Я вийшов прогулятися, зустрів старих друзів і пішов із ними обідати в їхній готель. Потім ми подалися кататися, але в машини лопнула шина, і нам довелося довго з нею вовтузитися. Тож у "Ґранд Метрополітен" я нарешті добувся аж після восьмої.
І одразу зустрівся з Пуаро, який в обіймах містера й місіс Опалсен здавався ще меншим, ніж зазвичай. Зате обличчя в нього сяяло.
– Mon ami Гастінґсе! – закричав він, кидаючись мені назустріч. – Обніміть мене, друже, я тріумфально знайшов розгадку!
На щастя, про обійми він казав у переносному сенсі, бо в таких речах від Пуаро можна чекати чого завгодно.
– Ви що… – почав я.
– Це диво, я вважаю! – вигукнула місіс Опалсен, усміхаючись як ясне сонце. – Хіба я не казала, Еде: якщо він не зможе повернути мені перли, то не зможе ніхто?
– Так, люба, саме це ти й казала, і мала рацію.
Я здивовано глянув на Пуаро, і він кивнув.
– Мій друг Гастінґс, як кажуть у вас в Англії, досі літав десь у хмарах. Сідайте, і ми розкажемо вам по порядку, як усе щасливо розкрилося.
– Розкрилося?
– Так! Їх арештували!
– Кого?
– Прибиральницю й лакея, parbleu!81 Не очікували? Навіть із моєю підказкою про крейду?
– Але ж ви казали, що її використовують теслі.
– Справді використовують – щоб шухлядки легше совалися. Хтось хотів, щоб шухляду можна було рухати безгучно. Хто б це міг бути? Очевидно, тільки прибиральниця. План був такий геніальний, що навіть зуби Еркюля Пуаро не одразу його розкусили.
– Послухайте, як усе відбувалося. Лакей стояв у сусідньому номері й чекав. Француженка-покоївка виходить у свою кімнату, а прибиральниця блискавично висуває шухляду, виймає скриньку й передає в сусідню кімнату через двері. Лакей легко її відмикає дублікатом ключа, який сам і виготовив, виймає намисто і чекає. Селестіна виходить знову, а прибиральниця – стриб! – хапає скриньку і ставить назад у шухлядку.
– Тут заходить мадам і виявляє крадіжку. Прибиральниця вимагає, щоб її обшукали, вдаючи, що її гордість страшенно образили, і йде геть із номера. Вона знає, що в матраці лежить намисто-підробка, бо ж сама її туди запхнула зранку. Оце план, правда!
– Але навіщо ви їздили в Лондон?
– Пам'ятаєте візитку?
– Звісно, тоді я здивувався, і досі дивуюся. Я думав…
Тут я затнувся, глянувши на місіс Опалсен.
Пуаро радісно розсміявся.
– Une blague!82 Я підготував візитку для лакея. Вона мала спеціальну поверхню – для збереження відбитків пальців. Я поїхав просто у Скотленд-Ярд, розшукав нашого доброго друга інспектора Джеппа і виклав йому всі факти. Як я й підозрював, відбитки пальців належали двом знаменитим викрадачам коштовностей, які вже довгенько перебували в розшуку. Джепп приїхав сюди зі мною, злодіїв арештували, а намисто знайшли серед лакеєвих речей. Розумна парочка, але вони помилились у виборі методу. Хіба я не казав вам, Гастінґсе, щонайменше тридцять шість разів, що без методу…
– Щонайменше тридцять шість тисяч разів! – перебив я. – Але де ж дав збій їхній "метод"?
– Mon ami, шукати роботу прибиральниці або лакея – мудре рішення, але не варто занехаювати обов'язки. Вони не прибирали в незаселеному номері, а тому, коли лакей поставив скриньку на запилений стіл біля вікна в порожній кімнаті, від неї залишився квадратний слід…
– Пам'ятаю! – вигукнув я.
– До того, як я його побачив, то ще вагався. Але потім – уже знав напевне!
На мить запала тиша.
– І тепер я повернула собі перли! – урочисто проголосила місіс Опалсен.
– Що ж, – сказав я. – Тепер можна було б і повечеряти.
Пуаро з готовністю закивав.
– Ваше ім'я знову прославилося, – зауважив я за чаєм.
– Pas du tout, – спокійно відказав Пуаро. – Славу розділили Джепп і місцевий інспектор. Зате, – він поплескав по кишені, – у мене тут дещо є від містера Опалсена. І знаєте що, друже? Оскільки на цих вихідних… як ви любите казати? Щось пішло не так, приїдьмо сюди ще й на наступні. Цього разу за мій кошт.
Викрадення прем'єр-міністра
Тепер, коли війна з усіма її перипетіями залишилася в минулому, думаю, мені можна спокійно розказувати, яку місію мій друг Пуаро виконав у час біди, яка нависла над нашою країною. Цю історію довго тримали у строгому секреті. В пресу не просочилося навіть півслова. Але тепер, коли зберігати таємницю немає необхідності, я відчуваю, що мушу розказати всій Англії, перед ким вона залишилася в неоплатному боргу, і як гострий розум мого маленького ексцентричного друга відвернув неминучу катастрофу.Одного разу після вечері – я не називатиму конкретної дати, скажу лише, що це був період, коли вороги Англії весь час торочили про "мирні переговори", – ми з Пуаро сиділи в його квартирі. Коли після поранення мене комісували додому, я отримав завдання набирати в армію нових солдатів, а після роботи щовечора заходив до свого друга, щоб слухати про цікаві випадки, з якими він саме працював.
Ми з Пуаро почали говорити про сенсаційну новину того дня – замах на прем'єр-міністра Англії Девіда Макадама. Інформація, що її подавали в газетах, без сумніву, підлягала серйозній цензурі. Не було згадано ніяких деталей, крім тієї, що прем'єрові вдалося дивом уникнути смерті, куля лиш подряпала йому щоку.
Я сказав, що наша поліція проявила гідне осуду недбальство, якщо допустила, щоб таке сталося. Зрозуміло, німецькі агенти в Англії готові були піти на серйозний ризик заради такої здобичі. "Мак-борець", як називали прем'єра однопартійці, енергійно й неухильно боровся з пацифістськими настроями, які почали ширитися в суспільстві.
Це був не просто прем'єр-міністр Англії – це була сама Англія. Усунути його зі сцени означало завдати нищівної поразки всій Британії, паралізувати її.
Пуаро захоплено чистив сірий піджак маленькою губкою. Чистота й порядок – це була його слабкість. І тепер, коли повітря повнилося запахом бензину, він ніяк не міг повністю зосередитися на моїх словах.
– За секундочку я дуже уважно вас слухатиму, мій друже. Уже майже закінчив. Ось тут іще плямка жиру – це недобре – я її витру… І все! – Пуаро переможно помахав губкою.
Я усміхнувся й запалив іще одну цигарку.
– У вас є щось цікаве? – запитав по хвилині мовчання.
– Зараз я допомагаю одній – як ви це називаєте? – "поденниці" розшукати її чоловіка. Дуже складна справа і дуже делікатна. Бо я так собі думаю, що коли той чоловік знайдеться, то не зрадіє, що його знайшли. А ви зраділи б? Я особисто йому співчуваю. Це чоловік, якого принижують, і він ризикує втратити власну особистість.
Я засміявся.
– Нарешті! Жирна плямка зникла! Слухаю вас дуже уважно.
– Я питав вас, що ви думаєте про замах на прем'єр-міністра?
– Enfantillage!83 – вигукнув Пуаро. – Хіба серйозні речі так робляться? Невже з рушниці можна бодай у щось влучити? Це зброя минулих поколінь.
– Цього разу з неї майже влучили, – нагадав я йому.
Пуаро нетерпляче похитав головою. Він саме збирався щось сказати, коли зазирнула хазяйка квартири і сказала, що внизу чекають двоє джентльменів, які хочуть із ним зустрітися.
– Вони не назвалися, сер, але кажуть, що справа дуже важлива.
– Хай піднімаються, – сказав Пуаро, дбайливо розгладжуючи сірі штани.
За хвилину відвідувачів провели до нас. Моє серце сильно забилося, коли я побачив наших гостей: це був власною персоною лорд Естейр, голова Палати громад, а з ним містер Бернард Додж, один із членів воєнного кабінету, а також, наскільки я знав, близький друг прем'єр-міністра.
– Мосьє Пуаро? – запитав лорд Естейр. Мій друг вклонився. Державний муж подивився на мене з сумнівом. – Моя справа приватна.
– Можете спокійно говорити в присутності капітана Гастінґса, – сказав Пуаро, кивнувши, щоб я залишився. – Він не дуже обдарований, на жаль, але я ручаюся за його вихованість.
Лорд Естейр усе ще вагався, аж раптом озвався містер Додж:
– Ой, та не розмінюйтеся ви на дрібниці! Тут скоро вся Англія знатиме, в якій халепі ми опинилися. У нас зараз кожна хвилина на вагу золота.
– Прошу вас, сідайте, панове, – чемно запросив Пуаро. – Вам підсунути крісло, мілорде?
Лорд Естейр ледь помітно здригнувся.
– Ви знаєте, хто я?
Пуаро всміхнувся.
– Звичайно. Я ж читаю газети і бачу фото. Чому б мені вас не знати?
– Мосьє Пуаро, ми прийшли порадитись у справі першочергової ваги. Я мушу просити вас тримати всі її деталі в цілковитій таємниці.
– Маєте слово Еркюля Пуаро – це найбільше, що я можу вам дати! – урочисто заявив мій друг.
– Ідеться про прем'єр-міністра. Ми потрапили в серйозну біду.
– Та ми вляпалися по вуха! – зауважив містер Додж.
– Значить, прем'єра серйозно поранено? – припустив я.
– Поранено?
– Кулею в щоку.
– А, он воно що! – презирливо кинув містер Додж. – Та це стара історія.
– Згоден із колегою, – підтримав лорд Естейр. – Це давня історія, з якою ми вже давно розібралися. На щастя, тоді нападники схибили. Чого не скажеш про їхню нову спробу.
– Отже, на прем'єра знову здійснили замах?
– Так, мосьє Пуаро, хоча трохи в інший спосіб, ніж тоді. Прем'єр-міністр зник.
– Як це?
– Його викрали.
– Не може бути! – нажахано вигукнув я.
Пуаро метнув на мене пронизливий погляд, який означав, що мені варто притримати язика.
– На жаль, неймовірно, але правда, – зауважив його світлість.
Пуаро подивився на містера Доджа.
– Ви щойно сказали, мосьє, що час тепер на вагу золота. Що ви мали на увазі?
Наші гості обмінялися виразними поглядами, і лорд Естейр відповів: – Мосьє Пуаро, ви ж, мабуть, чули, що скоро відбудеться зустріч союзників?
Мій друг кивнув.
– З очевидних причин у пресу не подавали інформації про те, де й коли її проводитимуть. Але в дипломатичних колах дату знають усі. Зустріч відбудеться завтра, у четвер, увечері у Версалі. Тепер ви уявляєте весь трагізм ситуації. Не приховуватиму від вас, що для прем'єр-міністра бути на цій зустрічі життєво важливо. Німецькі агенти, які просочилися в наші кола, дуже активно пропагують пацифізм. І тільки наш прем'єр, сильна особистість, зможе схилити учасників зустрічі в потрібний бік – так усі вважають. Якщо він там не з'явиться, наслідки можуть бути якнайсерйозніші: можливо, навіть ганебне й катастрофічне перемир'я.