— У мене є до вас кілька запитань.
— Яких?
— Мене цікавить життя городян у 23-му Сторіччі. Особливо — в Лос-Анджелесі.
— Чому саме в Лос-Анджелесі?
— Дуже цікаве місто. Вам так не здається?
— Чому ж? Я з вами згоден. Але чи не краще тоді почати вивчення з 21-го Сторіччя, пори найвищого розквіту згаданого міста?
— Все-таки спробуймо з 23-го.
— Гаразд. Я не заперечую.
Харланове обличчя здавалося безтурботним. Але коли б можна було зішкребти зовнішню безтурботність, під нею прооступив би вираз похмурої впевненості. Його страшний, інтуїтивний здогад тепер був не тільки здогадом. Все підтверджувало його.
Епізод четвертий. Пошуки. Подвійні пошуки.
По-перше, треба мати точну інформацію. Щодня жадібними очима він переглядав усі повідомлення, що лягали на Твіселів стіл. То були копії проектів імовірних або вже запланованих Змін Реальності в різних Сторіччях. За давно заведеним порядком ці копії неодмінно надсилали Твіселові як члену Ради Часів, і Харлан був певен, що нічого не пропустить. Передовсім його цікавив характер Зміни в 482-му, а ще він прагнув одержати відомості про будь-які інші Зміни, в будь-яких Сторіччях, що мали б у собі якусь ваду, помилку, найменше відхилення від довершеності, помітні для натренованого ока талановитого Техніка.
Власне кажучи, Харлан не мав права читати ці повідомлення, але Твісел тепер рідко бував у своєму кабінеті, а більше ніхто не насмілився, б утручатися в справи його особистого Техніка.
То була перша частина його пошуків. Друга здійснювалася у філіалі центральної бібліотеки, що розташувався в Секторі 575-го.
Вперше він зважився вийти за межі тих бібліотечних відділів, які досі цілком поглинали його увагу. В минулому він найчастіше навідувався у відділ Первісної історії — бідненький на першоджерела, а тому Харланові доводилося виписувати їх з далекого минулого, переважно з третього тисячоріччя. Тепер його понад усе цікавили полиці з матеріалами, присвяченими власне Зміні Реальності — її теорії, методам, історії. Тут, до речі, завдяки Твіселові, було зібрано найкращу колекцію у Вічності.
Харлан з цікавістю никав серед полиць з фільмокнигами. Вперше він почав вивчати 575-е Сторіччя: його географію, яка майже не змінювалася від Реальності до Реальності, історію, яка змінювалася трохи помітніше, і соціологію, яка зазнала найбільших змін. То були не звіти Спостерігачів чи висновки Обчислювачів (з тими матеріалами Харлан почасти був знайомий), а книги, написані самими Часів'янами.
Тут зберігалися й художні твори 575-го. Вони сколихнули в Харлановій пам'яті палкі дискусії про вплив Змін Реальності на духовні цінності. Чи вплине Зміна на той чи той шедевр? Якщо вплине, то як? Якою мірою минулі Зміни завдали шкоди мистецтву? Такі запитання Харланові доводилося чути не раз.
І взагалі, чи може бути єдиний погляд на мистецтво? Чи можна вбгати мистецтво в прокрустове ложе кількісних показників, які піддаються механічній обробці на Обчислювальних машинах?
Головним опонентом Твісела в дискусії з цих питань був Обчислювач на ім'я Огест Сеннор. Твісел запально критикував погляди Сеннора, й ця критика пробудила в Харлана бажання прочитати Сеннорові праці. Він був вражений прочитаним.
На превеликий Харланів подив, Сеннор поставив запитання відкрито: чи не може з'явитися в новій Реальності особа, аналогічна тій, яку взяли у Вічність із попередньої Реальності? Відтак він проаналізував можливість зустрічі Вічного зі своїм аналогом у Часі, в тих випадках, коли той знає і коли не знає про це, і висловив припущення щодо можливих наслідків у кожному випадку. (Тут він зовсім близько підійшов до того, чого найбільше боявся в душі кожен Вічний, і Харлан, стрепенувшись, поквапливо пропустив це місце у фільмокнизі. І, звичайно, Сеннор у своїх дискусіях приділяв чимало уваги долі літератури та мистецтва за найрізноманітніших Змін Реальності.
Твісел не сприймав Сеннорових поглядів.
— Якщо мистецтво не піддається Обчисленню, — кричав він Харланові, — тоді на якого біса оті безконечні дискусії?!
Харлан знав, що думку Твісела поділяє переважна більшість членів Ради Часів.
А тепер Харлан стояв перед полицями з романами Еріка Лінколью, якого називали найвидатнішим письменником 575-го Сторіччя, і дивувався. Він налічив п'ятнадцять різних "Повних зібрань творів", узятих, безперечно, з різних Реальностей. Було очевидно, що вони відрізняються одне від одного. Один комплект, наприклад, був менший, ніж. решта. Либонь, добра сотня Соціологів, подумалось Харланові, заробили собі звання, проаналізувавши різницю між ними з погляду соціологічного тла кожної Реальності.
Харлан пройшовся тим крилом, де експонувалися прилади й механізми з різних Реальностей 575-го. Він знав, що багато з них вилучено з Часу й збережено тільки у Вічності як зразки людської винахідливості. Вічність оберігала людину від наслідків її власної, надміру жвавої технічної уяви. То була найголовніша турбота Вічності. Не минало й біороку, як десь у Часі ядерна технологія підходила так близько до небезпечної точки, що Вічності доводилося зупиняти її.
Харлан вернувся до бібліотеки й підійшов до полиць з фільмокнигами з математики й математичної історії. Він пройшовся пальцями по кількох назвах, трохи подумавши, відібрав п'ять плівок і розписався за них.
Епізод п'ятий. Нойс.
То була найважливіша частина інтерлюдії, по-справжньому ідилічна частина.
У вільні години, коли не було Купера, коли Харлан міг їсти на самоті, на самоті читати, на самоті спати, на самоті чекати завтрашнього дня, він пробирався до капсул. Він був щиро вдячний особливому становищу Техніка в суспільстві. Йому й не снилося, що можна бути таким вдячним людям за те, що вони всіляко уникають тебе.
Ніхто не запитав у нього, чи має він право сідати в капсулу, ніхто не поцікавився, куди він зібрався — в минуле чи в майбутнє, — нічиї допитливі очі не пильнували за ним, нічиї дбайливі руки не пропонували йому допомоги, нічий балакучий рот не намагався перекинутися з ним бодай словом.
Він міг робити все, що тільки заманеться.
— Ти так змінився, Ендрю, — сказала йому Нойс. — Боже мій, як ти змінився!
Він дивився на неї і всміхався.
— В чому змінився?
— Адже ти всміхаєшся. Невже ти ніколи не дивився в дзеркало й не бачив своєї усмішки?
— Я боюсь дивитися в дзеркало. Я все кажу собі: не може бути, щоб я був такий щасливий. Я хворий. Я марю. Я збожеволів і навіть не здогадуюсь про це.
Нойс підійшла ближче й ущипнула його.
— Відчуваєш що-небудь?
Він пригорнув її до себе й відчув, що тоне в її шовковистому темному волоссі.
Коли він нарешті відпустив її, вона, ледь перевівши дух, промовила:
— Ось і ще одна переміна. Ти й цьому навчився.
— Я маю чудову вчительку... — почав Харлан і прикусив язика, злякавшись, що Нойс може сприйняти це, як натяк на численних його попередників, які помогли їй стати доброю вчителькою.
Однак її безтурботний сміх не був затьмарений такою думкою. Вони вечеряли разом. У вбранні, що він привіз, Нойс була така ніжна й лагідна, аж Харлан не міг намилуватись на неї.
Простеживши за його поглядом, вона легеньким рухом поправила спідницю й сказала:
— Не треба було привозити мені всього цього, Ендрю. Навіщо, їй-богу.
— Пусте, ніякої небезпеки, — безтурботно відповів він.
— Ні, це небезпечно. Навіщо робити дурниці? Я цілком можу обійтися тим, що тут знайшла, поки... поки ти все владнаєш.
— А чому б тобі не носити власне вбрання й усілякі брязкальця?
— Бо не варто заради них виходити в Час, пробиратися до мого дому, щомиті ризикуючи бути спійманим. А що коли вони зроблять Зміну, поки ти будеш там?
— Мене не впіймають, — нерішуче сказав він. І додав уже впевненіше: — А крім того, мій наручний генератор постійно тримає мене в біочасі, тим-то жодна Зміна не зачепить мене. Розумієш?
— Ні, не розумію, — зітхнула Нойс. — Мені здається, я ніколи не збагну всіх цих премудростей.
— Тут немає нічого складного.
І Харлан захоплено почав пояснювати, а Нойс уважно слухала, та з виразу її променистих очей важко було зрозуміти, чи справді дівчину цікавлять оті пояснення, чи вони тільки розважають її.
Ці розмови наповнювали Харланове життя особливим змістом. Уперше він міг з кимось поділитися думками, обговорити свої справи і вчинки. Нойс стала мовби часточкою його самого, але водночас була досить самостійна, з незалежними поглядами, здатна дати несподівану відповідь на будь-яке його запитання. Дивно, розмірковував Харлан, скільки разів він Спостерігав таке соціальне явище, як подружнє життя, а не помітив найголовнішого, не збагнув його справжньої суті. Хіба він уявляв тоді, наприклад, що такі спокійні ідилічні хвилини можуть бути вершиною щастя в подружньому житті?
Зібгавшись калачиком у його обіймах, Нойс запитала:
— Як посувається твоя математика?
— Хочеш глянути?
— Тільки не кажи, що вона завжди при тобі.
— А чом би й ні? Поїздки в капсулах забирають стільки годин. Шкода марно гаяти час.
Він підвівся, видобув із кишені маленький фільмоскоп, вставив у нього плівку і, всміхаючись, закохано дивився, як Нойс прикладає прилад до очей. За хвилю вона повернула йому фільмоскоп і, похитавши головою, сказала:
— Я ще зроду не бачила такої сили закарлючок. От якби навчитися читати вашою Єдиною Міжчасовою Мовою.
— Насправді, — пояснив Харлан, — більшість із цих закарлючок, як ти їх називаєш, — ніякі не літери Міжчасової Мови, а математичні символи.
— Невже ти все це розумієш?
Нойс зачаровано дивилася на Харлана. Хоч би як було кому боляче руйнувати її ілюзії, він усе-таки змусив себе признатися:
— На жаль, не настільки, як хотілося б. Однак я постійно вивчаю математику, аби здійснити те, що задумав. Поки що в мене не вистачає знань, щоб зуміти побачити в стіні отвір, крізь який пройшла б вантажна капсула.
Він підкинув фільмоскоп угору, спритно спіймав його й поклав на маленький столик.
Нойс жадібно стежила за кожним його рухом, і враз його осяяло:
— Побий його Час! Ти ж не вмієш читати Міжчасовою, — вигукнув він.
— Певна річ.
— Отже, з тутешньої бібліотеки тобі ніякої користі. Я й не подумав про це. Тобі потрібні плівки з 482-го.
— Ні, ні. Я не хочу... — поквапливо заперечила вона.
— Ти їх одержиш!
— Слово честі, не хочу.