Найбільш помітним фактом є повсюдна присутність молекули ДНК. Ґенетичний матеріял усіх відомих на землі орґанізмів значною мірою складається із нуклеїнових кислот ДНК та РНК, що містять у своїй структурі інформацію, котра передається з покоління до покоління, а до того ще й здатна до самовідтворення й імітації. Одне слово, ґенетичний код універсальний або майже універсальний. Його розшифрування стало видатним відкриттям, бо воно засвідчило, що "мови двох основних полімерів, мови нуклеїнової та протеїнової кислоти між собою тісно корелюються" (Крік, 1966, Кларк/Наркер, 1968). Радянський математик Ляпунов у 1963 році довів, що всі живі системи точно визначеними каналами передають невелику кількість енерґії або матерії, що містить величезний обсяг інформації, яка відповідає за подальший контроль над великою кількістю енерґії та матерії. В такій перспективі дуже багато як біолоґічних, так і культурних феноменів (складування, feed-back, інформаційні канали тощо) можна розглядати як певні аспекти обробки інформації. З цього погляду, інформація значною мірою видається повторенням інформації або ж інформацією іншого виду, контролем особливого типу, котрий, напевне, становить універсальну властивість життя на земній кулі, незалежно від його форми чи субстанції.
"П'ять років тому я привернув увагу до взаємозближення ґенетики та лінґвістики — автономних, однак усе ж паралельних дисциплін, що існують в набагато ширшому полі науки про комунікацію (сюди ж належить і зоосеміотика). Термінолоґія ґенетики переповнена виразами, що запозичені з лінґвістики й теорії комунікації (Якобсон 1968 року підкреслив як основні подібності, так і важливі структурні та функційні відмінності між ґенетичним та вербальним кодами)... Сьогодні вже зрозуміло, що ґенетичний код потрібно розглядати як найбільш фундаментальну з-поміж усіх семіотичних мереж, а отже, як прототип для всіх інших сиґнальних систем, що їх застосовують тварини, в тому числі, й людина. З цього погляду, молекули, котрі є квантовими системами і поводять себе як стабільні носії фізичної інформації, а також зоосеміотичні та культурні системи разом із мовою включно становлять один безконечний ланцюг стадій, дедалі складніших і складніших енерґетичних рівнів у межах єдиної світової еволюції. Отож, і мову, і живі системи можна описати з єдиного кібернетичного погляду. Поки що це всього лиш корисна аналоґія або ж передбачення... Взаємне зближення ґенетики, тваринної комунікації та лінґвістики може призвести до цілковитого пізнання динаміки семіозису, а таке пізнання врешт-решт може бути не чим іншим, як дефініцією самого життя".
Так утворюється сучасна стратеґічна модель, яка повсюдно витісняє загальну ідеолоґічну модель, що її свого часу створила політична економія.
Під знаком суворої "науки" вона зустрічається у книзі Жака Моно "Випадковість і необхідність". Діялектика еволюції вже скінчилася, життя реґулює дисконтинуальна недетермінованість ґенетичного коду — телеономічний принцип: мета вже не пов'язана зі строком, не існує ні строків, ні детермінованости, — мета є від початку, вона вписана у код. Як бачимо, нічого не змінилося: просто порядок цілей поступається грі молекул, а порядок значеників — грі нескінченно малих позначників, що здатні лише до випадкових взаємопідмін. Всі трансцедентні цільові настановлення зводяться до показань панелі приладів. Однак і тут ще існує посилання на природу, себто на "біолоґічну" природу, в котрій щось записано, — насправді ж це фантазматична природа, якою вона завжди й була, це немов метафізичне святилище, але тепер це не святилище первопочатку і субстанції, а коду, адже потрібно, щоб код мав "об'єктивне" підложжя. І що ж найліпше підходить для цієї мети, як не молекула і ґенетика? Моно виступає суворим теолоґом цієї молекулярної трансцедентности, Едґар Морен — її гарячим вірником (ДНК = Адонай!) Але як у першого, так і в другого фантазм коду, який виступає еквіваленцією реальности влади, змішується з молекулярним ідеалізмом.
Це не що інше, як уже знайома нам божевільна ілюзія, котра полягає у відновленні цілісности світу під орудою єдиного принципу — чи принципу однорідної субстанції в єзуїтів за доби Контрреформації, чи принципу ґенетичного коду в технократів біолоґічної (а також лінґвістичної) науки, і передвісник тут Лейбніц зі своїм бінарним Богом. Адже проґрама, на котру тут орієнтуються, нічого не має від ґенетики, це соціяльно-історична проґрама. В біохемії гіпостазується ідеал суспільного ладу, яким керує щось таке, як ґенетичний код або макромолекулярне числення, P.P.B.S. (Planning Programming Budgeting System) (*), що пронизала своїми операційними колами все суспільне тіло. Технокібернетика, як висловився Моно, знаходить тут свою "природну" філософію. Зачарованість біолоґічними, біохемічними фактами існувала ще на зорі науки. У спенсерівському орґаніцизмі (біосоціолоґізмі) вона грала на рівні структур другого і третього порядку (за класифікацією Жакоба в "Лоґіці живого"), сьогодні ж, із розвитком біохемії, вона грає на рівні структур четверого порядку.
====
*Система бюджетного планування і проґрамування (анґл.) — прим. пер.
====
Кодовані подібності й неподібності — ось який вигляд має кібернетизований суспільний обмін. Залишається тільки додати "стереоспецифічний комплекс", аби запровадити сюди ще й внутріклітинну комунікацію, що в Морена перетворюється на молекулярний Ерос.
Практично та історично це означає заміну соціяльного контролю через мету (і більшою чи меншою мірою діялектичного провидіння, яке чуває над здійсненням цієї мети) соціяльним контролем через передбачення, симуляцію, проґраматичне упередження, недетерміновану мутацію, котра однак регулюється кодом. Замість доцільного процесу, що відзначається ідеальним розвитком, існують ґенеративні моделі. Замість пророцтв існує лише від початку "вписана" програма. Між цими двома явищами немає суттєвої різниці. Міняються — і, слід зазначити, фантастично вдосконалюються, — тільки схеми контролю. Від продуктивістського капіталістичного суспільства до кібернетичного капіталізму, орієнтованого цього разу на цілковитий контроль, — ось якою є зміна, знаряддям котрої виступає біолоґічна теоретизація коду. В цій зміні немає нічого "недетермінованого": вона є завершенням усієї історії, в якій один по одному померли Бог, Людина, Поступ, сама Історія, звільнивши місце для коду, в якій померла трансцедентність, звільнивши місце для іманентности, котра відповідає набагато вищій стадії запаморочливого маніпулювання суспільними відносинами.
*
В процесі безнастанного репродукування система кладе край своєму міту про первопочаток і всім референтним цінностям, які вона виробила упродовж свого розвитку. Усунувши міт про первопочаток, вона усуває і свої внутрішні суперечності (немає вже ні реального, ні референції, з котрими її можна було б зіставити), — а водночас нею знищується і міт про власний кінець, себто саму революцію. В революції знаходила свій вияв перемога родової людської референції, первісного потенціялу людини. А що ж чинити, якщо капітал стирає з мапи саму людину як родову істоту (щоб звільнити місце для ґенетичної людини)? Золотою добою революції була доба капіталу, коли іще побутував міт про першопочаток і кінець. Коли відбувається коротке замикання мітів (а єдина загроза, яка історично чигала на капітал, випливала з цієї мітичної вимоги раціональности, що пронизувала його від початку) в фактичній операційності, в операційності без дискурсу, коли капітал обертається у свій власний міт, чи радше в недетермінований випадковий механізм, щось на зразок соціяльно-ґенетичного коду, то зникають усі шанси на його закономірне повалення. Звідси й походить його істинна сила. Залишається тільки дізнатися, чи й сама ця операційність не є черговим мітом, чи не є мітом і сама ДНК.
І справді, тут з усією гостротою постає питання про статус науки як дискурсу. Надто ж доречно буде поставити його в цій площині, адже саме в ній дискурс абсолютизується з особливою наївністю. "Платон, Геракліт, Геґель, Маркс — їхні ідеолоґічні конструкції, що подавались як апріорні, насправді висувалися апостеріорі і призначені були для виправдання заданої етико-політичної теорії... Єдиним апріорі для науки є постулат об'єктивности, який забороняє їй брати участь у таких дебатах" (Моно). Але ж і сам цей постулат постає не з такого вже й невинного рішення об'єктивувати світ і "реальність". Насправді таким чином відбувається постулювання лоґіки певного дискурсу, й немає сумніву, що вся науковість є всього-навсього простором цього дискурсу, що ніколи не зможе визнати себе таким, позаяк своїм симулякром "об'єктивности" він прикриває політичне, стратеґічне слово. Втім, трохи далі Моно дуже добре розкриває цю довільність: "Постає питання, чи всі ці явища інваріянтности, постійних величин і симетрій, котрі становлять тканину наукового дискурсу, насправді не є фікціями, що підмінюють реальну дійсність задля того, аби вчинити з неї операційний образ... Ця лоґіка грунтується на суто абстрактному, може, навіть умовному, принципі ідентичности. Втім, людський розум, либонь, нездатний обійтися без цієї умовности". Ці слова пречудово виражають той факт, що наука сама окреслює себе як ґенеративну формулу, як моделюючий дискурс, впавши в обійми умовного порядку (втім, не першого-ліпшого, — а порядку тотальної редукції). Однак Моно лише мимохідь зачіпає цю небезпечну гіпотезу про "умовний" принцип ідентичности. Краще вже будувати науку на твердій основі "об'єктивної" реальности. Фізика тут потрібна для того, аби засвідчити, що ідентичність становить собою не просто постулат — вона є в самих речах, оскільки існує "абсолютна ідентичність двох атомів, що перебувають в одному квантовому стані". Що ж тоді виходить? Умовність чи об'єктивна реальність? Насправді ж наука, як і будь-який інший дискурс, орґанізовується за умовною лоґікою, одначе, як і будь-який ідеолоґічний дискурс, задля свого виправдання вона потребує "об'єктивної", реальної референції, котра лежала б у субстантивному процесі. Якщо принцип ідентичности десь "істинний", — хоча б у нескінченно малій площині двох атомів, — тоді й уся конструкція умовности, що на ньому грунтується, теж "істинна".