Ні, він не пустить її, він не пустить її, він перебуде тут цілу ніч… якщо виживе до світанку! Він не був цілком певний того, що виживе… А чого йому так чудно гуде в голові? Що то за ножі, що колють і проштрикують йому тіло від голови й до ніг? Тепер уже він і сам не знав гаразд, чи й зможе витягти свого пальця, навіть коли б і схотів.
Один священик, що навідував хворого парафіянина, повертався удосвіта додому; аж раптом, коли він ішов горішньою дорогою по дамбі, йому причувся якийсь невиразний, слабкий стогін. Він нахилився й побачив унизу, на схилі дамби, дитину, що корчилася з болю.
"Що за дивовижа! — скрикнув він. — Як ти потрапив туди, хлопче? Що ти там робиш?"
"Я стримую воду… — просто відповів маленький герой. — Покличте сюди людей… мерщій…"
Нема чого й казати, що люди прийшли дуже швидко і що…"
— Дженні Доббс, — сказав учитель, злегка роздратованим тоном, — якщо ви не можете керувати своїми почуттями й читати виразно, ми почекаємо, поки ви заспокоїтесь.
— Так, сер! — відповіла Дженні тремтячим голосом.
І — дивна річ! — саме в цю хвилину Бен, далеко за морем, говорив до Ламберта:
— Який самовідданий, благородний хлопчик! Я часто читав про ту подію, але й досі не знав, що все те щира правда.
— Правда! Звичайно, правда! — відповів Ламберт гаряче. — Я розповів тобі ту історію точнісінько так, як мені її розповідала мама кілька років тому. Немає такої дитини в Голландії, яка б її не знала. І ще одна річ, Бене: тобі це, може, й не спало на думку, але той маленький хлопчик репрезентує собою дух всієї країни. Де б не утворилася шпара, де б не почало текти, — мільйони пальців завжди будуть готові зупинити воду за всяку ціну.
— Ет! — скрикнув Бен. — Це все гучні слова!
— Це правдиві слова, в кожному разі, — відгукнувся Ламберт так стримано, що Бен мудро вирішив припинити розмову на цю тему.
РОЗДІЛ XIX
На каналі
Ковзанярський сезон почався цього року надзвичайно рано; наші хлопчики були не самі на каналі, не тільки вони бігали в цей день на ковзанах. Година була така ясна та тиха, що чоловіки, жінки й діти вирішили повеселитися цього святкового дня і висипали на великий канал з усіх — і далеких, і близьких — околиць. Святий Ніколас, мабуть, добре пам'ятав про улюблену розвагу тамтешніх парафіян, — скрізь виблискували новісінькі ковзани. Цілі родини мчали до Гаарлема, до Лейдена, чи то до сусідніх сіл. Крига, здавалося, ожила. Бен звернув увагу на те, як рівно тримались і як легко рухалися жінки, які мальовничі були на них строї і які різноманітні! Поруч з модними, щойно виписаними з Парижа туалетами майоріли старовинні побляклі вбрання, що їх попроїдала міль та що переходили від роду до роду й служили не менш як двом поколінням; капелюшки, що скидалися на відерця для вугілля, височіли над ластатими обличчями, на яких сяяла святкова усмішка; понакрохмалювані муслінові чепчики з крилами по боках лопотіли тими крилами по рожевих щічках, від яких так і пашіло здоров'ям та вдоволенням; хутро обгортало сніжисто-білі шийки; скромні сукні маяли на вітрі, а личка їхніх власниць розчервонілися від руху та свіжого повітря… Коротше кажучи, тут можна було побачити найхимернішу, а часом і вельми кумедну мішанину найрізноманітніших одягів та людей, що її може створити Голландія.
Тут були й красуні з Лейдена, і жінки-рибалки з прибережних сіл; тут були й жінки-сироварки з Гауди, і пишні пані — господині красивих садиб з берегів Гаарлемського озера. Сивоголові ковзалі зустрічалися тут мало не на кожному кроці; зустрічалися й змбршкуваті бабусі з кошиками на головах; а також і пухкенькі малюки на ковзанах, що чіплялися за материні спідниці. Деякі жінки бігли з своїми крихітками-немовлятами, які спокійненько сиділи собі в них за плечима, прив'язані яскравими шалями. Як втішно, як приємно було дивитися на тих жінок, коли вони граціозно/линули вперед, або повільно пливли каналом, часом киваючи головою різним знайомим, часом розмовляючи одна з одною, часом нашіптуючи щось лагідне своїм закутаним малюкам, що вони їх несли.
Хлопчаки й дівчатка доганяли одне одного, ховаючись поза однокінними саньми, високо навантаженими торфом або колоддям, що обережно проїздили приділеною їм смугою криги, на якій було поставлено знак: "безпечно". Красиві величні жінки весело поблискували очима. Швидко-швидко, наче струм електричний, пролітала часом довга низка юнаків, причому кожен з них тримався за куртку товариша, що біг перед ним; а часом крига тріщала під кріслом якоїсь пишної старої пані — чи то вельможної вдови, чи то дружини багатого бургомістра; оті вичепурені пані з червоними носами та колючими прикрими очима, здавалися опудалами, що їх винайшов старий Дід Мороз спеціально для того, щоб охороняти свої ковзанки від небезпечної для них відлиги. Крісло на блискучих полозках, навантажене ножними грілками та подушками, не кажучи вже про саму стару пані, тяжко сунуло по кризі. Заспаний слуга штовхав те крісло вперед, не дивлячись ні праворуч, ані ліворуч, пильнуючи тільки свого діла, а його господиня кидала грізні погляди на одчайдушну ватагу верескливих шибеників, що невпинно вертілися довкола неї, немов які охоронці.
Що ж до чоловіків, то вони спокійно насолоджувалися своєю улюбленою розвагою. Дехто з них був убраний по-городянському, як звичайно; але багато хто виглядав досить своєрідно у коротких вовняних куртках з великими срібними пряжками та у широчезних штанях. Ті чоловіки здавалися Бенові маленькими хлоп'ятами, котрі якимсь чудом в одну мить повиростали й зробилися дорослими, — тож мусили носити одяг, що його їхні вкрай здивовані матері поперешивали їм нашвидкуруч. Він помітив також, що майже кожен з них мав у роті люльку, і всі вони бігли повз нього, пихкаючи та пускаючи клуби диму, наче які локомотиви. Тут можна було зустріти найрізноманітніші люльки, починаючи від простих, череп'яних, і кінчаючи найдорожчими, пінковими, оправленими у срібло та золото. Деякі з тих люльок мали найдивовижніші фантастичні форми: вони зображали птахів, квіти, розмаїті голови, жуків та силу інших речей; були тут і такі, що скидалися на квіти "голландської люльки", яка росте в наших американських лісах; коли-не-коли траплялися червоні люльки і дуже багато було білих, — таких білих, як сніг; але найбільшою шаною користувалися люльки, що потемніли й набули темно-коричневого кольору. Що темніший і густіший був цей коричневий відтінок, то більше, звичайно, цінилася сама люлька; темний-бо колір був доказом того, що власник люльки не жалує своїх сил, сумлінно обкурюючи її, свідомо присвятивши цій почесній "праці" свій дозрілий вік… Яка ж бо люлька не запишається, якщо їй приносять таку жертву!
Якийсь час Бен біг по льоду мовчки. Дорогою багато чого привертало його увагу, і він майже забув за своїх товаришів. З великою цікавістю стежив він за човнами-саньми (тобто човнами на полоззях — буєрами), які мчали по замерзлій поверхні величезного гаарлемського моря (власне — озера), що його було тепер добре видко з каналу. Ті човни мають дуже великі вітрила, порівнюючи до звичайних кораблів, а корпус їхній поставлено на легку трикутну раму із сталевим полозом на кожному куті, — основа трикутника проходить під носом човна, а вершина його виступає назад за корму. На тих човнах є стерна, щоб ними керувати, і гальма, щоб сповільнювати їхній рух чи зупиняти їх зовсім. Було ж їх там — всяких-превсяких — сила силенна: від найменших, грубо збитих човничків, що з ними легко міг упоратися малий хлопчисько, аж до великих красивих човнів, напхом-напханих веселими пасажирами; великими човнами кермували досвідчені матроси, котрі, не випускаючи з рота своїх коротеньких люльок, брали рифи, лавірували й правили стерном вельми урочисто і з величезним знанням справи.
Деякі з тих човнів були розляпувато пофарбовані й позолочені, а на вершечках їхніх мачт маяли різнокольорові корабельні прапорці; інші, білі мов сніг, з такими ж чистенькими — ані цяточки — вітрилами, що їх надимав вітер, нагадували лебедів, підхоплених могутньою течією. Бенові, що стежив здалеку за одним із таких сніжно-білих лебедів, навіть причувся його безпомічний, переляканий крик; але незабаром Бен розібрав, що звук той зародився десь багато ближче і мав зовсім не таку романтичну причину, а саме, — один човен під вітрилами, що мчав за п'ятдесят ярдів від нього, раптом, загальмував, щоб не зіткнутися з навантаженими торфом саньми.
Човни-сани з'являються на каналі здебільшого дуже рідко, тож їхня поява завжди спричиняється до чималої тривоги серед ковзалів, а надто — серед недосвідчених та боязких; але нині здавалося, немов усі човни під вітрилами, скільки їх є в країні, попливли чи, певніше, полинули поковзом в усіх можливих напрямках — і на каналі їх теж було дуже густо.
Захоплено милуючись ними, Бен частенько розгублювався, не знаючи, куди йому бігти, коли на нього мчали оті прудкокрилі птиці, що кожної миті могли блискавично метнутися то в один, то в другий несподіваний бік. Крім того, йому доводилося напружувати всю свою енергію, щоб не наштовхнутися на кого з ковзалів, які бігли повз нього, та не дати галасливим дітлахам збити його санками. Одного разу він зупинився, задивившись на хлопчаків, що пробивали ополонку в кризі, збираючись ловити рибу остенем. І тільки-но він повернувся, щоб рушати далі, аж гульк — зовсім несподівано опинився на колінах в якоїсь старої пані: її крісло налетіло на нього ззаду. Стара пані верескнула; слуга, що пхав те крісло, застережливо засичав… Але за мить Бен перепрошував уже порожне місце: обурена стара пані була десь далеко попереду.
Проте цей випадок був лиш невеличкою пригодою, порівнюючи до того, що загрожувало йому зараз. Величезний човен-сани мчав під усіма вітрилами просто на нього… Бенові похолола душа: він зрозумів, що загине, — немає йому порятунку… Човен ось-ось наскочить на нього!.. Одна мить — і Бен побачив позолочений ніс, почув окрик шкіпера, відчув, як довгий бушприт[19] джйкнув і пролетів над самісінькою його головою… Нараз хлопець осліп, оглух і онімів… Але за хвилину, розплющивши очі, він зрозумів, що крутиться на одному місці за кілька ярдів від величезного стерна того крилатого судна.