У розкішній кімнаті, серед нових речей, які тут були, ще гнітючішою ставала жалюгідність його недоладного вбрання, яке вийшло з моди ще за часів попереднього, вже покійного короля. І хоча барон був у кімнаті сам, на худих щоках його виступив легкий рум'янець. Досі молодий чоловік вважав, що бідність може викликати тільки сум, тепер же злидні видалися йому смішними, і він уперше засоромився їх. Філософ не повинен стидатися бідності, але юнакові це можна пробачити.
Сігоньякові хотілось одягнутися хоч трошки краще, і від розв'язав пакунок, в якому П'єр склав убоге дрантя свогз хазяїна. Беручи з пакунка то одну одежину, то другу, він розгортав їх, але не знайшов нічого, що можна було б надіти. Камзол був надто довгий, а штани занадто короткі. На ліктях і на колінах матерія геть потерлася. Шви розійшлись 1 сміялися, шкірячи нитяні зуби. Нитки на штопаних і перештопаних місцях затягували дірки, мов грати тюремні віконця. Усе те дрантя так вилиняло від сонця, дощу й вітру, що художник навряд чи зміг би визначити, що там якого кольору. Білизна теж була не набагато краща. її стільки прали, що все стало тонесеньке, мов намітка. Сорочки були наче тіпі справжніх сорочок. Можна було подумати, що їх пошито з павутиння, яким павуки заснували замок де Сігоньяка. На довершення лиха пацюки, не знаходячи в коморі нічого їстівного, погризли найкращі з тих сорочок, поробивши на них стільки дірок, як на мереживному комірі,— цій зайвій прикрасі, без якої дуже вільно міг обійтись гардероб бідного барона.
Сумні оглядини так глибоко поглинули Сігоньяка, що він і не почув, як хтось обережно постукав, потім двері тихенько прочинились, і в'них спочатку показалося багряне лице, а далі просунулась і огрядна постать добродія Блазіуса: весь час перебільшено кланяючись — чи то догідливо-комічно, чи комічно-догідливо,-— засвідчуючи тим свою напівщиру, напівудавану повагу, він зайшов до кімнати.
Коли Педант підступив до Сігоньяка, той саме, тримаючи за рукави і сумно похитуючи головою, розглядав на світло якусь сорочку, густо помережану дірками і схожу на соборну троянду 12.
— їй-богу,— озвався Педант, і барон здригнувся від несподіванки,— їй-богу, ця славна сорочка має мужній і переможний вигляд. Певно, вона була на грудях самого бога Марса 13 й брала участь у штурмі якоїсь фортеці — так добряче подірявили її кулі, списи, стріли й усяка інша зброя. Не треба соромитися, бароне! Ці дірки — уста, якими промовляє честь і благородство, тоді як новісіньке голландське полотно, прикрашене за останньою придворною модою, часто прикриває ганьбу і підлість нікчемного вискочня, здирника і христопродавця. У багатьох знаменитих героїв, чиї подвиги назавжди зберегла для нас історія, не було зайвої білизни, прикладом цього є хоча б Улісс — чоловік поважний, розсудливий і хитрий, а появився перед прекрасною Навсі-каєю14 прикритий лиш пучком морських водоростей, як о тім розповідає в своїй "Одіссеї" добродій Гомерус.
— На жаль, дорогий Блазіусе,— відказав Сігоньяк,— схожість між мною і цим преславним греком, царем Ітаки, тільки в тому, що у нього не було сорочки, як нема її у мене. Минулі мої подвиги не можуть покрити нинішніх злиднів. Мені не випадає нагоди показати свою хоробрість, і навряд щоб коли-небудь мене оспівували поети. Чесної бідності не слід соромитись, це правда, але мені, признаюсь, дуже неприємно появлятися серед людей у такому вбранні. Маркіз де Брюйєр, ясна річ, упізнав мене, хоча й не показав цього,— він може видати мою таємницю.
— Це справді вельми прикро,— відповів Педант.— А проте, як каже примовка, на все, окрім смерті, є ліки. Бідні актори, тіні людського життя, привиди вельмож і простаків, ми не можемо бути, але можемо принаймні здаватись,— цэ схоже на "бути", наче відбиток якоїсь речі на саму ту річ. Досить нам захотіти — і з допомогою свого гардероба, в якому зібрано всі наші королівства, родові маєтки, всі багатства, ми прибираємо подобу князів, баронів — знатних дворян з благородною зовнішністю й пихатою поважністю. Блиском своїх нарядів ми на кілька годин стаємо такі, як ті, хто найбільше прагне блиску й пишається ним; найперші дженджики та парадники запозичують нашу показну елегантність, тільки вже обертають її з підробленої у справжню, заміняючи саржу на тонке сукно, шумиху — на золото, скло — на діам"ант; бо театр — це школа звичаїв і академія моди. Будучи костюмером трупи, я можу з нікчемного боягуза зробити Александра Великого, із знедоленого злидаря —-багатого вельможу, із шльондри — знатну даму; і якщо ви не вбачаєте в цьому нічого негідного для себе, то хай моє мистецтво допоможе й вам. Раз уже ви надумали розділити з нами нашу блукацьку долю, то не відмовтесь прийняти і нашу допомогу. Скиньте цю одіж смутку й недолі — вона приховує ваші природні достоїнства і вселяє в вас несправедливу зневіру в собі, У мене якраз є в запасі чорний оксамитовий костюм з оранжевими стрічками, дуже пристойний і зовсім не схожий на театральний, його міг би носити будь-який царедворець — тепер же поети, автори комедій часто переносять на сцену нинішнє життя і виводять під вигаданими іменами своїх сучасників, для них потрібен і одяг порядних людей, а не химерні наряди під старовину або романтичне вбрання комедійників. 6 у мене й сорочка, і шовкові панчохи, і черевики з бантами, й плащ — усе, що треба до того костюма, наче на вас шитого саме для такого випадку. Геть усе є, навіть шпага.
— О, це зайве,— озвався Сігоньяк з трохи зневажливим жестом, показуючи тим гордість дворянина, бо її не можуть зламати ніякі злигодні.— Шпага мені не потрібна, у мене є батькова.
— Бережіть її як найдорожчу річ,— мовив Блазіус— Шпага — то вірна подруга, хранителька життя і честі свого володаря. Вона не покидає його ні в якій біді чи небезпеці, ні при якій лихій зустрічі — не так, як усякі підлесники, мерзенне поріддя нахлібників у дні добробуту. Наші підроблені мечі та кинджали тупі й ні на що не годяться, ними можна заподіяти тільки вдавані рани, які наприкінці п'єси гояться без ніякої мазі чи цілющого зілля. А ваша шпага захистить вас, як то вже було, коли розбійник з великої дороги на чолі своїх опудал так по-смішному одчайдушно напав на нас. То я, з вашого дозволу, піду знайду на споді сундука це вбрання — мені кортить побачити, як лялечка перетвориться на метелика.
Сказавши з кумедним піднесенням, мов на сцені, ці слова, Педант вийшов з кімнати і незабаром повернувся, принісши чималенький пакунок, загорнутий у рушник, і шанобливо поклав його на столі.
— Якщо ви ласкаво приймете від старого комедійного педанта послуги особистого служника, то я причепурю вас хоч куди,— сказав Блазіус, задоволено потираючи руки.— Всі дами одразу до0нестями закохаються в вас, бо ви,— скажу, не ганячи кухні славного замку Сігоньяків,,— ви доволі постували у своїй "вежі Голоду" і стали такі, наче вмираєте від кохання— А жінки вірять тільки в пристрасть худих; товстопузі не можуть їх переконати, хай павіть то будуть неабиякі златоусти, здатні золотим ланцюгом свого красномовства прикувати і дворян, і всякий простий люд. Саме через це — і тільки через цеі — мені не вельми таланило з прекрасною статтю, і я давно вже віддав перевагу божественній пляшці — вона не така манірна і прихильніша до гладунів, які можуть більше влити в себе.
Отак добрий Блазіус намагався розвеселити барона де Сігоньяка, в той же час старанно наряджаючи його,— бистра мова актора аж ніяк не применшувала спритності рук; навіть ризикуючи видатися докучним талалаєм, він вважав, що краще ошелешити молодого дворянина потоком слів, аніж залишити його під гнітом сумних роздумів*
Невдовзі барон був уже одягнений — у театрі доводиться швидко міняти костюми, і актори набувають неабиякої вправності в таких перевдяганнях. Задоволений своєю роботою, Блазіус, тримаючи барона за кінчик мізинця, підвів його до венеційського дзеркала, як ведуть молоду до вінця, і сказав;
— А тепер, ваша милість, гляньте, будьте ласкаві, на себе.
Сігоньякові здалося, що він побачив у дзеркалі когось іншого, так несхоже було те відображення на нього. Барон мимоволі обернувся й подивився назад, чи там не стоїть хто. Відображення в дзеркалі повторило його рух. Сумніву не лишалося — то все-таки був він, Сігоньяк, тільки вже не той худий, смутний, жалюгідний, майже смішний у своїй бідності, а молодий, прекрасний, вишукано одягнений; старе його вбрання лежало на підлозі, схоже на сіру, бляклу оболонку, що її скидає лялечка, злітаючи до сонця вже як метелик, мінячись золотими, червоними й синіми барвами своїх крилець. Невідома істота, ув'язнена в тій оболонці злиднів, раптом вивільнилась і засяяла в ясному світлі, мов статуя, яку щойно урочисто відкрили, знявши з пеї запинало. Сігоньяк бачив себе таким, як інколи у мріях, коли він був одночасно і героєм, і спостережником уявних подій, що відбувалися в його замку, вже нібито перебудованому й прикрашеному вмілими архітекторами, підготовленому до зустрічі коханої принцеси, яка от-от приїде на білому іиоходці. Переможна усмішка пурпуровим відблиском гордо заграла на блідих устах барона, юність, яка так довго була похована під тягарем недолі, знову прозирнула в його ожилих рисах.
Блазіус стояв біля туалетного столика і милувався своєіо роботою, час від часу трошки відступаючи, аби ліпше бачити — так художник, поклавши останній мазок, дивиться на свою картину, якою він задоволений.
— Коли ви, як я сподіваюся, досягнете успіху при дворі і знову станете багаті,— не відмовте взяти мене, тоді вже відставного актора, на посаду управляючого вашим гардеробом,— сказав він, кланяючись, мов прохач, баронові.
— Я пам'ятатиму про ваше клопотання,— відповів Сігоньяк, сумно всміхаючись.— Ви, пане Блазіус,— перша людина, яка мене про щось попросила.
— По обіді, який нам подадуть окремо, треба буде сказати маркізові де Брюйєру, які п'єси ми граємо, і узнати, де відведено приміщення для театру. Вас ми видамо за поета трупи,— серед людей з ясною головою,— а в провінції їх немало,— є такі, що інколи приєднуються до почту Талії, сподіваючись зворушити серце якоїсь акторки, й усі вважають, що це чемний і шляхетний вчинок. Ізабелла — чудовий привід, тим більше, що вона розумна, вродлива і доброчесна.