Вони затремтіли б ще більше, коли б який голос одповів їм: Оріньї.
Немає такого острова, що його було б так захищено від наближення людини, як Оріньї. Під водою і над водою вона має люту сторожу, в якій Ортак за вартового. На заході — Бюру, Сотерьо, Анфрок, Ніанґль, Фон-дю-Крок, Жюмель, Ґрос, Кланк,. Еґільоні, Врак, Фос-Мальер; на сході — Сокет, Гомо Фльоро, Бріонбете, Кестлінґ, Кроклігу, Фурш, Со, Нуар Пют, Купі, Орбю. Що ж це все за страховиття? Гідри? Так, з породи рифів.
Один з цих рифів зветься But (ціль), наче для того, щоб показати, що на тому місці кінець путі.
Це нагромадження рифів, напівзахованих водою й ніччю" мало вигляд простої темної смуги, якоїсь плями на обрії.
Корабельна катастрофа — це найвищий ступінь безсилости. Бути майже біля землі й не бути в силах досягти її, плавати й не бути в силах керувати, мати щось під ногами, що здається твердим і що насправді крихке, бути одночасно повним життя й повним смерти, бути полоненником просторів, бути замурованим між небом і океаном, мати над собою безмежність, як в'язницю, мати навколо себе неосяжний рух вітру і хвиль і бути схопленим, зв'язаним, паралізованим — цей сум і вражає й дратує. Здається, чо чуєш глузування недосяжного ворога.
"Матутіна" пливла трохи вище Оріньї, і це сприяло їй; але її відносило до північної кінечности, що для неї було фатальним. Північно-західний вітер, як натягнений лук пускає стрілу, гнав судно до північного рогу. Якраз у цій частині, трохи на цей бік гавані Корбелет, є місце, що його моряки північного архіпелагу прозивають "Мавпою".
Мавпа — swinge — якийсь скажений потік. Низка окремих воронок на глибині утворює низку вирів. Коли відпустить вас один, підхопить вас другий. Корабель, що його піймає мавпа, крутиться від спіралі до спіралі, доки який гострий камінь не проб'є йому корпуса. Тоді розбите судно спиняється, корма підіймається над водою, ніс поринає, безодня довершує своє круження навколо корабля, поринає корма, і все кінчається. Круги піни розширюються и розпливаються, й на поверхні моря видно тільки там і там декілька бульбашок — останні віддихи задушених під водою.
На всьому Ля-Манші три наинебезпечніші мавпи: одна, що в, сусідстві з відомою піскуватою мілиною Джірдлер-Сандс, друга, що в Джерсеї між Піньонне і рогом Нуармоном, і мавпа Оріньї.
Місцевий лоцман, коли б він був на борту "Матутіни", попередив би бідолах про нову небезпеку. Замість лоцмана вони мали інстинкт. У крайній небезпеці прокидається наче ясновідіння. Високі каскади піни носилися вподовж берега в скажених поривах вітру. Неначе мавпа плювалась. Безліч барок попало в її тенета. Не знаючи, що це таке, вони наближалися з жахом.
Як обігнути цей ріг? Жадних засобів.
Так само, як вони дивилися, коли з'явилися Каскети, потім коли з'явився Ортак, тепер дивилися вони, як підіймалася кінечність Оріньї. Це були наче три ґіґанти один за одним. Ряд страшних двобоїв.
Харібда й Сціла — їх було тільки дві. Касксти, Ортак і Оріньї — їх три. Урка вже торкалася краю мавпи. Перший удар, що захопить їх, потягне її за собою. Ще одна перейде хвиля, і все кончено.
Несподівано урку відкинуло назад наче ударом титанового кулака. Хвиля стала сторч під судном і повернулася, відкинувши уламки його в кудлі піни. Під таким ударом "Матутіну" відігнало від Оріньї.
Вона знов опинилася в одкритому морі.
Звідкіля ж прийшла ця допомога? Од вітру.
Напрямок гурагану несподівано перемінився.
Раніше гралася ними хвиля, тепер настала черга вітру. Од Каскетів вони визволилися самі, перед Ортаком несподівану зміну зробила хвиля; перед Оріньї це зробив вітер. Він раптом перескочив з півночі на південь.
Південний вітер прийшов на зміну північного вітру.
Морська течія — це вітер у воді; вітер — це течія в повітрі; ці дві сили посварилися, і в вітра з'явилася примха вирвати у морської течії її жертву.
Південний вітер почався з вихору. Бідолахи на кораблі, що зазнав катастрофи, завсігди мають тільки сердитих помічників. " Мату ті ну " навально потягнуто було в одкрите море за рештки такеляжу, як втопленицю за волосся. Вітер грубо поводився з тими, кого він рятував. Він ставав у послузі, лютуючи. Це була поміч без жалости.
Напіврозвалене судно від такого грубого поводження визволителя остаточно було розбито.
Град, такий великий і такий твердий, що ним можливо було набивати мушкет, сипався на судно. При кожному колиханні хвилі ці градинки качалися по палубі, як більярдні кулі. Урка, що її ледве вцДно було над водою, зовсім загубила свою форму під хвилями, що падали на неї, і під бризками піни. На кораблі кожен турбувався за себе.
Кожен чіплявся за що тільки можна було. Після кожного нападу моря було сюрпризом знову знайти всіх на чардаку. У декого лице було обідране уламками дерева.
На щастя, одчаи має міцні руки. Рука дитини від жаху стулюється з такою ж силою, як і рука ґіґанта. Жах робить жіночі пальці кліщами. Молода дівчина, коли дуже злякається, може встромити свої розові нігті в залізо. Вони чіплялися, держалися, вдержувалися. Але кожна хвиля приносила їм загрозу змити їх.
Несподівано доля принесла їм полегшення.
XVI
НЕСПОДІВАНА ПРИЄМНІСТЬ ЗАГАДКИ
Гураган разом вщух.
Не було вітру ні з півночі, ні з півдня. Шалені сурми просторів замовкли. Смерч упав з неба, без попереднього зменшення, без переходу, і наче сам раптом зник у безодні. Не знати більш, куди він дівся. Пластовні снігу замінили град. Сніг почав падати поволі.
Не було більше хвиль. Море стало рівне.
Такі несподівані зміни властиві сніжним бурям. Як тільки вичерпується електричний ток, все заспокоюється, навіть хвилі, що підчас звичайних бурь часто довго збсрегають зворушення. Тут ні. Ніякого продовження гніву у хвилях. Як стомлений робітник, хвиля засинає відразу. Це майже суперечить законам статики, але не дивує старих лоцманів, бо вони знають, що в морі бувають усякі несподіванки.
Це явище спостерігається навіть і в звичайних бурях, та тільки рідко. Так, у наші дні, підчас пам'ятного гурагану 27 липня 1867 р., в Джерсеї, вітер, після того, як лютував протягом чотирнадцяти годин, відразу впав до повного штилю.
Через декілька хвилин навколо урки не було нічого, крім поснулої води.
В той самий час навкруги не можна було нічого розпізнати, бо остання фаза сніжного гурагану подібна до першої. Все, що було видко в конвульсіях метеоричних хмар, знову зробилося каламутним; бліді силюєти злилися в неясну масу, и безмежна пітьма насунулася на барку з усіх боків. Ця стіна ночі, це кругове замикання, це нутро циліндра, якого діяметр щохвилини зменшувався, оточували "Матутіну" і з лиховісною повільністю суцільного льоду, що замикається, грізно збігалися. В зеніті — нічого, туманний дах, огорожа. Урка була наче на дні глибокого колодязя безодні.
Море в цьому колодязі було як калюжа розтопленого олива. Вода більш не колихалася. Похмура непорушність. Ніколи океан не буває такий страшний, як тоді, коли він нагадує став.
Скрізь було мовчання, заспокоєння, засліплення. Тиша в природі мабуть є безмовність. Останні короткі хвилі пливли вздовж бортів. Чардак тримався на воді горизонтально, ледве похитуючись. Декілька уламків помалу моталися. Шкаралупа Гранати, що була замість ліхтаря і в якій горіло просмолене клоччя, не коливалася більше на бугшприті й не кидала вже горючих крапель в море. Вітер, що залишився ще в хмарах, більше не шумів. Сніг падав густий, м'який, трохи косий. Не чути було кипіння піни. Спокій темряви.
Цей відпочинок, після такого лютування й таких пароксизмів, подав нещасним, що були так довго за іграшку для стихії, невиразно приємне почуття. їм здавалося, що життя їх уже перестало бути сумнівним. Вони бачили навколо себе й над собою якусь згоду на те, щоб їм врятуватися. Вони знову почали надіятися. Все, що лютувало, тепер заспокоїлося. Для них це явилося ознакою миру. їх нещасні груди могли вільно передихнути. Вони могли випустити з рук кінець шворки чи дошку, за які вони держалися, підвестися, випростатися, триматися на ногах, ходити, рухатися. Вони почували себе невимовно спокійними. В темній глибині бувають такі відчування раю, підготування до чогось іншого. Було ясно, що вони остаточно поза шквалом, поза піною, поза вітром, поза скаженістю, — від усього цього вони вільні.
Відтепер всі шанси були за них. За три — чотири години прийде день, їх помітить який-небудь корабель, що йтиме в морі, й візьме їх із собою. Найстрашніше минуло. Вони повернулися до життя. Найважливіше було продержатися на воді, доки буря зовсім перестане. Вони говорили собі: цього разу — кінець.
І враз вони дізналися, що й насправді кінець.
Один з матросів, баск із півночі, на ймення Ґальдеазун, пішов в трюм за канатом, потім повернувся й сказав:
— Трюм повний.
— Чого? — спитав ватажок.
— Води, — відповів матрос.
Ватажок закричав:
— І По ти хочеш цим сказати?
— Те хочу сказати, — відповів Ґальдеазун, — що за півгодини ми підемо на дно.
XVII
ОСТАННІЙ ЗАСІБ
В кілі була розколина. Шлях для води був готовий. Коли саме? Ніхто не міг сказати. Чи це було тоді, коли їх прибило до Каскет? Чи це було перед Ортаком? А може це було підчас качки на мілині на захід од Оріньї? Напевне, що вони торкнулися "Мавпи". їх ударило в підводну частину і вони ие помітили цього серед сильної качки, що трясла їх. В остовпінні не почувають уколів.
Другий матрос, баск з півдня, що звався Аве-Марія, і собі зійшов у трюм і, повернувшися, сказав:
— Вода в кілі заввишки на два вари.
Це приблизно шість футів.
Аве-Марія додав:
— За сорок хвилин ми потонемо.
А де проходила вода? Цього не було видно. Трюм був затоплений. Маса води, що заповнювала його, закривала розколину. Судно мало щілини в корпусі в якійсь частині, нижче вантажної ватерлінії, швидше в підводній частині. Неможна було знайти її. Неможливо було и полагодити. Мали рану й не могли перев'язати її. А в тім вода прибувала не дуже швидко.
Ватажок закричав:
— Треба викачувати.
Гальдезаун відповів:
— У нас уже немає водотяга.
— Тоді, — відповів ватажок, — будемо пливсти до землі.
— А де ж земля?
— Я не знаю.
— Я теж.
— Але вона ж повинна десь бути?
— Так.
— Нехай хтонебудь веде нас до неї, — відповів проводир.
— У нас немає лоцмана, — сказав Ґальдеазун.
— Тоді ти візьми стерно.
— У нас уже немає стерна.
— Ми зробимо з першої балки, що потрапиться нам.