Вона розповіла, о котрій годині государиня звичайно прокидалася, пила кофій, прогулювалась; які вельможі були в той час при ній; що зволила вона вчора говорити у себе за столом, кого приймала ввечері,— словом, розмова Анни Власівни варта була кількох сторінок історичних записок і була б дорогоцінною для потомства. Марія Іванівна слухала її з увагою. Вони пішли в сад. Анна Власівна розповіла історію кожної алеї і кожного місточка, і, нагулявшись, вони повернулися на станцію дуже задоволені одна одною.
На другий день рано-вранці Марія Іванівна прокинулася, одяглася і тихенько пішла в сад. Ранок був чудовий, сонце освітлювало вершечки лип, що вже пожовкли під свіжим подихом осені. Широке озеро сяяло нерухомо. Прокинувшись, лебеді поважно випливали з-під кущів, що затіняли береги. Марія Іванівна пішла вздовж чудового лугу де щойно поставлений був пам'ятник на честь недавніх перемог графа Петра Олександровича Румянцева. Раптом біла собачка англійської породи загавкала і побігла їй назустріч. Марія Іванівна злякалася і спинилася. В цю саму мить пролунав приємний жіночий голос:— "Не бійтеся, вона не вкусить". І Марія Іванівна побачила даму, що сиділа на лаві проти пам'ятника. Марія Іванівна сіла на другому кінці лави. Дама пильно на неї дивилася; а Марія Іванівна, з свого боку кинувши кілька побіжних поглядів, встигла оглянути її з ніг до голови. Вона була в білому ранковому вбранні, в нічному чепці й тілогрійці, їй здавалося літ сорок. Лице її, повне і рум'яне, виражало поважність і спокій, а блакитні очі і легка посмішка мали принадність невимовну. Дама перша порушила мовчання.
— Ви, мабуть, не тутешні? — сказала вона.
— Так, пані: я вчора тільки приїхала з провінції.
— Ви приїхали з вашими батьками?
— О, ні! Я приїхала сама
— Сама! Але ви такі ще молоді!
— У мене немає ні батька, ні матері.
— Ви тут, звичайно, у якихось справах?
— Так, пані. Я приїхала подати прохання государині.
— Ви сирота: мабуть, ви скаржитеся на несправедливість і кривду?
— О! ні! Я приїхала просити милості, а не справедливості.
— Дозвольте спитати, хто ви такі?
— Я дочка капітана Миронова.
— Капітана Миронова! Того самого, що був комендантом однієї з оренбурзьких кріпостей?
— Так, пані.
Дама, здавалося, була зворушена. "Вибачте мене,— сказала вона голосом ще більш ласкавим,— якщо я втручаюся у ваші справи; але я буваю при дворі; розкажіть мені, в чому полягає ваше прохання, і, може, мені вдасться вам допомогти".
Марія Іванівна встала і шанобливо їй подякувала. Все в невідомій дамі мимохіть вабило серце і викликало довіру. Марія Іванівна вийняла з кишені складений папір і подала незнайомій своїй покровительці, яка стала читати його про себе.
Спочатку вона читала з виразом уважним і прихильним: але раптом обличчя її змінилося,— і Марія Іванівна, що стежила очима за всіма її рухами, злякалася строгого виразу цього обличчя, хвилину тому такого приємного і спокійного.
— Ви просите за Гриньова?—сказала дама з холодним виразом.— Імператриця не може його простити. Він пристав до самозванця не з незнання і легковірності, але як безчесний і шкідливий негідник.
— Ах, неправда!—скрикнула Марія Іванівна.
— Як неправда!— заперечила дама, вся спалахнувши.
— Неправда, їй-богу, неправда! Я знаю все, я все вам розкажу. Він задля мене однієї терпів усе, що спіткало його. І якщо він не виправдався перед судом, то хіба тому тільки, що не хотів вплутати мене.— Тут вона палко розповіла все, що вже відомо моєму читачеві.
Дама вислухала її з увагою.— "Де ви зупинилися?" — питала вона потім; і почувши, що у Анни Власівни, промовила з посмішкою: "А! знаю. Прощайте, не говоріть нікому про нашу зустріч. Я сподіваюсь, що ви не довго будете ждати відповіді на ваш лист".
З цим словом вона встала й увійшла в криту алею, а Марія Іванівна повернулася до Анни Власівни, сповнена радісної надії.
Хазяйка поганила її за ранню осінню прогулянку, шкідливу, за її словами, для здоров'я молодої дівчини. Вона принесла самовар і за чашкою чаю тільки було взялася до нескінченних розповідей про двір, як раптом придворна карета зупинилася біля ґанку, і камер-лакей увійшов із сповіщенням, що государиня зволить до себе запрошувати панночку Миронову.
Анна Власівна здивувалася і заметушилася. "Ой, господи!— закричала вона.— Государиня викликає вас до двору. Як же це вона дізналась про вас? Та як же ви, матінко, з'явитеся перед імператрицею? Ви ж либонь і ступити по-придворному не вмієте... Чи не провести мені вас? Все ж таки я вас хоч у чомусь та можу застерегти. І як же вам їхати в дорожньому вбранні? Чи не послати до повитухи за її жовтим роброном?" Камер-лакей сказав, що государиня волить, щоб Марія Іванівна їхала сама і в тому, в чому її застануть. Робити було нічого: Марія Іванівна сіла в карету і поїхала в палац у супроводі порад і благословень Анни Власівни.
Марія Іванівна передчувала вирішення нашої долі; серце її сильно билося і завмирало. Через кілька хвилин карета спинилася біля палацу. Марія Іванівна з трепетом пішла по сходах. Двері перед нею розчинилися навстіж. Вона пройшла довгий ряд пустих пишних кімнат; камер-лакей показував дорогу. Нарешті, підійшовши до замкнених дверей, він сказав, що зараз про неї доповість, і залишив її саму.
Думка побачити імператрицю віч-на-віч так страхала її, що вона насилу могла триматися на ногах. Через хвилину двері відчинилися, і вона увійшла в прибиральню государині.
Імператриця сиділа за своїм туалетом. Кілька придворних оточували її і шанобливо пропустили Марію Іванівну, государиня ласкаво до неї звернулася, і Марія Іванівна пізнала в ній ту даму, з якою так одверто говорила вона кілька хвилин тому. Государиня підкликала її і сказала з посмішкою: "Я рада, що могла додержати свого слова і задовольнити вашу просьбу. Справу вашу закінчено. Я переконана в безневинності вашого нареченого. Ось лист, який самі потрудіться відвезти до майбутнього свекра".
Марія Іванівна взяла лист тремтячою рукою і, заплакавши, упала до ніг імператриці, що підвела її й поцілувала. Государиня розговорилася з нею. "Знаю, що ви не багаті,— сказала вона;—але я маю борг перед дочкою капітана Миронова. Не турбуйтеся про майбутнє. Я беру на себе подбати про ваш достаток".
Приголубивши бідну сироту, государиня її відпустила. Марія Іванівна поїхала назад у тій самій придворній кареті. Анна Власівна, що нетерпляче ждала її повернення, засипала її запитаннями, на які Марія Іванівна відповідала сяк-так. Анна Власівна хоч і була незадоволена з її безпам'ятства, але приписала його провінціальній сором'язливості і простила великодушно. Того ж дня Марія Іванівна, не поцікавившись глянути на Петербург, назад поїхала в село...
Тут кінчаються записки Петра Андрійовича Гриньова. Із родинних переказів відомо, що він був звільнений з ув'язнення в кінці 1774 року, по іменному наказу; що він був присутній при страті Пугачова, і той пізнав його в натовпі і кивнув йому головою, яку через хвилину, мертву й закривавлену, показано було народові. Незабаром після того Петро Андрійович одружився з Марією Іванівною. Потомство їх благоденствує в Симбірській губернії.— За тридцять верст від *** стоїть село, що належить десятьом поміщикам.— В одному з панських флігелів показують власноручний лист Катерини II за склом і в рамці. Він написаний до батька Петра Андрійовича і містить виправдання його синові і похвалу розумові й серцю дочці капітана Миронова. Рукопис Петра Андрійовича Гриньова переданий був нам від одного з його внуків, який довідався, що ми зайняті були працею, яка стосується часів, описаних його дідом. Ми наважилися, з дозволу родичів, видати його окремо, підшукавши до кожного розділу відповідний епіграф і дозволивши собі змінити деякі власні імена.
Видавець
19 жовтня 1836
АПІТАНСЬКА ДОЧКА
ДОДАТОК (ПРОПУЩЕНИЙ РОЗДІЛ)
Розділ цей не включено в остаточну редакцію "Капітанської Дочки" і зберігся в чорновому рукопису. В тексті розділу Гриньов називається Буланіним, а Зурін — Грнньовим.
Ми наближалися до берегів Волги; полк наш увійшов у село** і зупинився в ньому ночувати. Староста сказав мені, що по той бік усі села збунтувалися, зграї пугачовські бродять скрізь. Ця звістка мене дуже стурбувала. Ми повинні були переправитися на другий день вранці. Нетерпіння опанувало мене. Село батька мого лежало за 30 верст по той бік річки. Я спитав, чи не знайдеться перевізника. Всі селяни були рибалки; човнів було багато. Я прийшов до Гриньова і повідомив його про свій намір. "Бережися,— сказав він мені.—Одному їхати небезпечно. Дождися ранку. Ми переправимося перші і приведемо в гості до твоїх батьків 50 чоловік гусарів на всякий випадок".
Я настояв на своєму. Човен був готовий. Я сів у нього з двома гребцями. Вони відчалили і вдарили у весла.
Небо було ясне. Місяць сяяв. Погода була тиха. Волга бігла рівно й спокійно. Човен, плавно гойдаючись, швидко линув по темних хвилях. Я поринув у мрії. Минуло з півгодини. Ми вже досягли середини ріки... раптом гребці почали перешіптуватися між собою. "Що там?"—спитав я, розбуркавшись. "Не знаємо, бог відає",— відповіли гребці, Дивлячись в один бік. Очі мої взяли той самий напрям, і я побачив у пітьмі щось таке, що пливло вниз по Волзі. Незнайомий предмет наближався. Я звелів гребцям зупинитися і ждати його. Місяць зайшов за хмару. Пливучий привид зробився ще невиразнішим. Він був від мене вже близько, і я все ще не міг розгледіти. "Що б це було,— говорили гребці.— Парус не парус, щогли не щогли..."—Раптом місяць вийшов з-за хмари і осяяв видовище жахливе. Нам назустріч пливла шибениця, поставлена на плоту. Три тіла висіли на перекладці. Болісна цікавість опанувала мене. Я захотів глянути на обличчя повішених.
За моїм наказом гребці зачепили пліт гаком човен мій ткнувся у пливучу шибеницю. Я вистрибнув і опинився між жахливими стовпами. Яскравий місяць осяював спотворені обличчя нещасних. Один з них був старий чуваш, другий російський селянин, сильний і здоровий парубок років 20-ти. Але глянувши на третього, я дуже був уражений і не міг стриматися від жалісного вигуку: це був Ванька, бідолашний мій Ванька, що з нерозуму свого пристав до Пугачова. Над ними прибита була чорна дошка, на якій білими великими літерами було написано: Лиходії й бунтівники.