За спиною в нього зяяли зловісні двері кліті.
Він важко звівсь на ноги, скинув спорядження і склав його в шафу біля кліті. Нічого від побаченого у пам'яті не лишилось. Його водило, мов невропата. І він уперше спитав себе, чи можна жити далі, коли зруйновано всі спогади. Але думка була швидкоплинна й жила в мозку лише мить. Скільки йому ще потрібно буде сеансів?..
Розділ 32
Вольф ішов і ще не чув метушні в будинку, навіть не бачив, що дах підняло й опустило на вгрузлий у землю дім. Він ні про що не думав, ні на що не звертав уваги. Тільки чекав чогось. Щось невдовзі мало статися.
Підійшовши ближче, він урешті помітив незвичайний вигляд будинку, якому бракувало половини третього поверху.
Вольф увійшов досередини. Ліль була вдома – вона тільки-но спустилася від Грайвесни.
– Що тут робиться?
– Ти ж бачив, – ледь чутно відказала Ліль.
– Де Лазулі? – спитав Вольф.
– Лазулі більше нема, – відповіла Ліль. – Його кімната зникла разом з ним. Це все, що я можу сказати.
– А Грайвесна?
– Лежить у нашій кімнаті. Не турбуй її, вона перенесла потрясіння.
– Ліль, що сталося? – знову спитав Вольф.
– Ой, не питай мене, – сказала вона. – Грайвесна тобі все розповість, коли здатна буде говорити.
– А тобі вона нічого не сказала? – не вгавав Вольф.
– Сказала, але я так нічого й не второпала, – відповіла Ліль. – Може, я така дурна?
– Начебто ні, – ввічливо заперечив Вольф.
Вони помовчали.
– За ним знову стежив той суб'єкт? Лазулі, мабуть, занервував і посварився з нею? – сказав Вольф.
– Ні, не так, – сказала Ліль. – Лазулі почав з ним битись, і якось так вийшло, що сам упав на ніж. Грайвесна твердить, що він сам себе шпирнув, але, безперечно, це нещасливий випадок. Там були ще якісь чоловіки, всі схожі на нього, а коли Лазулі помер, вони зникли. На голову не налазить.
– Зате ноги в теплі. Треба ж якийсь хосен мати.
– Блискавиця вдарила в кімнату й забрала його з собою, – сказала Ліль.
Вольф замислився над блискавицею та її дивними наслідками.
– Блискавиця супроводжується цікавими ефектами, – зауважив він. – Пригадую, я одного дня полював лисицю, й почалася гроза, тоді лисиця перекинулась земляним черв'яком.
– Що ти кажеш! – зацікавлено вигукнула Ліль.
– А то ще було: йшов чоловік дорогою, а його повністю роздягло й пофарбувало в синє, – сказав Вольф. – Та й це ще не все: змінило форми того чоловіка. Став як справжній автомобіль. Можна було залазити й вмикати мотор.
– Ти ба… – сказала Ліль.
Вольф замовк. Лазулі не стало. Хай там як, а треба накривати на стіл, це все одно нічого не змінить. Ліль застелила стіл скатертиною, відчинила шафу з посудом, узяла тарілки та склянки й заходилася їх розставляти.
– Подай салатницю, – попросила вона Вольфа.
Цю салатницю Ліль любила надзвичайно. Велика, ручної роботи, кришталева річ, приємно важка й прозора.
Вольф нахиливсь і взяв салатницю. Ліль поставила останню склянку. Він підніс салатницю до очей і обернувся до вікна, ловлячи багатобарвний спектр. Раптом йому все набридло, і він розтис пальці. Салатниця впала й на високій ноті вкрила підлогу дрібними рипливими скалками.
Ліль заціпеніла.
– Мені байдуже, – сказав Вольф. – Я зробив це зумисне і тепер бачу, що це мені байдуже. Нааіть якщо тобі й прикро. Я знаю, для тебе це трагедія, та, попри все, нічого не відчуваю. Отже, час настав. Бувай здорова!
Він вийшов навіть не озирнувшись. За вікном пропливла верхня частина його постаті.
Серце в Ліль затерпло, вона й рукою не кивнула, щоб спинити Вольфа. В душі викристалізувалось ясне розуміння. Вона разом з Грайвесною покине цей дім. Підуть звідси самі, ніхто їм не потрібний.
– Насправді вони створені не для нас, – проказала вона вголос. – Вони створені для себе. А ми – порожнє місце.
Вона залишить Вольфові служницю Маргариту, щоб та дбала про нього.
Якщо він повернеться сюди.
Розділ 33
Тільки-но дверцята за ним причинились, Вольф відчув непереборний страх задушитись. Він задихався, важке повітря не наповнювало його слабкі легені, скроні стискав залізний обруч. Його обличчя торкнулись ніжні волокна, і зненацька він опинивсь у воді, повній узбережних піщинок. Над головою побачив блакитну мембрану повітря і відчайдушно забив руками-ногами. Якась рибина торкнулась його оксамитовим боком. Перед тим як виринути, Вольф рефлективно пригладив рукою волосся. Зринув на поверхню, сапнув повітря і побачив перед собою усмішку й кучері чорнявої дівчини, засмаглої до кольору червленого золота. Швидкими сажнями дівчина пливла до берега. Вольф повернувсь набік і поплив за нею. Двох старих жінок на їхньому місці вже не було, натомість трохи віддалік посеред пляжу височіла вартівня, якої раніше він не бачив. Потім подивиться, що в ній. Він знову вийшов на жовтий пісок і наблизився до дівчини. Та опустилася навколішки і розв'язувала на спині тасьми купальника, щоб краще засмагнути. Вольф опустився поряд.
– А де ваша мідна табличка? – поцікавився він.
Вона простягла йому ліву руку.
– Ось тут, на зап'ястку. Тільки не так офіційно. Звіть мене просто Карла.
– Ви закінчуєте опитування? – трохи з жалем поцікавився Вольф.
– Так, – відповіла Карла. – Маю надію, що ви розповісте мені про те, про що не наважувались розповісти моїм тіткам.
– Ті дві дами – ваші тітки? – спитав Вольф.
– Про це мала б свідчити наша зовнішність. Хіба не схожі? – спитала Карла.
– Закінчені девотки, – сказав Вольф.
– Що з вами? Раніше ви були поблажливіші.
– То дві старі паскудниці, – не вгавав Вольф.
– Ну знаєте, ви перебираєте міри. Про секс вони вас не розпитували…
– Аж трусилися, – заперечив Вольф.
– Хто ж тоді гідний вашої любові? – спитала Карла.
– Вже й не знаю, – відповів Вольф. – Була собі пташка на трояндовому кущі під моїм вікном і будила мене вранці, дрібно вистукуючи в шибку дзьобиком. Була собі сіра мишка, що приходила вночі й гризла цукор, який я клав для неї на нічному столику. Була собі чорно-ряба кицька, вона ходила за мною назирці й сповіщала моїх батьків, коли я високо залазив на дерево…
– Самі тварини… – сказала Карла.
– Тому я й спробував зробити приємне сенаторові, – пояснив Вольф. – Бо була собі така пташка, що була така мишка, бо була така кицька.
– Скажіть, ви мучились… я хотіла сказати, страждали… закохавшись у ту дівчину… що була не ваша?
– Було, – сказав Вольф, – а тоді загуло, бо мені здавалося таким убогим страждати й не вмерти, що я втомився від власної вбогості.
– Ви опиралися своїм бажанням, – сказала Карла. – Дивно якось… А чому не попустили собі віжки?
– Мої бажання завжди вплутували в цю справу іншу людину.
– А читати в очах ви, ясна річ, так і не навчилися? – докинула Карла.
Свіжа золотава чорнявка була так близько. Ті довгі вії кидали тінь на жовті очі. Очі, в яких він читав краще, ніж у розгорнутій книжці. І, щоб вийти із зони дії її притягальної сили, він сказав:
– Книжка буває написана й чужою мовою.
Карла засміялась і не відвела очей, але погляд її змінився. Тепер уже запізно, це було ясно.
– Вам завжди щастило перемагати свої бажання, – сказала вона. – Щастить і нині. Саме тому ви помрете розчарованим.
Карла підвелася, потяглась усім тілом і ввійшла у воду. Вольф стежив за нею доти, доки темна голівка зникла під блакитною поверхнею. Де вона? Він трішки почекав. Голова не виринула.
Вольф і собі спантеличено підвівся. Він думав про Ліль, свою дружину. Хто він був для неї, як не чужа людина, як не живий мрець?
Вольф мляво тягнув ноги по м'якому піску, зневірений, спустошений власними стражданнями. Він ішов, безживно опустивши руки, упріваючи під безжальним сонцем.
Перед ним виросла споруда. Це була вартівня. Він зайшов у холодок за нею. Будка була з віконцем, і в ньому Вольф розгледів старезного службовця в жовтому канотьє, стоячому комірці та чорній краватці.
– Що ви тут робите? – спитав стариган.
– Чекаю ваших запитань, – мовив Вольф перше, що спало на думку.
– Ви маєте сплатити мені податок, – сказав службовець.
– Який ще податок? – не зрозумів Вольф.
– Ви купались. За це з вас належить податок.
– Чим? – спитав Вольф. – Я не маю грошей.
– Мусите сплатити, – повторив старий.
Вольф подумав. У затінку було гарно. Поза всяким сумнівом, це останнє опитування. А може, передостаннє, згідно з планом, дідько б його забрав.
– Як вас звати? – спитав він старого.
– Податок, – торочив той.
Вольф засміявся.
– Який може бути податок? Я просто йду, за це не платять.
– Ні, – відповів чоловік. – Ви тут не самі. Усі сплачують податок, і слід робити так, як усі.
– Для чого ви тут? – спитав Вольф.
– Щоб стягати податок, – сказав сторож. – Я виконую свою роботу. А ви свою закінчили? Що ви досі робили?
– Існував, цього досить… – сказав Вольф.
– Далеко не так… – заперечив старий. – Кожен має виконувати свою роботу.
Вольф спробував нахилити на себе вартівню. Вона подалась.
– Послухайте, що я вам скажу, а тоді піду, – мовив Вольф. – Останні пункти плану ідуть як по маслу. Але я зроблю вам сюрприз. Я дещо зміню.
– … виконувати свою роботу… – бубонів дід. – Потрібну.
– Нема роботи – нема й безробіття, – сказав Вольф. – Так чи ні?
– Податок, – правив своєї старий, – сплатіть податок. Жодних тлумачень.
Вольф вишкірив зуби.
– Зараз я піду на поводу в своїх інстинктів, – пишномовно заявив він. – Уперше. Ні, як направду, то вдруге. Я вже розтрощив сьогодні кришталеву салатницю. Ви станете свідком головної пристрасті мого існування: злоби непотрібної людини.
Він нахилився до землі, несамовито рвонув, і вартівня гіерекинулась. Дідок лишився сидіти на стільці у своєму канотьє.
– Моя вартівня… – сказав старий.
– Ваша вартівня валяється на землі, – сказав Вольф.
– У вас будуть неприємності, – мовив старий. – Я подам рапорт.
Вольфова рука впала старому на потилицю, аж той зойкнув. Вольф підвів його.
– Ходімте, – сказав він. – Подамо рапорт разом.
– Облиште мене, – запротестував старий, виборсуючись з Вольфових рук. – Зараз же дайте мені спокій, а то я погукаю…
– Кого? – спитав Вольф. – Ходіть зі мною. Трішки прогуляємось. Кожен робить своє діло. Моє – це передовсім одвести вас.
Вони пішли пісками. Вольфові пальці, як пазурі хижого птаха, здавили дідову шию, і той ішов зігнувшись, човгаючи по піску жовтими черевиками.