказку. Злинялість душі, сутінь розуму, темнота серця — ось справжня старість.
Погляд у К.елагаста світлий, розумний. Всеслав знає, що і Горобій зрозуміє воєводу не самою батьківською прихильністю до сина.
6
Молодим не належить радити про великі справи, молоді чекають віддалік, не чують мови старшин. Тлінні образи нетлінних богів-покровителів терпеливо стоять на погості.
— Все на нас та на нас лягає тягар із Степу. Думайте, князі! Не витримає слобода, погибель буде росичам. А задніх, можливо, наситившись нами, степовик не зачепить.
Всеслав роз'ятрює, твердить своє. На те й слобода, щоб не пускати степовиків. Адже не зміниш нічого. Так було, так буде. Не покидати ж споконвічну дідизну та лізти на глухий берег Дніпра. Правда, там степовики не ходять. Там
від розливу-озера дніпровського, від Кінського лугу дрімучі ліси, в лісах великі річки, набагато повноводіші за Рось.