Вожді вийшли з вігваму, і всі зібралися навколо полонених.
— Собаки білочолих! — звернувся Орлина Голова до бандитів.— Рада великих вождів могутнього племені команчів вирішила вашу долю. Ви жили, мов дикі звірі. Постарайтеся ж померти не так, як помирають полохливі старі жінки. Будьте мужні, і Великий дух — володар життя, можливо, зглянеться на вас.
— Ми готові,— гордо підносячи голову, відповів за всіх Франк — Прив'язуйте нас до стовпа тортур, вигадуйте найлютіші муки, ви не почуєте від нас ні стогону, ні скарг.
— Брат наш Щире Серце,— продовжував вождь,— клопотався за вас, і рада зважила на його волю. Вас не піддаватимуть тортурам.
Така поблажливість не тільки не обрадувала бандитів, а навпаки — обурила їх. Білі, що живуть у преріях, часто переймають не лише звичаї, а й психологію індійців. Тому спершу бандити сприйняли сказане Орлиною Головою як зневагу до себе й почали ремствувати,
— Яке право мав Щире Серце клопотатися за нас? — закричав Франк.— Хіба він не вважає нас за мужчин? Хіба він гадає, що піддані тортурам, ми будемо кричати й просити пощади? Ні, не діждете цього! Прив'язуйте нас до стовпа тортур. Вам ніколи не вдасться вигадати такі муки, яким піддавали ваших воїнів ми, коли вони потрапляли нам до рук.
Трепет гніву пробіг по лавах індійців, а бандити вітали слова Франка схвальними вигуками.
— Собаки! Кролі! — кричали вони.— Команчі — старі баби! Їх слід було б повдягати в спідниці!
Щире Серце підійшов до полонених і, піднісши руку, мовив:
— Ви невірно зрозуміли слова вождя. Вам самим надається право обрати собі смерть. Отже, це не образа, а визнання вашої мужності. Людина, яка сама карає себе за свої злочини, хоробріша, ніж той, хто ображає своїх ворогів, щоб розлютити їх і тим уникнути мук і прискорити свій кінець біля стовпа тортур. Ось мій кинджал. Вам порозв'язують руки, і ви, взявши його, самі заподієте собі смерть.
Бандити перезирнулись, і, після хвилинного вагання, всі як один заявили про свою згоду.
— Розв'яжіть їм руки! — наказав Щире Серце.
Перший, показуючи приклад іншим, узяв кинджал Франк.
— Спасибі і прощавайте! — твердим голосом сказав він Щирому Серцеві і, розстебнувши сорочку, повільно встромив кинджал собі в груди.
. . . . . . . . . .
Таким чином було знищено страшного капітана Уактено і всю його зграю.
XIX. ДОН РАМОН ГАРИЛЬЯС
Коли генерал зайшов, нарешті, до печери, донья Люс, побачивши його живого й здорового, була щаслива невимовно. Обнімаючи свою палко улюблену племінницю, генерал теж був безмежно щасливий, і вони довго розповідали одне одному про все, чого їм довелося зазнати під час цієї короткої, але тяжкої розлуки.
— Прикро мені, дитя моє,— говорив генерал,— що через мою необачність і нерозважність вам загрожувала така страшна небезпека. Тепер годі. Ми негайно покинемо ці небезпечні місця й повернемося додому.
Серце дівчини стислося, й вона відвернулась, щоб приховати своє хвилювання.
— Що вам таке, Люсито? — стурбовано спитав її дядько.— У ваших оченятах бринять сльози?
— Нічого, дядечку, це так...— опускаючи очі, відповіла дівчина: — А коли ми маємо виїжджати?
— Завтра ж, якщо це буде можливо. Навіщо зволікати? Експедиція, від якої залежало щастя останніх днів мого життя, на жаль, не вдалася, і нам більше нічого тут робити. Ми й так занадто рискували. Розшуки мої не принесли мені нічого, крім розчарування.
— Які розшуки, дядечку? Що ви маєте на увазі?
— Нічого, дитя моє. Є речі, про які краще не згадувати. Минуле не повернути, а я зробив марну спробу воскресити його і натомість мало не занапастив ваше життя. Облишмо цю тему. Поговоримо про щось інше. Між іншим, я досі не познайомився з матір'ю Щирого Серця, а я мушу подякувати їй за все, що вона для вас зробила. Вона тут?
— Тут, але вона робить зараз перев'язку Веселій Вдачі.
— Бідолашний юнак! У якому він стані?
— О, йому вже краще, дядечку. Лікар каже, що рана не дуже серйозна й що за кілька днів він буде на ногах.
— Ну, слава тобі, боже. Це мужній і відважний юнак. І як самовіддано він любить свого друга! Заради нього він ладен був віддати своє життя. А втім, Щире Серце тут люблять усі, і, здається, його просто не можна не любити.
Донья Люс радісно посміхнулась і зашарілась, але заглиблений у свої думки генерал цього не помітив.
— Щаслива мати, що має такого сина,— продовжував він, зітхаючи.— А я... У мене сина немає.
Генерал замовк і замислився. Донья Люс пригорнулася до нього й, сховавши своє почервоніле личко в нього на плечі, несміливо сказала:
— Дядечку, знаєте, що мені спало на думку?
— Ну що, Люсито?
— Ви зажурені тому, що не маєте сина, якому могли б передати своє ім'я і маєтність, правда ж?
— На жаль, так, дитя моє,— сумно сказав старий.— Надії моїй не судилось справдитись.
— А чому б вам не усиновити Щире Серце? — з наївною дитячою безпосередністю зважилася, нарешті, висловити свою заповітну мрію донья Люс.
Генерал здивовано подивився на засоромлену й рожеву від збентеження дівчину.
— Думка ваша чудова, дитя моє,— відповів він, обнімаючи її з батьківською ніжністю,— та навряд чи здійсненна. Я був би радий мати такого сина, як Щире Серце, але ж у нього є мати. Вона живе ним і заради нього й ніколи не погодиться, щоб він відійшов від неї до зовсім чужої людини.
— Хто знає?! — зовсім зніяковівши, промовила стиха дівчина.
— Та навіть коли б вона й погодилась,— продовжував генерал,— Щире Серце сам не пристане на це. Я знаю людей, дитя моє. Щире Серце належить до тих багатих і сильних натур, які над усе ставлять дружбу й свою особисту свободу. О, я таким і тільки таким хотів би бачити свого сина! Та хто я для Щирого Серця і що можу йому дати? Моє ім'я? Але ж його власне, нехай і прибране ім'я славне тут не менше, ніж у Мексиці ім'я дона Рамона Гарильяса-де-Сааведра. Моє багатство? Але він не проміняє на нього своє привільне життя.
— А все-таки спробуйте, дядечку,— наполягала донья Люс.— Якщо вашу пропозицію відхилять, ви принаймні доведете Щирому Серцеві, що справді вдячні і оцінили його по заслугах.
Дівчина говорила так пристрасно й палко, що генерал не міг не звернути на це уваги, і в думках у нього промайнув ще непевний, але вірний здогад. Він уважно подивився їй в очі і, нарешті, прочитав у них те, чого не договорювали її уста.
Старий солдат мимоволі посміхнувся, але одразу ж сховав свою посмішку під нахмуреними бровами і, трохи подумавши, серйозно сказав:
— Ну що ж, Люсито, коли ви так на цьому наполягаєте, я спробую виконати ваше бажання. Підіть, попросіть, будь ласка, Щире Серце і його матір зробити мені честь і вийти до мене.
Дівчина радісно схопилася з місця й побігла.
Залишившись на самоті, генерал глибоко замислився.
Через кілька хвилин до печери зайшли Щире Серце і донья Хесусіта.
— Ви хотіли нас бачити, доне Рамон? — уперше називаючи генерала його ім'ям, сказав Щире Серце.— Ми до ваших послуг.
Генерал підвівся їм назустріч і, віддавши загальний уклін, промовив, звертаючись до доньї Хесусіти:
— Я щасливий, сеньйоро, що маю нарешті нагоду подякувати вам за вашу ласкаву прихильність до моєї племінниці й за те піклування, яким ви оточили її в ці тяжкі для нас дні.
Донья Хесусіта, яка, ввійшовши до печери, спинилась у її темному кутку і стояла там, нервово кутаючись у свою довгу шаль, відповіла на ці люб'язні слова мовчазним поклоном.
— А для того, щоб подякувати вам, друже мій,— продовжував генерал, перевівши погляд на Щире Серце,— я просто не знаходжу слів.
— Не треба ніяких особливих слів, доне Рамон,— сухо заперечив Щире Серце.— Зрештою, я не зробив нічого незвичайного. Я просто виконав свій обов'язок і...
— Ні, ні, мій друже,— перебив його генерал.— Я зобов'язаний вам усім. Ви врятували життя моїй племінниці й мені, і ми полюбили вас, як рідного... Нехай же не дивує вас те, що я скажу вам зараз. Мені хотілося б, щоб ми стали рідними справді. Колись у мене був син...
Голос генерала затремтів, і він на мить змовк, стримуючи своє хвилювання, а Щире Серце рвучко підвів голову й відразу ж знову втупив очі в землю.
— Так, колись у мене був син,— продовжував генерал,— та я сам... сам став причиною його загибелі. Тепер я вже старий і немічний, біля мене нема нікого з близьких мені людей і в домі в мене пустка. Я живу самотньо, без друзів і без рідних. У мене немає спадкоємця, якому я міг би залишити свій найцінніший скарб,— скарб значно дорожчий, ніж все моє багатство. Я кажу про моє незаплямоване ім'я, що перейшло до мене з глибини віків від довгого ряду моїх славетних предків. Щире Серце! Я прошу вас замінити мені сина!
Почувши цю несподівану для себе пропозицію, Щире Серце здригнувся й розгублено, ніби шукаючи допомоги й поради, подивився на свою матір. І тут донья Хесусіта відкинула з обличчя шаль, підійшла до генерала, поклала йому руку на плече і, пильно дивлячись йому в очі, сказала:
— Нарешті, дон Рамон Гарильяс-де-Сааведра, ви закликаєте до себе сина, якого так безжально покинули двадцять років тому!
— Боже мій! Хесусіто! — прошепотів пополотнівши генерал.— Сину!.. Сину мій!.. Рафаелю, Хесусіто! Простіть мені, коли можете, й поверніться до мене!
— Годі, тату! — сказав зворушений дон Рафаель, міцно і ніжно пригортаючи до себе матір і підходячи з нею до батька.— Ви покарали мене жорстоко, але я був того вартий. Тепер зате я став чесною людиною. Забудьмо ж минуле й будемо думати тільки про щасливе майбутнє.
Цієї хвилини до печери зайшла донья Люс.
Генерал кинувся до неї, обняв за плечі й підвів до дружини та сина.
— Дитя моє,— сяючи від щастя, сказав він.— Ви просили мене усиновити Щире Серце... Дозвольте ж мені представити вам мого сина — дона Рафаеля Гарильяса-де-Сааведра. Доля зласкавилась наді мною й повернула мені його тоді, коли я вже зовсім втратив на це надію.
Донья Люс радісно скрикнула, а Щире Серце взяв її руки і вкрив їх ніжними поцілунками.
ЕПІЛОГ
Одного чудового весняного вечора, щось через двадцять років після описаних подій, в околицях невеличкого мексиканського міста Гермозильо, по дорозі риссю їхав вершник. На ньому був костюм сільського землевласника — смугасте серапе , що спадало з плечей і вкривало круп коня, крислатий фетровий капелюх, на ногах важкі ботфорти з товстими срібними острогами, а при лівому боці, як і в кожного мексиканця, висів кинджал.
Коли на пагорку вдалині вималювалися обриси гасієнди, вершник пришпорив коня й останні метри промчав учвал.