Досі він вважав себе обізнаним з історією питання, знав, що, де і в якій послідовності відбувалося, але Шикалов висвітлив усе настільки по-новому, що Талдикін подумав і, зводячи все нанівець, сказав невпевнено:
— А зараз, я чув, ці самі демонстрації зовсім і не розганяють. Племінник мій минулого року в Москву потрапив на Перше травня, і от, каже, йде через площу людей сила-силенна, вигукують "ура", а Сталін стоїть на мавзолеї і ручкою помахує.
З вікна визирнув Килін і звелів Шикалову зайти в контору. Шикалов зайшов. В головиному кабінеті кипіла робота. Від тютюнового диму було темно, ніби в лазні. Примостившись на краєчку письмового столу, парторг олівцем писав кому за ким виступати, одразу визначаючи, які (бурхливі, тривалі чи звичайні) мають бути оплески. Написане підсував голові, а той хоча й одним пальцем, але доволі хвацько перестукував усе на машинці.
— Ну, що скажеш, Шикалов? — запитав Килін, не відриваючись од своєї творчості.
— Та ось,— Шикалов підійшов до столу.— Все зроблено, як веліли.
— Значить, усіх розігнали?
— Усіх,— підтвердив бригадир.
— Усіх до одного?
— До одного. Талдика один зостався. Прогнати?
— Поки що не треба. Візьми його на підмогу, і щоб через півгодини геть усі знову були перед конторою. Хто не прийде — перепишеш,— парторг, підвівши голову, поглянув бригадирові в очі.— А хто відмовиться, киватиме на кволість чи ще що — двадцять п'ять трудоднів штрафу і ні грама менше. Ти мене зрозумів, Шикалов?
— Еге,— похмуро кивнув Шикалов.— Можна виконувати?
— Давай,— дозволив парторг, знову втупившись у писанину. Шикалов вийшов. Талдикін сидів на ґанкові, палив.
— Ходімо,— на ходу коротко кинув Шикалов. Талдикін підвівся і пішов поруч. Пройшовши кроків п'ятдесят, здогадався запитати:
— Куди йдемо?
— Людей назад зганяти.
Не можна сказати, щоб Талдикін просто рота роззявив од подиву чи ще щось, але все ж поцікавився:
— А нащо ж розганяли?
Тут Шикалов зупинився і зиркнув на Талдикіна.
Там, у конторі, він нітрохи не здивувався, бо взагалі не вмів дивуватися. Сказано розганяти — розігнав. Наказано зігнати назад, будь ласка. Питання товариша примусило його замислитися, може, вперше в житті. Дійсно, а навіщо ж тоді розганяли? Почухав Шикалов потилицю, подумав і здогадався:
— А я втямив нащо. Аби місце звільнити.
— Для кого?
— Як для кого? Для людей. Щоб було куди зганяти. Тоді Талдикін не витримав і обурився.
— Ти той! — покрутив він пальцем біля скроні.— Я, може, й дурний, але в тебе справді клепки бракує.
— А в тебе не бракує?
— А в мене не бракує.
— Гаразд, хай буде так,— погодився Шикалов.— Нехай у тебе не бракує. Тоді ти мені роз'ясни, для чого народ розганяли?
— Для вдоволення,— сказав Талдикін упевнено.
— Ну й бовкнув! — покрутив головою.Шикалов.— Для кого ж тут вдоволення?
— Для начальства,— сказав Талдикін.— Для нього люд — це щось на зразок жінки. Коли ти в неї попросиш, а вона одразу й погодилась, то інтересу ніякого в ній нема. А ось як вона спершу повпиралася, побрикалася, а вже опісля ти її взяв, то в цьому і є найбільша втіха.
— Це ти правду кажеш,— пожвавішав Шикалов.— Пам'ятаю, в Петербурді в мене була одна дамочка...
Що за дамочка була в Шикалова і яка між ними трапилася пригода, автор, оскільки це сталося давно, не пам'ятає, але що відомо достеменно, кворум біля ґанку контори через деякий час було відновлено. І дійсно (Талдикін мав рацію), люд цього разу потроху впирався і доводилося особисто впливати на кожного (кому по шиї, кому під зад). Але ж так і має бути (і в цьому Талдикін мав рацію): без опору в переможця немає втіхи від перемоги.
6
Мітинг — це такий захід, коли збирається багато людей і одні кажуть те, що не думають, а інші думають те, що не кажуть.
Вийшли на ґанок голова з парторгом, і розпочалася звична процедура. Парторг оголосив мітинг відкритим і надав слово голові. Голова запропонував обрати почесну президію і надав слово парторгу. Так вони декілька разів помінялися місцями, і, коли один промовляв, інший плескав у долоні, закликаючи до того ж решту. Інші плескали ввічливо, але поквапно, сподіваючись, що далі їм скажуть щось по суті.
— Товариші! — розпочав парторг свою промову і почув ридання. Він невдоволено поглянув униз, хто, мовляв, там порушує, і побачив обличчя людей.
— Товариші! — повторив він і відчув, що не може далі сказати й слова. Тільки тепер до нього враз дійшло, що саме трапилося, яке горе звалилося на всіх і на нього теж. І на тлі цього горя всі його недавні страхи і хитрощі видалися йому нікчемними. І нікчемним, пустопорожнім і безглуздим здався йому зараз текст, написаний в нього на папірці. Що він може сказати цим людям, котрі від нього зараз чекають таких слів, яких він навіть не знає? Ще хвилину тому він сам собі уявлявся не таким, як інші, представником певної вищої сили, котра знає і розуміє, куди, що і як має рухатися. Зараз він не знав нічого.
— Товариші! — розпочав він ще раз і безпорадно поглянув на голову.
Голова кинувся в контору по воду. Графина в конторі не було, але був бачок із краном і кухлем на ланцюжку. Голова наступив на ланцюжок ногою і одірвав кухоль з половиною ланцюжка. Коли кухоль з'явився перед Киліним, він ухопився за нього двома руками і, намагаючись отямитись, довго пив маленькими ковтками.
— Товариші! — розпочав він учетверте.— Віроломний напад фашистської Німеччини...
Вимовивши першу фразу, він відчув полегшення. Поступово оволодівав текстом, і текст оволодівав ним. Звичні словосполучення притлумлювали відчуття горя, відводили свідомість убік, і небавом язик Киліна патякав уже щось сам собою, ніби окремий і незалежний член організму. Відстоїмо, відповімо ударом на удар, зустрінемо героїчною працею...
Плач серед натовпу припинився. Слова, які вимовляв Килін, збуджували барабанні перетинки, але в душі не проникали. Думки людей поверталися до звичних турбот. З натовпу виділявся лише Гладишев, який стояв біля самого ґанку і, широко розвівши руки для наступних оплесків, уважно стежив за розвитком думки оратора.
— Твоя правда! — впевнено вигукував він у належних місцях і кивав головою в крислатому солом'яному брилі.
Чонкін стояв позаду всіх і, поклавши підборіддя на ствол гвинтівки, намагався збагнути зміст промови Киліна, який, переказавши виступ Молотова, перейшов від загального до часткового — до конкретних справ рідного колгоспу. За останній час колгосп досяг небувалих успіхів. У стислі строки із застосуванням передових методів агротехніки було проведено посів зернових і бобових культур. Парторг повідомив, скільки чого посіяно і на якій площі, скільки посаджено картоплі та інших овочів, скільки вивезено на поля гною
й хімічних добрив. Зазираючи до свого папірця, він сипав цифрами, мов арифмометр.
Чонкін їв парторга очима, але якась незрозуміла думка заважала йому зосередитись і зіставити всі ці цифри. Він безпорадно підвів голову, озирнувся і раптом побачив: удалині, нижньою дорогою вздовж річки, гніда коняка стомлено тягла воза, в якому верхи на купі товарів сиділа Раїса, продавщиця з магазину сільпо. І, уздрівши цю віддалену картину, Іван раптом збагнув: те, що він ніяк не міг пригадати, якимось чином пов'язане чи то з Раїсою, чи то з возом, чи то з конякою. Осяяний раптовим здогадом, він почав крізь натовп пробиратися до свого сусіда і друга, котрий з широко розведеними для оплесків руками стояв попереду всіх, на самісінькій видноті.
— Чуєш, чи що, сусіде? — діставшись до Гладишева, Чонкін торкнув його під лікоть.— Я ось тебе спитати хочу, а як же ж кінь?
— Який — кінь? — спантеличено озирнувся Гладишев.
— Ну, кінь, кінь,— сердився Чонкін на нетямущість Гладишева.— Скотина на чотирьох ногах. Він же працює. А чому на людину не перетворюється?
— Тьху, хай тобі грець! — Гладишев навіть плюнув з досади і саме невчасно, бо пролунали загальні оплески. Спо-хопившись, селекціонер швидко заплескав у долоні, віддано дивлячись на оратора, аби не подумали, що він плюнув на те, про що мовилось з трибуни.
Тим часом оратор скінчив позитивну частину свого виступу і перейшов до критичної частини.
— Але, товарищі,— промовив він,— поряд з великими успіхами в справі підвищення врожайності є в нас і окремі недоліки, які, коли їх зібрати докупи, мають, я б сказав, лиховісний вигляд. Наприклад, Горшкова Євдокія постійно затримує сплату прибуткового податку і податку по само-обкладанню. Реіііетов Федір допустив спаш власною скотиною колгоспних угідь, за що був оштрафований правлінням на сорок трудоднів. Ганьба, товариші, ганьба! Вже куди далі ходити, коли навіть наш бригадир товариш Талдикін виявив нетовариське ставлення до жінки, а саме на Іванів день, перебуваючи в нетверезому стані, вдарив жінку голоблею. Талдикін, було таке чи не було? Мовчиш? Соромно! І нам усім за тебе соромно! Ну, провинилася перед тобою дружина, лясни її по сідницях (пожвавлення, сміх), ну, пасок застосуй, ніхто нічого не скаже. А голобля — річ досить важка.
Тепер, товариші, переходжу до наступного питання. Це
4 В. Войнович
97
питання для нас болюче, дуже болюче. Я маю на увазі не-вироблення мінімуму трудоднів. З цього питання у нас склалася така картина, що хоч хапайся за голову і ґвалт кричи. В нас, на жаль, є ще окремі люди, які розділяють: це моє. а це колгоспне, і не хочуть працювати-, виставляючи напоказ свої старість і неміч. І тут перше місце ззаду займає товариш Жикін Ілля. Він встановив у цьому, можна сказати, своєрідний рекорд, виробивши з початку року і до цього дня нуль цілих і сімдесят п'ять сотих одного трудодня. (Пожвавлення. Сміх. Вигук Гладишева: "Ганьба!"). Я, звичайно, розумію, що Жикін — інвалід громадянської війни, бо не має двох ніг. Але тепер він цими своїми ногами спекулює. Керівництво колгоспу й партійна організація складаються не зі звірів, і ми можемо його зрозуміти. Ніхто, товариші, Жи-кіна не змушує працювати кур'єром чи ж на косовиці. Але полоти він цілком спроможний. Сів собі в борозну і тихцем повзай від кущика до кущика, виполюючи траву й виконуючи мінімум трудоднів. І нічого совати нам у лице свої ноги, яких нема. (Вигук Гладишева: "Правильно!")
Оратор помовчав, оцінюючи враження, справлене на учасників мітингу, і неквапно вів далі:
— Ось, товариші, прочитав я недавнечко книжку Миколи Островського "Як гартувалась сталь".