Прислухавшись до цокоту копит, вони знову загорталися в ковдри, думаючи, як то добре бути в теплі і в затишку в той час, коли багато невдах у дорозі, в чистому полі, під відкритим небом зносять люті пориви холодного вітру.
Розділ VII
ЯК СМЕРТЬ ВИПЕРЕДИЛА ДЕМОФІЛА І МЕТРОБІЯ
Хто виїжджав з Рима через Капенську браму, їхав Аппієвим шляхом через Арецій, Сутрію, Свесси-Помецію і Каєти до Капуї, де шлях роздвоюється, — ліворуч на Беневент, і звертав на Куми, той міг бачити незрівнянно чарівну картину. Навкруги розкинулися барвисті узгір'я, вкриті гаями маслин і апельсинів, виноградниками і фруктовими садами, що цвіли між соковитими луками та родючими вже жовтавими нивами. Трохи нижче на ніжно-зелених луках паслися численні гурти корів і отари овець.
За нивами й пасовиськами розгорталося квітуче узбережжя, вздовж якого тяглися поблизу один від одного Літери, Мізени, Куми, Байї, Путеоли, Неаполь, Геркуланум і Помпея, а навколо них — чудові стрункі храми, прекрасні вілли, гарненькі терми, розкішні діброви. Де-не-де з-поміж них визирали невеличкі села, розташовані над озерами Акерузія, Аверно, Ліколі, Патрія — так, що все узбережжя затоки здавалося одним суцільним містом-садом. А далі — немов в обіймах — між берегами ніжилося лагідне голубе море, неначе заколисане в солодкій знемозі. Здалека море, ніби вінком, уквітчалося низкою мальовничих островів, також оздоблених термами, палацами й садами: Ісхія, Прохіта, Несіда, Капрея. І всю красу цієї місцевості, всю усміхнену природу цього краю осявало гаряче сонце і м'яко пестив легенький вітерець.
Не дивно, що ця незрівнянна краса породила в ті часи вірування, ніби саме тут перебував зі своїм човном Харон, який перевозив померлих з цього світу до Єлісейських полів.
Доїжджаючи до Кум, мандрівник бачив пишне багатолюдне місто, розташоване на крутій обривистій горі, на її схилах і приморській рівнині. Влітку, в час купального сезону, тут мешкало багато патриціїв, а ті, хто мав свої вілли, охоче залишалися також на осінь і весну.
Тому в Кумах були всі ті вигоди, що їх мали багатії и патриції в самому Римі: портики, базиліки, форуми, цирки і навіть грандіозний амфітеатр (його руїни збереглися донині), а в Акрополі на горі височів величезний храм Аполлона, один з найпишніших і найкращих в Італії.
Поблизу Кум, на мальовничому пагорку, звідки одкривався краєвид на узбережжя й затоку, стояла велична розкішна вілла Луція Корнелія Сулли.
Все, що міг вигадати честолюбний, з багатою фантазією розум Сулли, було зібрано на цій віллі. Вона сягала аж самого морського берега. Там за наказом Сулли було споруджено особливий басейн для прирученої риби, яку пильно доглядали.
Будинок не поступався навіть найрозкішнішим будинкам Рима. В ньому була лазня, вся з мармуру, з п'ятдесятьма відділеннями для гарячих, теплих і холодних ванн, з різними вигодами, на які не пошкодували грошей. При віллі були квіткові оранжереї, пташники і обгороджені парки, де водилися олені, козулі, лисиці і всіляка дичина.
В це чарівне місце, приємне і корисне для здоров'я своїм теплим повітрям, два місяці тому віддалився для особистого життя всемогутній грізний екс-диктатор Риму.
Тут Сулла проводив дні за обдумуванням і писанням своїх "Коментарів", які присвятив Луцію Ліцінію Лукуллу, що саме в той час доблесно воював, а через три роки, ставши консулом, переміг Мітрідата у Вірменії і Месопотамії. Пізніше Лукулл уславився у римлян не доблестю воїна і переможця, а витонченою розкішшю і багатством, якими він себе оточив, і пам'ять про нього дійшла до найвіддаленіших поколінь.
Ночі в своїй віллі Сулла марнував у буйних оргіях, і частенько схід сонця заставав його сонного і п'яного на трапезному ложі серед юрби блазнів і комедіантів — звичайних компаньйонів його гульні, ще більш п'яних та сонних, ніж він сам.
Через три дні після подій, описаних у кінці попереднього розділу, Сулла повернувся в кареті, з Путеол, куди він їздив, щоб остаточно уладнати суперечки між магнатами і плебеями цього міста. Десять днів тому як посередник він поїхав туди, помирив ворожі партії і підписав мирний договір.
Повернувшись на віллу завидна, він наказав приготувати вечерю в триклінії Аполлона Дельфійського, в найбільшому з чотирьох триклініїв його величезного мармурового палацу.
Тут, у блиску палаючих смолоскипів, в ароматі квітів, що майже закривали стіни, серед хтивих усмішок і під веселі звуки флейт, лір і кіфар бенкет дуже швидко обернувся на найрозгнузданішу оргію.
У величній залі навколо трьох столів стояло дев'ять трапезних лож, на яких розмістилися двадцять шість гостей. Одне лише місце було порожнє — місце відсутнього улюбленця Сулли — Метробія.
Екс-диктатор у білосніжному застольному вбранні, увінчаний трояндами, сидів на середньому ложі біля середнього столу поруч свого найближчого друга — актора Квінта Росція, який був царем бенкету. Сулла весело жартував і реготав, багато пив, і можна було подумати, що екс-диктатор розважається безтурботно, що ніякий клопіт не тривожить його душу.
Та придивившись до нього уважніше, можна було легко помітити, як за ці чотири місяці він постарів, схуд, став ще потворніший і страшніший. Обличчя його змарніло, кровоточиві болячки на ньому розрослися, сиве волосся стало вже зовсім біле. Вираз безсилля і страждання, помітний у всій його зовнішності, був наслідком безсоння через безперервні муки його страшної недуги.
Та, незважаючи на все це, в його проникливих голубувато-сірих очах більш ніж будь-коли блищав вогонь життя, сила волі, енергія. Зусиллям волі він хотів приховати від присутніх свої нестерпні муки. Інколи це йому вдавалося настільки, що, особливо під час оргій, він наче й сам забував про свою хворобу.
— Ану, розкажи, розкажи, Понціане, — звернувся Сулла до одного патриція з Кум, який лежав за другим столом, — розкажи, що говорив Граній?
— Але ж я не чув його слів, — відповів той і весь пополотнів, бо, видимо, забрехався.
— Ти знаєш, Понціане, що в мене чутливе вухо, — м'яко сказав Сулла і при цьому грізно насупив брови, — я чув, що ти сказав Елію Луперку.
— Та ні… — відказав зніяковілий Понціан, — повір мені… щасливий і всемогутній диктаторе…
— Ти сказав такі слова: "Коли від Гранія, нинішнього еділа в Кумах, вимагали сплатити штраф, накладений Суллою на користь громадської казни, він відмовився, кажучи…" Тут ти глянув на мене, і, помітивши, що я почув ці слова, урвав свою мову. Тепер я пропоную тобі повторити мені одне за одним слова Гранія, які він сказав.
— Але дозволь мені, о Сулло, найвидатніший серед римських полководців…
— Мені не треба твоїх похвал! — погрозливо прохрипів Сулла і, підвівшись на ложі, грюкнув кулаком по столу. — Підлий облеснику! Похвали собі я сам вписав своїми подвигами і тріумфами в консульські записи, і мені не потрібно, щоб ти мені про них каркав, як ворона. Слова Гранія — ось що хочу я знати, і ти мусиш мені їх повторити. Бо, присягаюсь арфою божественного Аполлона, мого покровителя, присягаюсь іменем Луція Корнелія Сулли, що ти своїм трупом сьогодні ж угноїш мій город!
І, присягаючись Аполлоном, якого Сулла багато років тому обрав своїм особистим покровителем, він доторкнувся правою рукою до золотої статуетки цього бога, яку вивіз з Дельфійського храму. Він завжди носив її на шиї, на дорогоцінному золотому ланцюжку.
При цих словах, жестах і клятві присутні зблідли, перезирнулись і принишкли, бо вони добре знали Суллу. Музика й танці припинилися; мертва тиша змінила недавній шум і гомін.
Нещасний Понціан, затинаючись од страху, зразу ж пробелькотав:
— Граній сказав: "Тепер я не платитиму: Сулла незабаром помре, і я буду вільний від штрафу".
— А!.. — закричав Сулла, і його багряне обличчя враз пополотніло від гніву. — А!.. Граній нетерпляче жде моєї смерті?.. Браво, Граній!.. Він уже розрахував… він розрахував… — Сулла весь тремтів, намагаючись приховати гнів, яким палали його очі. — Він передбачливий!.. Він усе передбачає!..
Сулла на мить замовк, а потім, ляснувши пальцями, гукнув:
— Хрізогоне!
І грізно додав:
— Побачимо, чи не помилиться він у своїх розрахунках.
Хрізогон, довірений відпущеник, підійшов до екс-диктатора, який уже встиг заспокоїтись, і той тихо щось йому наказав. Хрізогон відповів йому нахилом голови і пішов до дверей. Сулла крикнув йому вслід:
— Завтра вранці!
Потім, повернувши до гостей звеселіле обличчя, підніс келих з фалернським вином і вигукнув:
— Ну!.. Що з вами скоїлося? Чого повішали носи? Присягаюся всіма богами Олімпу, чи не думаєте ви, полохливі вівці, що це вже поминки по мені?
— Хай відведуть од тебе боги таку підозру!..
— Хай Юпітер пошле тобі щастя і захистить Аполлон!..
— Довгі літа всемогутньому Суллі! — хором закричали кілька гостей і високо піднесли чаші з пінявим фалернським вином.
— Вип'ємо всі за здоров'я й славу Луція Корнелія Сулли Щасливого! — чітко і дзвінко виголосив Квінт Росцій, підносячи свій келих.
Всі підтримали цей тост, випили, і ніби заспокоєний Сулла, обнімаючи й цілуючи Росція, гукнув цитристам і мімам:
— Гей ви, паскуди, що ви там робите?.. Ви вмієте тільки жерти й пити моє фалернське вино!.. Підлі нехлюї, хай вас зараз обійме вічний сон смерті!
Не встиг іще Сулла закінчити своєї лайки — а він майже завжди був брутальний, — як музики вже заграли і разом з танцюристками та мімами, що голосами вторили музиці, пустилися в танець, повний комічних і непристойних жестів.
Після закінчення танцю слуги подали на середній стіл великого орла у пір'ї, ніби живого. У дзьобі він тримав лавровий вінок, перев'язаний пурпуровою стрічкою, і на ній було написано золотими літерами: "Sullae Felici, Epafrodito", що означало "Суллі Щасливому, улюбленцеві Венери". Прізвисько "Епафродіт" було одним з найприємніших для Сулли.
Під оплески гостей Росцій узяв вінок із дзьоба орла і подав його Аттілії Ювентіні, вродливій відпущениці Сулли, яка сиділа поруч з ним.
Аттілія Ювентіна поклала вінок на голову Сулли поверх трояндового вінка і ніжним голосом промовила:
— Тобі, улюбленцеві богів, тобі, непереможному імператорові, ці лаври присудив подив усього світу!
Сулла розрізав ножем черево і шию орла, і звідти випали яйця, які були роздані гостям. Кожен знайшов у яйці смаженого бекаса, заправленого жовтою поперченою підливою.
Трохи згодом було подано величезний пиріг.