Кажани пищали, б'ючись об склепіння, з якого фіолетовими краплями капала вода. Цирульник у довгій завитій перуці поклав руку на пульс підсудного.
Кат, смикнувши Мишібрата за вуса, запхнув йому між стиснуті шелепи шкіряну лійку. Даремно нещасний силкувався виплюнути її, лійка зайшла аж у горло. Витріщеними очима він водив за прислужниками, які крутилися біля стола. Серце неспокійно стукотіло, але в ньому жила тверда рішучість зберегти вірність товаришам, не виказати їхньої схованки. Інакше вони загинуть, їх одразу віддадуть до рук циганові, який зумів обдурити навіть суддів. І якщо Мишібрату судилося вмерти, то життя своє він віддасть за шляхетну справу, за звільнення королівни. Зі страху шерсть у нього стала дибом, але втішала думка, що півень і Хитруся доведуть діло до кінця. Та хоч правда виявиться, хоч цигана покарають, його, Мишібрата, вже не буде. Купка білих кісточок навіки залишиться під вичовганими плитами підземелля. І йому стало так шкода себе, що сльози дзюрком потекли по вусах.
Цирульник вийняв великого годинника, труснув ним раз, другий, приклав до вуха. Упевнившись, що годинник справний, дав знак: можна починати. Прислужники подали катові глечик молока. Мишібрату раптом здалося, що його душать. Він похлинувся, піна виступила в кутиках рота, кілька краплинок бризнуло з носа. Довелося ковтати.
"Ну, якщо цим мене хочуть зламати…"— усміхнувся він в душі. Але глечики підносили один за одним. Холодна рідина потоком лилася в горло. Дикі очі цигана зловтішно спостерігали болісну гримасу на мордочці нещасного. А в кота живіт уже розпух, мов надувна куля, ще один ковток — і він лусне, чвиркне фонтаном ненависного молока. Але в лійці знов дзюрчало.
"Прощайте, друзі, прощай, сонечко", — подумав Мишібрат і зомлів.
Тоді цирульник, відчувши, як слабне пульс, звелів припинити катування.
Лійку витягли. Хлюпнули в очі водою.
— Скажеш правду? — спитав суддя.
Мишібрат кивнув головою.
Хто викрав королівну Віолінку?
— Ци… ган… Мо… золь… — прошепотів кіт.
Заскрипіли по пергаменту пера протоколістів.
— Та де ж запеклий злочинець, — перемовлялися на лавах судді. — Нічого не вдієш, спробуємо колесо, треба зламати його впертість… — І почалося колесування.
З кутка витягли заіржавілу махину, що віками стояла без діла. Циган шнуром вправно прив'язав Мишібрату хвіст, лапки притисли защіпками до стіни. Другий кінець шнура перекинули через велике, обтикане цвяхами дубове колесо. Циган закрутив корбу. Заскреготів механізм, загриміли трибки, а давно не мащена корба злісно запищала: "Тер-пи, тер-пи, тер-пи".
Мишібрат застогнав, він мало не висів у повітрі, а велике колесо, обертаючись, помалу натягало мотузок. Лапки страшенно боліли, чоло зросив краплистий піт. Бідолаха одчував у натягнутому хвості кожну кісточку, здавалося, ще трошки і хвіст вирвуть. Поруч стояв катів помічник, він співчутливо шморгав носом і обтирав котові мордочку мокрою ганчіркою.
— Хвіст… — стогнав Мишібрат. — Ви мені вирвете хвіст!
Судді мовчали, скреготіла стара машина.
— Несила на це дивитися, — шепнув король Барило, — може, звільнимо його?
— Як несила дивитися, то заплющ очі, — просичав король Цинамон. — Треба ж з нього нарешті витягти правду!
— Ваша милість, — звернувся раптом кат до судді, — чи можна поставити одне запитання цьому негідникові?
Суддя кивнув. Циган заговорив з глумливою ласкавістю:
— Ми вже знаємо, що ти, Мишібрате, невинний, але скажи тільки одне: капрал Пипоть мав щось спільне з викраденням королівни?
Скатований Мишібрат мовчав. Тоді Мозоль ударив кулаком по натягнутому, як струна, хвості.
— Ня-а-а-ав! — зойкнув по-котячому підсудний.
— Він признався! — з тріумфом гукнув кат, — Ви чули: ясно сказав, що мав! А якщо півень доклав до цього крил, то й цей молодець теж, і лисиця, бо це нерозлучна трійця.
— Смертна кара, смертна кара, — забубоніли судді, ставлячи хрестики на пергаменті.
"Іменем короля Барила суд засуджує на смерть крадіїв дітей: Мишібрата Нявчуру, а заочно лисицю Хитрусю й півня Мартина Пиптя. Кому вони попадуться до рук, той може безкарно їх убити. Що ж до присутнього тут Нявчури, то вирок має бути виконано на світанку".
Розпустили пута, і Мишібрат безживно зсунувся на мокру кам'яну підлогу.
Судді, грюкаючи пюпітрами, залишали зловісне підземелля. Прислужники покинули напівживого Мишібрата посеред зали. Король Барило втішав близького до розпачу короля Цинамона:
— Терпіння, любий мій, може, вранці він заговорить, і ми натрапимо на слід…
Король Цинамон мовчав, але стиснуті губи й насуплені брови свідчили, що в його душі визрівають грізні рішення.
У глибокому підземеллі з тихим сичанням догоряли смолоскипи, останні піщинки з шурхотом пересипалися в пісковому годиннику.
Ніч чекання
Півень більше не міг витримати в самоті. Остогидло визирати крізь прочинену віконницю. Здавалося, що він скоріше про щось дізнається, коли сяде біля дверей. І капрал збіг крученими сходами до головного залу.
Сиві димки з люльок снувались у світлі ламп. В альковах біля колон, попиваючи золотисті меди, гомоніли лицарі, проїжджі купці й міщани. Капрала Пиптя відразу запросили до компанії. Крізь грубі грані скляниць яскрилось червоне вино. Півня дрижаки брали на саму думку, що така Ж червона і кров його вірного друга й побратима, яку, може, завтра проллє кат. І він не зводив погляду з дверей, чекаючи на цапка. Але товариші з часів давніх походів підступали до нього, панібратська ляскаючи по плечу, й весело забалакували.
Що він мав робити? Розважався й собі з усіма. Але тривога за ув'язненого приятеля не давала йому безоглядно поринути у веселощі.
Марно очікуючи пліток з міста, він чув поряд розмову двох п'яничок. Ця пара була з тих шахраїв і хвальків, які, одержавши від короля лицарське спорядження й дукати на дорогу, виїздили за місто і в найближчій корчмі пропивали гроші й коні. Потім пішки вертались до замку, розповідали про свої пригоди й присягалися, що вже напали на слід, показували гулі та синці, яких понабивали, сп'яну звалившися з лави. Скаржилися слізно, що на них підступно напали й пограбували. Мовляв, мало не наклали головою, захищаючи королівну! Та як тільки видурювали нову допомогу й напихали грошвою калитки, одразу зникали в заулках, і найчутливіші носи поліцейських собак не могли винюшити їхніх слідів, що губилися серед запахів солоного мигдалю та смажених на рожні шашликів. Часом ці два пияки виринали з сутіні досвітку, тримаючись попідруки, і будили сонних міщан, виспівуючи на все горло.
Півень тремтів від обурення: коли б йому їхні гамани та обладунок, циган уже давно сидів би за ґратами. А так його, Мартинів, найближчий друг за своє чуле серце може заплатити життям… Півень прислухався, чи не чути кроків у спустілих вуличках, але знадвору крізь щілини тільки тягло холодом. Було темно й тихо.
Невже цапок піддурив? Капрал не мав уже ані гроша. Не бачив і шляхів до порятунку. Небо на сході засріблилось, ніч кінчалася. Мимохіть півень слухав, що торочив, вимахуючи руками, гладкий шляхтич. Очі в нього запливли салом, мов яєчня на сковороді.
— Здибав я його за отим гаєм, і в мене аж серце тьохнуло, — ну, думаю, це лицарська смерть до мене їде, Кінь сухоребрий, облізлий, а на ньому — худий як тріска вершник у чорному панцері. За ним зброєносець б'є віслюка босими п'ятами.
— Гей, куди це ти?! — гукає лицар грізно.
— За дорученням короля, — відповідаю, моргаючи, бо вже здогадався, що й він шукає викрадене дівча. — Вже йду по сліду, — кричу, — до найближчої корчми.
Тоді він мені:
— Я знаю, де вона схована, стереже її один велетень. — Повернув до мене сумне обличчя, що скорше подобало б ченцеві чи аскетові, аніж лицареві, та й каже:— Рушай за мною.
— Впізнаю його, брате, це, без сумніву, він! Сам Дон-Кіхот, благородний шаленець, його знають від Гвадалквівіру до Нісенітниць! — крикнув гладунів сусіда за столом, перекинувши кухоль, і потер ніс, схожий на розтоптаний помідор.
— Слухай далі, — урвав його яйцеокий. — Шмат дороги прочалапали разом. Майже на самому вершечку пагорба, замість звернути до корчми, він поправляє шолом, — а той шолом точнісінько як голярський тазок, — і гукає:
— Бачиш його, бачиш оте страшило? Того дідугана з сивою бородою, отам!
Я присягаюся, що не бачу, але він уже стиснув коня острогами і, брязкаючи залізяччям, поскакав чвалом. Протираю очі. Або я з глузду з'їхав, або він… Бо там унизу — млин, вода рине на колесо і пряде біле шумовиння. Мельник вибіг на ганок, привітно махає рукою. А той не зважає — мчить наосліп! Так і гунув з конем у чорторий!
Перехрестивсь я раз і вдруге, а гладкий зброєносець…
— Санчо Панса, — підказує друзяка.
— Еге ж, саме так його звали! Стоїть на березі й ридає. Питаюся в мельника:
— Що це за річка?
— Хлюпавка.
— Чий це млин?
— Мій, — каже, — Блажея Питля.
— Бррр — які ти невеселі історії розказуєш, — бурчить другий, і його помідорний ніс буряковіє.
— Ну, і втопився?
— Та де там! Коли ми вже його оплакували, виринув з хмари водяного пилу, геть обліплений тванню.
"Втік! — гукає. — Я вже його за бороду тримав, а він у щось перемінився… Зате я в нього вирвав скарб. Дивіться, що знайшов!"
І потряс знайденою на дні гітарою, всередині якої торохтіли черепашки. Торкнув пальцем струни і з насолодою прислухався. А звуки ця гітара видавала такі, як ото кіт, котрого тягнуть за хвіст.
Перед очима в півня одразу зринає повна розпачу мордочка друга, якого схопили поліцаї.
— Горе тобі, Мишібрате, — шепоче він тремтячим голосом. — Нема для нас на цім світі справедливості!
Несила більше слухати теревені п'яничок. Він одчиняє двері й виглядає на вулицю. Перед ним у місячному світлі, мов блідий привид, з'являється цапок.
— Є?
— Є!
— Ну то давай! Нарешті. Яке щастя, що ти прийшов! — вигукує капрал Пипоть, затискуючи під крилом рятівний слоїк.
Якщо ці ліки поможуть, то на світанку Мишібрата випустять. Перестрибуючи через п'ять східців, він мчить до своєї кімнати. Цапок трюхає далі вулицею, радіючи, що не довелося віддавати решту.
І ось уже Хитруся натирає мастю розіспану Віолінку. На світанку вони побіжать до замку. Обоє аж сяють з радості, адже все тепер зміниться; щасливий король звільнить Мишібрата, між обома народами запанує мир, цигана буде покарано, а вони одержать нагороду.