Це було початком нового комерційного устрою.
Експансія Урука, що почалася десь у 3700 р. до н.е., раптово закінчилася приблизно у 3100 р. до н.е. Великий храм Урука зрівняли із землею, а на його місці звели нові будівлі. Проте місто існувало й далі, інші поселення в цьому районі зростали в міру того, як люди переселялися сюди з сільської місцевості. Вочевидь відбувся певний соціальний переворот, хоча незрозуміло, спричинив його занепад внутрішніх систем чи зовнішня агресія. У будь-якому разі далекосяжні торговельні мережі, що були характерними для могутності та впливу Урука, просто припинили діяти, принаймні на певний час.
Урук і майкопська еліта, 3700–3100 рр. до н.е.
На північ від Великого Кавказького хребта, на північному Кавказі, жили громади скотарів, які розводили овець заради їхньої вовни та молока, свиней, деяку кількість великої рогатої худоби та полювали на різноманітну дичину. Наприкінці 5-го тисячоліття вони укріплювали свої селища, що свідчить про певну загрозу, яка з'явилася на цій території, можливо, внаслідок погіршення клімату.
Все докорінно змінилося приблизно у 3700 р. до н.е., коли в еліти регіону почали з'являтися різноманітні предмети розкоші, якими прикрашали поховання. Найбільш вражає перша з цих розкопаних (у 1897 р.) елітних гробниць, що розташована в Майкопі, на притоці річки Кубань. Під масивним курганом діаметром 100 м та 11 м заввишки містилася обкладена деревом поховальна камера, поділена на три відділення: одне для вождя, інші – для жінок, імовірно, дружин або наложниць, яких принесли в жертву, щоб бути поруч зі своїм померлим господарем. Чоловіка супроводжував дивовижний набір похоронних дарів, зокрема, виготовлена на гончарному колі кераміка, бронзові казани, золоті та срібні чаші, знаряддя і зброя з мідного сплаву, а також срібні стрижні з литими фігурками довгорогих биків, два з яких були золотими, а інші два срібними. Він був похований в туніці, прикрашеній рельєфними зображеннями левів та биків, і носив намисто з золотих, бірюзових і сердолікових намистин, а також діадему із золотих розеток. Майкопський вождь був похований десь між 3700 і 3400 рр. до н.е., і його могила є найбільш вражаючою з 150–250 знайдених на Північному Кавказі елітних поховань того часу, що належать до так званої майкопської культури, що почалася приблизно у 3700 р. до н.е. і тривала до 3000 р. до н.е. (пізніший період майкопської культури, після 3400 р. до н.е., названий на честь могильника в станиці Новосвободна).
3.11 Поширення торгових інтересів Урука на північ через Анатолію і Кавказ стало стимулом для розвитку багатої майкопської культури, правителі якої мали змогу контролювати товарообмін між степом та Месопотамією.
Те, що багата майкопська культура припадає саме на час експансії Урука, дає підставу припустити, що вони були пов'язані між собою. Екзотичні матеріали, знайдені в похованнях на північному Кавказі, можливо, були придбані через торговельні мережі Урука – бірюза з Таджикистану, лазурит з Афганістану, сердолік і бавовняні тканини з Індії, тоді як переважна частина мідних сплавів для знарядь і зброї, ймовірно, надходила в цей регіон з родовищ Закавказзя, де мідь збагачена арсеном, та джерел східної Анатолії, де мідь збагачена арсеном і нікелем. Про тісні зв'язки з урукським регіоном також свідчать привозна циліндрична печатка, знайдена у ранньому майкопському похованні, і туніка майкопського вождя, прикрашена зображеннями левів і биків. Хоча одяг, ймовірно, був виготовлений на північному Кавказі, символіка явно запозичена з елітного світу Урука.
3.12 Циліндрична печатка ранньодинастичного періоду (2600–2800 рр. до н. е.) з Нузі в Месопотамії із зображенням ритуальної або міфологічної сцени. Печатки використовували чиновники, що здійснювали нагляд від імені храму.
3.13 Два предмети з багатьох, знайдених в елітному майкопському похованні на Кубані на півдні Росії, датовані серединою 4-го тисячоліття до н.е. Цей бик є одним із кількох подібних; зроблені із золота та срібла, вони прикрашали верхівки срібних стовпів, які, можливо, утримували полотняний навіс. Майстерне зображення степового коня на срібній посудині схоже на диких коней Пржевальського на малюнку 3.2.
Кількість екзотичних речей з півдня, доступних північнокавказькій еліті, натякає на те, що урукські торговельні мережі налагодили контакти з цим регіоном. Спочатку сполучення, ймовірно, здійснювалося західним шляхом, тобто північним берегом Чорного моря, але пізніше більш популярним став східний маршрут вздовж каспійського узбережжя. Серед бажаних товарів, які міг запропонувати регіон, велику зацікавленість викликало, мабуть, золото та срібло з верхів'їв Кубані. Тут також були багаті родовища міді. Ще одним ресурсом, можливо, була довговолокниста вовна, яку постачали в тюках і виготовляли з неї тканину. У похованнях пізнього Майкопа були знайдені вовняні, а також лляні й бавовняні тканини, а кістки тварин свідчать про те, що деякі громади утримували великі отари овець, швидше за все, заради їхньої вовни та молока. Важко сказати, чи були на цьому етапі серед предметів торгівлі з півднем верхові коні. Кінь, без сумніву, присутній у майкопській іконографії. На одній зі срібних чаш з Майкопа майстерно зображений кінь із короткою гривою і товстою шиєю, а на кам'яній брилі, вмурованій у стіну поховання в урочищі Клади був намальований фриз з кіньми, що оточують людську фігуру. Серед скупчень тваринних кісток є кінські, але завжди в невеликій кількості, що свідчить про те, що коней скоріш використовували для верхової їзди, а не як їжу. Тому можливо, що ті, хто керував торговельними мережами Урука, вперше побачили верхових коней на Кавказі. Однак доказів того, що коні були предметом регулярного обміну з Уруком до 3300 р. до н. е., коли коні у певній кількості з'являються в Месопотамії, майже не існує.
Громади північного Кавказу, завдяки своєму географічному положенню та контролю над багатими запасами металів, мали змогу отримувати користь від торгівлі з урукським світом, що давало можливість їхнім елітам будувати владні структури, засновані на володінні рідкісними екзотичними матеріалами. Допоки існував цей потік з півдня, ієрархія могла підтримуватися верхівкою, яка контролювала торгівлю і встановлювала свою опіку над підлеглими за допомогою подарунків. Такий соціально-економічний устрій називається системою престижних товарів. Її стабільність ґрунтується на безперервному надходженні екзотичних речей: коли цей потік припиняється, система зазнає краху. Саме це сталося з майкопською культурою, коли приблизно у 3100 р. до н.е. торговельні мережі Урука раптово занепали. Пишні поховання та свідчення різниці в статках зникають, а громади північного Кавказу стали частиною процесів, які тепер почали охоплювати весь понтійсько-каспійський регіон.
Назад у степ: Ямний комплекс, 3300–2800 рр. до н.е.
Після 3800 р. до н.е. клімат почав поліпшуватися, і до середини тисячоліття більш сухі й теплі умови зробили Понтійсько-каспійський степ набагато зручнішим місцем для проживання скотарів. Стада зростали в розмірах, тож пересування все більшими територіями стало нормальним способом життя. Культурна адаптація, що відбулася в результаті цього на величезних просторах Понтійсько-каспійського степу, охопивши велику кількість розрізнених громад, відома як Ямний археологічний комплекс, назва якого в перекладі з російської означає "ямна могила", що вказує на поширений спосіб поховання. Характерні риси ямної культури склалися в Донсько-Волзькому регіоні десь у 3300 р. до н.е. й швидко розповсюдилися по всьому Понтійсько-каспійському степу, а пізніше, приблизно у 2800 р. до н.е., поширилися на родючі степові чорноземи вздовж нижнього Дунаю і далі на Велику Угорську рівнину. Приблизно в цей час на понтійсько-каспійській прабатьківщині можна побачити певне культурне розмаїття. У Донсько-Кубанському регіоні ці пізніші явища відомі як Катакомбна культура, тоді як у Волго-Уральському регіоні їх називають Полтавкинською культурою. Ці пізніші прояви ямного комплексу простежуються приблизно до 2200 р. до н.е.
3.14 Деякі з основних археологічно визначених культур степу в 3-му тисячолітті до н.е. Ямна культура поширювалася на захід на Велику Угорську рівнину, і вважається, що афанасіївська культура могла походити від ямних скотарів, які здійснили героїчний перехід через казахський степ до Алтайсько-Саянських гір, пройшовши землі, де жили ботайські мисливці на коней.
Безупинне пересування слідом за великими отарами й стадами було основою ямного способу життя, причому основну мобільність забезпечували верхові коні та вози, запряжені волами. Вершник на коні міг пасти тварин, зустрічатися з іншими вершниками для обміну в заздалегідь обумовлених місцях і, якщо це здавалося економічно вигідним або соціально необхідним, здійснювати набіги. Віз, що тягнувся позаду, був житлом на колесах, що надавав притулок і транспортний засіб для жінок, дітей і людей похилого віку. Ці два способи пересування означали, що вся громада завжди могла бути в дорозі. Але переміщення відбувалося в межах визначеної території і залежало від пори року. Зиму проводили в долинах на низинних пасовищах, де можна було годувати тварин і переховувати їх від негоди, а також було вдосталь деревини, так необхідної для ремонту возів. Саме тут здебільшого розташовувалися їхні курганні поховання. Потім, навесні та влітку, вся громада вирушала у відкритий степ зі своїми отарами та стадами, які паслися на трав'янистих ділянках в радіусі 50 і більше кілометрів.
Але існували й регіональні відмінності. На схід від Дону громади, здається, були цілком скотарськими, покладаючись переважно на овець і кіз, хоча й мали певну кількість великої рогатої худоби та трохи коней. Зернові не вирощували, але люди збирали насіння лободи (Chenopodium) й різні бульби, щоб збагатити свою дієту, що складалася з молока та іноді баранини.