Він обернувсь і люто глянув на Ліва й Ліандера.
— Ага, ви таки є, панове екскурсанти! А я боявся, що, йдучи на цю недільну прогулянку, десь згубив вас дорогою.
— Хай тебе це не тривожить, — відповів Лів. — Нас не так легко згубити.
У руці він тримав наладований пістолет. Глянувши на нього, Оскар скривився.
— Думаю, ти не збираєшся стріляти з цієї пукавки, — сказав він. — Мені дуже не подобається, коли вона тріскотить.
— Не збираюся, якщо ти відкопаєш гроші й віддаси їх, — спокійно відповів Лів.
— Ох-ох-ох, щось не можу пригадати, де саме я їх сховав, — сказав Оскар. Він зсунув на лоб кашкета й почухав потилицю. — Десь тут, — додав він по хвилі, показуючи рукою на купу каміння.
— Ми не маємо наміру гратися в шукачів скарбів, якщо ти на це сподівався, — сказав Лів.
— Швидше відкопуй! Невже ти своєю баранячою головою не можеш утямити, що ми поспішаємо? — додав Ліандер.
Він так нервувався, що аж тремтів.
Небо над верхівками дерев почало ясніти, і в блідому світанку стало видно, яке в Ліандера спустошене, марне обличчя. Він жадібно курив сигарету й не міг устояти на одному місці.
— Ну, копатимеш ти чи ні? — просичав він. Оскар зітхнув і благально обернувся до Расмуса.
— Хай ленсман нарікає на себе, — мовив він. — Ти можеш посвідчити, що я зробив усе можливе.
— Можу, — сказав Расмус.
Йому було страшенно шкода Оскара. Дуже погано, що грабіжники заберуть гроші. Єдина втіха, що Оскарові лишиться намисто й що вони зможуть помандрувати далі, коли всі ці страхіття скінчаться. І часом би пані Гедберг не одужала, то принаймні її дочка в Америці дістане намисто своєї матері, це також його втішало.
Оскар поліз на купу каміння. Лів і Ліандер не відступали від нього. Як шакали, подумав Расмус. У них аж очі горять із жадоби.
Він також побрався за ними і, тремтячи з холоду, сів на камінь якнайближче до Оскара. Він дивився, що робить його товариш.
— Ось тут, — мовив Оскар і почав розбирати каміння. Він шпурляв його на всі боки, воно котилося вниз, і гуркіт його звучав якось моторошно серед лісової тиші. Лів з Ліандером стояли біля самого Оскара і, витріщивши очі, тремтячи з напруження, стежили за кожним його рухом. Ось під камінням з'явився знайомий пакунок У цераті. Лів і Ліандер одночасно накинулися на нього.
— Нате ваші гріховні гроші, — зневажливо сказав Оскар.
— Порахуй! — крикнув Ліандер. — Він міг багато поцупити.
— Ох ти, гнидо, — сказав Оскар і плюнув.
Лів передав пістолет Ліандерові й почав рахувати гроші. Він сидів на камінні й без кінця рахував банкноти по сотні й по тисячі, аж у Расмуса запаморочилося в голові. Намисто також було там, разом з грошима, і Лів сховав його до кишені.
— Слухай-но, — сказав Оскар, — не обтяжуй себе намистом, я ним сам заопікуюся.
— Була така думка, — відповів Лів. — Але тепер я її змінив. Я вважаю, що ніякого намиста ти не дістанеш.
Почувши це, Ліандер раптом закричав, як навіжений:
— Віддай йому намисто! Як ти не розумієш, що це єдиний спосіб заткнути йому пельку, зробити його нашим спільником! Віддай йому намисто!
— Спільником? Отуди к бісу! — сказав Оскар. — Щоб я став спільником злодіїв і бандитів? Нізащо! А намисто я хочу забрати для того, щоб віддати його пані Гедберг, можете ви втямити це своїми злодійськими головами?
Лів і Ліандер перезирнулися, й на купі каміння запала зловісна тиша.
— Чуєш, що він каже? — мовив Лів. — Йому не заткнеш пельки тим, що зробиш його своїм спільником.
— Будьте певні, що ні, — відповів Оскар. — Я не був спільником злодіїв, скільки живу на світі.
— Скільки живеш на світі, — проказав за Оскаром Ліандер і так подивився на нього, що Расмус затремтів ще дужче. — Не так довго ти живеш на ньому. Але є кращий спосіб заткнути тобі пельку, втямив?
Він звів пістолета.
— Не стріляй! — крикнув Лів. — Ти що, божевільний, Ліандере?
— Я буду божевільний, коли цього не зроблю, — відповів Ліандер. — Тут є два зайві свідки, і я хочу зробити так, щоб вони тут і залишилися.
Він ще раз звів пістолета. Та раптом знов почувся крик:
— Не стріляйте!
То Расмус кинувся до Оскара, обняв його за ноги й відчайдушно закричав:
— Не стріляйте! Не стріляйте!
Але постріл пролунав. Тільки не з того пістолета, що грізно цілився в Оскара. Вистрілила інша зброя, і куля вибила в Ліандера з руки пістолета з такою шаленою силою, що він перелетів через купу каміння і впав аж унизу.
— Оскаре, ви мертві? — нестямно закричав Расмус.
— Ні, не мертвий, — відповів Оскар.
Він дивився в ліс. Той, хто стріляв, мав бути десь за тими товстими деревами.
Лів і Ліандер побіліли й теж дивилися в ліс. І вони побіліли ще дужче, коли побачили озброєних поліцаїв, що раптом вигулькнули з-за ялин. Перестрибуючи через каміння й тримаючи пістолети напоготові, вони невблаганно наближалися до невеличкого гурту людей на кам'яному пагорбі.
— Я протестую, — гукнув Лів, коли навколо його зап'ястків замкнулися кайдани. — Я протестую… Це он той волоцюга винен, візьміть у кайдани його. Будь ласка, гляньте на цей пакунок у цераті, це він заховав його під камінням…
— Можете далі не пояснювати, — сказав ленсман, що раптом теж з'явився на купі каміння, і зміряв Ліва й Ліандера гострим поглядом.
Оскар розпачливо схопив його за плече і сказав:
— Ленсмане, я невинний, як наречена. Той кивнув головою.
— Так, Оскаре, я ось уже півгодини стою за ялиною і тепер знаю, що ви невинні, як наречена.
Розділ тринадцятий
— А як же воно так вийшло? — спитав Оскар.
Він сидів у кріслі для відвідувачів у ленсмановому кабінеті, і той частував його сигарою зі скриньки на столі.
— Як ви змогли з'явитися так на диво вчасно? Оскар зацікавлено дивився на ленсмана й курив сигару.
За його кріслом стояв Расмус. Він втягував носом запашний дим і намагався бути якнайнепомітнішим. Расмус сотів, щоб ленсман забув про його присутність у кабінеті.
Звичайно, ленсман дуже добрий. Він прийшов і врятував їм життя, потім до ранку вони проспали в його жовтому будинку, його служниця нагодувала їх сніданком, а тепер він сидить за столом, записує все, що Оскар розповідає про Ліва й Ліандера, і ось пригостив його сигарою. Він добрий, та однаково це та людина, що має владу відсилати хлопців до притулку, хочуть вони того чи ні. Тому Расмус уникав його погляду й намагався бути якнайнепомітнішим.
— Я отримав вашого листа, — сказав ленсман. — Без того листа Лів і Ліандер не сиділи б тепер під замком.
— Листа? — здивувався Оскар. — Ви ж його не могли отримати…
— Отримав, — сказав ленсман. — Пізно ввечері. Я був на бенкеті в заїзді, і коли ми вже сіли пити каву й пунш, мені сказали, що хтось хоче поговорити зі мною надворі. Я передав, що не можу вийти, бо не маю часу, та краще б я цього не робив. Бо тоді до зали зайшла старезна бабуся, її звати Фія Карл-Ісак…
— Фія Карл-Ісак? — мовив Оскар. — Так я й думав, що то не Манюня Сара…
— Ні, її звати Фія Карл-Ісак. Така стара, сухенька і, мушу визнати, дуже діловита, знає, чого хоче. Вона зайшла і простягла мені листа просто на стіл, біля якого я пив каву. "Не годиться вам тут сидіти, — сказала вона. — Одержуєте таку велику платню й нічого не робите". Вона пояснила, що знайшла листа на підлозі в сінях…
— Ох, та мені Манюня Сара… — промурмотів Оскар. — Вона збагнула, що це щось важливе, бо прочитала листа. "А тепер, ленсмане, будь ласка, зробіть решту", — сказала вона.
— Фія повинна отримати медаль, — мовив Оскар.
— Так, і ви, Оскаре, теж, — сказав ленсман. — Я був несправедливий і дурний, бо повірив служниці пані Гедберг, яка заявила, що їм погрожував пістолетом волоцюга. Та коли я прочитав вашого листа, то збагнув, що ви невинні, й не був аж такий дурний, щоб не побачити своєї помилки.
Оскар задоволено кивнув головою.
— Так, так, тепер я й сама бачу, сказала стара баба, наштрикнувшись оком на сучок. Добре, що нарешті все з'ясувалося.
Він випустив цілу хмарку диму, і Расмус втягнув у себе той дух. Дух був дуже приємний, у простих людей цигарки так не пахли. Але Расмус не спускав з ока ленсмана. І не переставав думати про сирітський притулок, хоч те, що говорив ленсман, було дуже цікаве.
Ленсман подякував Оскарові, що той сказав йому про Анну-Стіну.
— Я поїхав до пані Гедберг, як тільки прочитав листа, і, мабуть, саме вчасно. Бо якраз увечері вона отямилася. І хоч я не думаю, що та дурепа Анна-Стіна зважилася б на найгірше, а проте замкнув і її до в'язниці.
— Ви вважаєте, що пані Гедберг одужає? — жваво спитав Оскар.
— Так, сподіваюся, що одужає, — відповів ленсман. — Я щойно був у неї з намистом і можу сказати, що вона дуже зраділа.
— То наступного разу вона знов дасть мені п'ятдесят ере, — мовив Оскар. — Отже, Анна-Стіна тепер у в'язниці?
— Так, — відповів ленсман. — І як ми її замикали, то й помітили, що ви втекли. Отож ми пішли за вами назирці — Бергквіст, Андерсон і я.
— Той Бергквіст — дурень, — спокійно сказав Оскар.
— Може, й так, — відповів ленсман, — але він — один із найкращих стрільців з пістолета в країні, в чому ви й самі змогли переконатися цієї ночі.
— Так, жоден дурень іще не з'являвся так вчасно, як він, — погодився Оскар.
Він підвівся.
— То я тепер вільний і можу йти, куди хочу?
— Звичайно… Але цей відважний хлопець із Вестергазького притулку…
Ленсман глянув на Расмуса.
Той, не чекаючи, що ленсман іще скаже, миттю опинився за дверима й кинувся тікати. Але позад себе він почув Оскарів голос:
— Расмусе, почекай на мене!
Хлопець обернувся й побачив, що Оскар справді біжить за ним, аж рюкзак підстрибує на спині.
— Не віддавайте мене, — сказав, відсапуючись, Расмус, коли Оскар наздогнав його. — Я хочу бути з вами!
— Ох-ох-ох, — заклопотано мовив Оскар. — Та мене скоро замкнуть до в'язниці за крадіжку дітей. І такі, як ти, властиво, не повинні волочитися дорогами.
— Це лише доти, доки я знайду когось, хто захоче мене взяти, — благально мовив Расмус. — Ми скоро натрапимо на такого.
У душі він не вірив цьому, і йому здалося, ніби своїми словами він намагається обдурити Оскара. Ні, він уже не вірив, що натрапить на когось такого, хто захоче взяти його.
Але цього разу він помилився.
Вони мандрували цілий довгий день, і Расмус трохи втомився.
— Оскаре, де ми, по-вашому, сьогодні будемо ночувати?
Оскар спокійним кроком долав курну дорогу.