Гаразд, кажу, то на якого ж то біса намагатися робити все як належить, коли від того самі турботи, а коли чиниш не як слід, то й турбот не маєш ніяких, а нагорода так чи так однакова. Я відчув, що зайшов у безвихідь. Не міг на це відповісти. А через те вирішив більше не сушити собі над тим голови, а поводитися завжди так, як здаватиметься зручніше.
Я заглянув до куреня. Джіма там не було. Я роздивився довкола, але його не було ніде. Я гукнув:
— Джіме!
— Осьдечки я, Геку. Вони вже щезнули з очей? Не балакай так голосно.
Він ховався в річці під стерновим веслом, вистромивши з води тільки носа. Я сказав йому, що їх уже не видно, тоді він видряпався на пліт і промовив:
— Я чув усе, про що ви гомоніли, та й пірнув у річку.
Хотів був пливти до берега, якби їм стукнуло в голову на наш пліт перелізти. А коли б вони забралися звідси, я приплив би знову назад до плоту. Ну й до чого ж хитро ти їх у дурні пошив, Геку! Який же ти спритний! А знаєш, синку, як на мене, то саме це й урятувало старого Джіма. Старий Джім ніколи тобі цього не забуде, голубе.
Далі ми заговорили про гроші. Двадцять доларів на брата — то непоганий здобуток. Джім сказав, що з такими грішми можна їхати пароплавом на палубі і грошей нам стане до вільних штатів. Він сказав, що двадцять миль для плоту — то дрібниця, але він хотів би, щоб ми були вже там.
Удосвіта ми пристали до берега, і Джім постарався якнайкраще сховати наш пліт. А тоді цілий день зав՚язував в клунки наші манатки, готувався покинути пліт.
Увечері того ж таки дня, близько десятої години, ми побачили вогні якогось міста, що лежало у закруті на лівому березі річки.
Я поїхав у човні розпитатися, що то за місто. Аж тут назустріч мені чоловік пливе човном, наставляючи перемета. Я під՚їхав близенько й запитав:
— Скажіть, добродію, це місто — Каїр?
— Який у біса Каїр! Чи ти часом не з՚їхав з глузду?
— А що ж то за місто, добродію?
— Коли тебе це цікавить, рушай туди і запитай. А якщо стовбичитимеш у мене перед очима хоч півхвилини, дістанеш від мене доброго гостинця!
Я повеслував до плоту. Джім був страшенно розчарований, але я його потішив, запевняючи, що найближче місто буде Каїр.
На світанку ми проминули ще одне місто, і я вже зібрався був поїхати на вивідки, але виявилося, що берег тут високий, отже, я не поїхав. Джім казав, що навколо Каїра місцевість низинна. А я про те й забув. На день ми пристали до зарослого острівця, ближче до лівого берега. Я щось почав підозрювати. Джім також. Я сказав:
— Може, ми проминули Каїр у тумані тої ночі?
А він на те:
— Та що там казати, Геку. Бідолашним неграм, мабуть, так на віку написано. Я знав, що гадюча шкура ще дасться нам узнаки.
— Було б мені не дивитися на ту шкуру, Джіме! Краще б вона мені й на очі не наверталася.
— Пусте, Геку, ти ж не знав. Годі себе картати.
Коли розвиднілося — лишенько! — попід берегом зовсім виразно плескотіла світла вода Огайо, а ген далі починалася каламутна вода — наша стара Калабаня. Отже, на Каїр годі сподіватися.
Ми з Джімом порадилися, що нам робити. На берег не можна було й потикатися, і пливти плотом проти води ми також не могли. Лишалося одне — чекати, поки стемніє, а тоді рушати назад у човні й покластися на добру долю. Отож цілий день ми відсипалися в гущавині серед осокорів, щоб набратися сили, та коли вже присмерком підійшли до плоту, то побачили, що човен наш зник!
Довгий час ми не могли й слова мовити. Та нічого було й говорити. Ми добре знали, що то все каверзи гадючої шкури; теревенями не наїсися. Чого доброго ще з наших балачок вийшло б так, немов ми на долю нарікали, а це могло б накликати нове лихо — і так піде одне за одним, поки ми навчимося мовчати.
Довго мізкували ми, що б його краще зробити, й нарешті погодилися на тому, що попливемо плотом за водою, поки трапиться нагода купити човен, в якому можна буде повернути назад. Ми не хотіли за прикладом мого батька позичати чужого човна, залишеного без нагляду, боялись, щоб, бува, не кинулися за нами навздогін.
Отож ми відпливли плотом, щойно стемніло.
Кожен, кому не вірилося досі, як то нерозсудливо брати в руки гадючу шкуру, навіть і після всього, що вона нам накоїла, обов՚язково повірить тепер, коли почитає далі й побачить, до чого та шкура ще спричинилася.
Найзручніше купувати човна з плотів, що вже причалили до берега. Проте ми не стріли жодного причаленого плоту, тож пливли собі далі, мабуть, години зо три, а може, й більше. А ніч тим часом посіріла, стала якась густа — це нітрохи не краще, ніж коли ти в тумані. Не розбереш, які береги в річки, і попереду важко щось розрізнити. Година вже мала бути пізня, й стояла мертва тиша, коли це чуємо — суне пароплав проти води. Ми засвітили ліхтаря й гадали, що з пароплава нас помітять. Звичайно, ті пароплави, що йшли проти води, проходили далеко від нас; вони обминають мілини й шукають спокійної течії попід скелястими берегами, але такої ночі, як оця, їм лишалося одне — йти вгору просто стрижнем, перемагаючи силу течії.
Ми чули, як важко гупають по воді колеса, але пароплава не бачили, поки він не підійшов зовсім близько. Він сунув просто на нас. Матроси полюбляють робити так, намагаючись пройти якомога ближче, не зачепивши плоту; часом трапляється, що колесо зріже край плоту, і тоді лоцман вистромляє голову й регоче, ніби він зробив щось дуже дотепне. Ми гадали, що пароплав пройде близенько, не зачепивши плоту, але він сунув просто на нас. Це був величезний таки пароплав, наближався він дуже швидко, мов чорна хмара із низками світляків по боках; і раптом він немов стрибнув на нас, великий і страшний, з довгою низкою відкритих топок, що скидалися на разок розпечених до жару зубів, а його величезний ніс та барабани нависли просто над нами. Хтось гукнув на нас, залунали раптом дзвінки, щоб зупинити машину, посипалася лайка, засичала пара,— і в той час, як Джім пірнув з плоту в один бік, а я — в другий, пароплав продрався посередині, дощенту розтрощивши наш пліт.
Я пірнув і намагався зануритись аж до дна, бо тридцятифутове колесо мало пройти якраз наді мною, і я не хотів стати йому на заваді. Я можу витримати під водою до хвилини; мені здалося, що цього разу я просидів під водою хвилини півтори. Потім я стрілою рвонувся на поверхню, бо відчував, що от-от захлинуся. Вискочив я з води вище пахов, вичхав воду з носа й покашляв трохи. Звісно, течія тут була страшенно бистра, і на судні знову пустили машини, що стояли не більш як десять секунд, бо звичайно пароплави не звертають уваги на плотарів. Отож за пароплавом знову запінився слід, і хоч у темряві пароплава й не було видно, проте пихкання я ще чув.
Я почав гукати на Джіма, та не почув жодної відповіді; тоді я вхопився за дошку, що прибилася до мене, поки я "погойдувався на хвилях", і поплив до берега, штовхаю чи ту дошку перед себе. Але скоро я збагнув, що течія повертає тут до лівого берега, тобто я потрапив на перекат; тоді я повернув і поплив за водою.
Річкова течія в цьому місці несла мене навскоси зо дві милі; отож і довелося мені пливти довгенько. Однак я щасливо доплив і видерся на берег. Далеко перед себе я не бачив, але пішов навпростець, не розбираючи дороги, і пройшов близько чверті милі — аж раптом переді мною виріс двоповерховий рублений будинок, зведений на старий лад, і я зупинився. Я вже хотів був проминути його й податися геть, але в ту мить із темряви вискочила ціла зграя собак, що почали вити й гавкати на мене, і я здогадався причаїтися.
Розділ XVII
За хвилину хтось гукнув, не вистромлюючи голови з вікна:
— Цитьте, ви!.. А хто там?
Я сказав:
— Це я.
— Хто — я?
— Джордж Джексон, сер.
— Чого тобі треба?
— Мені нічого не треба, сер. Я хочу лише йти собі далі, та собаки мене не пускають.
— А чого ж ти вештаєшся тут серед ночі?
— Я не вештався тут, сер, а просто впав із пароплава у воду.
— Он як? Та невже? Ану, хто там є, засвітіть-но світло! Як, ти сказав, тебе звати?
— Джордж Джексон, сер. Я ще хлопчик.
— Слухай-но, якщо ти кажеш правду, тобі нема чого боятися: тебе ніхто не займе. Тільки не рухайся з місця, стій, де стоїш... Збудіть Боба й Тома та принесіть рушниці! Джордже Джексоне, є ще хто з тобою?
— Ні, сер, нікого.
Я почув, як люди заметушилися в будинку, а далі побачив світло. Чоловік гукнув:
— А прибери-но свічку, Бетсі, стара дурепо! Тобі що, в черепку не родить? Постав її на підлогу за дверима. Бобе, якщо ви з Томом уже готові, ставайте на свої місця!
— Ми готові.
— Ну ж бо, Джордже Джексоне, чи знаєш ти кого з Шепердсонів?
— Ні, сер, ніколи не чув про них.
— Гаразд, ми з՚ясуємо, так воно чи ні. Ну, все готове. Тепер заходь, Джордже Джексоне. Та гляди, не поспішай — іди помалу. Якщо з тобою ще хто є, хай лишається позаду; тільки-но він визирне, дістане кулю. Іди ж бо. Йди помалу, прочини двері, аби тільки зміг пролізти, чуєш?
Я не поспішав, бо не міг, коли б і хотів. Ступав я поволі, крок за кроком; навкруги — ні звуку, мені здавалося, що я чую, як калатає моє серце. Собаки мовчали так само, як і люди, проте йшли слідом за мною. Коли я дійшов до ґанку з трьома дерев՚яними східцями, то почув, як клацнули ключем у замку, а потім відсунули засув. Я доторкнувся до дверей і натис трохи, потім ще трохи, поки почувся голос: "Так, вистачить, просувай голову". Я підкорився, хоч і був певний, що вони обов՚язково її зітнуть.
Свічка стояла на підлозі, і всі вони скупчилися навколо і глипали на мене, а я на них, отак із чверть хвилини. Троє кремезних чоловіків цілилися просто в мене — аж мене морозом обсипало, їй-богу; найстарший з них, сивий уже, років шістдесяти, двоє інших років тридцяти, може, й більше — всі троє ставні й вродливі, а ще дуже мила сивенька бабуся й позад неї дві молоді жінки, розгледіти яких мені як слід не вдалося. Старий сказав:
— Ну, от... гадаю, все гаразд... Заходь.
Тільки-но я увійшов, старий замкнув двері, підпер їх і взяв на засув, а тоді загадав молодикам з рушницями йти до хати; всі гуртом зайшли до просторої вітальні, де лежав новий штукований килим на підлозі, й збилися докупи в кутку, так щоб їх не можна було побачити крізь фасадні вікна,— в бічній стіні не було жодного. Тримаючи свічку, всі вони роздивлялися мене й одноголосно вирекли: "Звісно, він не з Шепердсонів, ні, він аніскілечки на Шепердсонів не схожий".