Кінь полохається тому, що відчуває страх. Твої побої цей страх посилюють, і кінь стає ще більш полохливий". Після того я дійшов висновку, що люди не всі однакові. Я точно знаю, що моє полохання — не примха. Та звідки ж мені знати, чого треба боятися, а чого ні, коли не маєш змоги бодай до чогось звикнути? Я б не боявся того, що знаю! От хоча б такий випадок. У маєтку, де я виріс, траплялися дикі олені, і я знав їх не гірше, ніж корів чи овець. Але ж олені водяться не всюди, і я можу навести чимало прикладів, коли недурні нібито коні, минаючи загін з оленями, просто божеволіли від страху.
Я знав, що кожне його слово — чиста правда, і, якби моя воля, то я б усім коням дав таких власників, як фермер Ґрей чи сквайр Гордон.
Звісно, траплялося й так, що люди, які нас наймали, чудово правили кіньми. Пригадую, одного ранку мене впрягли в легкий кабріолет і я під'їхав до будинку на Пултен-стріт.[64] На вулицю вийшли два джентльмени, і один із них, вищий на зріст, підійшов до мене, оглянув вудила, вуздечку і поправив хомут, щоб мені було зручніше.
— Скажіть, а в цього коня конче має бути підборідник?[65] — поцікавився він у конюха.
— Він і без цього чудово йде, — відповів той. — Коник дуже чутливий до повода, жвавий, але без норову. Просто більшість людей хоче, щоб підборідник неодмінно був.
— Ну, це не про мене, — сказав джентльмен. — Якщо вам не важко, заберіть його зовсім, а повід пропустіть через щічні кільця. Коли на тебе чекає далека дорога, кожна дрібничка має значення. Правда, старий? — промовив він, плескаючи мене по шиї.
Він узявся за віжки, й обидва джентльмени сіли в екіпаж. Я дотепер пам'ятаю, як він спокійно розвернув екіпаж, легенько смикнув повід, ледь доторкнувся батогом до моєї спини — і ми рушили з місця.
Я вигнув шию дугою і щосили старався гарно карбувати крок. Було зрозуміло, що мій пасажир не вперше править конем, і це вдається йому на славу. Наша поїздка нагадала старі часи, і настрій у мене помітно поліпшився.
Мабуть, я дуже сподобався тому джентльменові, бо після верхових поїздок він умовив господаря продати мене його другові, який саме шукав гарного і водночас надійного верхового коня. І влітку мене продали містерові Барі.
Розділ 30
Злодій
Містер Барі не був жонатим. Він мешкав у Баті і весь свій час присвячував роботі. Лікар рекомендував йому кінні прогулянки, тому він купив мене. Містер Барі взяв в оренду стайню неподалік від свого помешкання і найняв конюха на прізвище Філчер.[66] Мій господар не дуже добре знався на конях, але до мене ставився добре, і все було б чудово, якби не одне "але", про яке він і гадки не мав.
Містер Барі замовляв для мене найкраще сіно, не шкодував грошей на овес, подрібнені боби, висівки, вику[67] та райграс[68] — усе, що вважав необхідним. Я особисто чув його розпорядження і, зрозумівши, що корму в мене буде вдосталь, вирішив, що житиму віднині сито і щасливо.
Декілька днів усе було чудово. Конюх знав свою справу: у стайні завжди було прибрано і свіжо, шерсть моя виблискувала чистотою, і я не чув від нього жодної лайки. Колись він служив конюхом в одному великому готелі в Баті, а потім вирішив облишити цю справу і тепер вирощував на продаж овочі та фрукти. Його дружина торгувала домашніми кролями й курми.
Трохи згодом я став помічати, що вівса мені дають — як кіт наплакав. Ще давали подрібнені боби, але впереміш не з вівсом (якого було не більше чверті від потрібного), а з висівками. Минуло ще два-три тижні, і я відчув, що потрохи хирію. Трава і все таке, звичайно, — гарна їжа, але щоб кінь мав силу та жвавість, йому потрібне ще й зерно. Як це не прикро, та я не міг ані поскаржитися господареві, ані сказати, що мені чогось бракує. Так тривало зо два місяці, і мені було просто дивно: невже господар справді не бачить, що тут щось нечисто?
Та от якось він поїхав провідати свого друга, фермера-джентльмена,[69] що жив по дорозі до Веллсу.[70]
Цей фермер чудово знався на конях. Привітавшись із містером Барі, він подивився скоса в мій бік і зауважив:
— Барі, твій скакун помітно охляв. З ним нічого не сталося?
— Та ні, — знизав плечима господар. — Але таки твоя правда, він став трохи млявий. Та конюх каже, що восени всі коні стають мляві, апатичні.
— Яка осінь?! — обурився фермер. — Таж серпень надворі. Та хай би навіть осінь, у тебе ж він однаково не перетруджується, та й харчі, сподіваюся, належні. Що ти йому даєш?
Господар розказав. Фермер недовірливо похитав головою і знову оглянув мене від ніг до голови.
— Друже мій, не знаю, хто об'їдає твого коника, але якщо твій кінь отримує все, що йому належиться, вважай, що я не розуміюся на конях. Ти ганяєш його до сьомого поту?
— Та ні, ми їздимо дуже тихо.
— Тоді помацай тут, — наполягав фермер і провів рукою мені по шиї та плечу. — Він розігрівся і змок, як кінь, якого щойно вивели з пасовища. Я б радив тобі частіше заглядати до стайні. Ненавиджу когось підозрювати, та й, слава Богу, не доводиться, бо вдома я чи відлучаюся, на моїх людей завжди можна покластися. Та є на світі покидьки, які кого завгодно обкрадуть, а безмовну тварину — і поготів. То ти розберися. — А робітникові, який прийшов відвести мене до стайні, він наказав: — Дай цьому коневі потовченого вівса, та не шкодуй, скільки схоче, стільки дай.
"Безмовна тварина"! Авжеж, ми й справді безмовні. От якби я вмів говорити, я б розповів господареві, куди втікає мій овес.
Зазвичай мій конюх приходив на роботу о шостій ранку. Разом із ним приходив хлопчик, який завжди приносив зі собою накритого кошика. Найперше вони йшли до комори, де зберігалося зерно. Я бачив, як вони, ледь причинивши двері, відкривали скриню з вівсом і насипали зерно в невелику торбину, яку хлопець ніс додому.
Після відвідин фермера-джентльмена минуло днів п'ять або шість. Хлопчисько щоранку приходив до стайні, але одного разу, щойно він, наповнивши торбу, вийшов надвір, двері стайні різко розчинилися, і до приміщення, міцно тримаючи хлопця за руку, ввійшов полісмен. Ще один полісмен зайшов за ними, замкнув двері зсередини і запитав:
— Ну, хлопче, ти нам покажеш, де твій батько тримає корм для кролів?
Хлопець, не оговтавшись від страху, розплакався, зашморгав носом, але назад дороги не було, і він повів полісменів до комори. У коморі полісмени знайшли порожню торбу, як дві краплі води схожу на ту, що лежала з вівсом у кошику хлопця.
Філчер саме чистив мені ноги. Коли невдовзі полісмени зацікавилися і його персоною, він страх як обурився, зчинив галас, але його швидко забрали до відділку, прихопивши разом з ним і сина. Згодом я дізнався, що хлопчиська відпустили, а Філчер, за постановою суду, мав два місяці провести у в'язниці.
Розділ 31
Ошуканець
Містер Барі дуже ретельно шукав заміну Філчерові, і за декілька днів я мав нового конюха. То був високий, статечний молодик, але якби комусь забаглося провести конкурс на найбільшого конюха-брехуна, наш Альфред Смерк[71] був би його беззаперечним фаворитом. Зі мною він поводився дуже лагідно, я не чув від нього жодного лайливого слова, а коли до стайні приходив господар, він у його присутності тільки те й робив, що чепурив мене та пестив, не покидаючи ні на хвилину. Перед виходом надвір, він, щоб надати мені гарного вигляду, мокрим гребінцем вичісував гриву та хвіст, а копита змащував олією. А от чистив їх абияк, за підковами стежив абияк, та й шерсть на мені вичищав абияк, немов доглядав не за конем, а за коровою. Із таким "дбайливим" конюхом мундштук мій вкрився іржею, сідло не висихало від вологи, а підхвістя геть зашкарубіло.
Альфред Смерк вважав себе великим красенем. Він довго-довго крутився перед дзеркалом у комірчині, пригладжував волосся, підкручував вуса і поправляв краватку. Розмовляючи з начальством, він завжди казав: "Так, сер! Слухаюся, сер!", — і прикладав до капелюха руку, то ж всі щиро вірили, що таких робітників, як Альфред Смерк, ще треба пошукати, а містерові Барі неймовірно пощастило з ним. Та, правду кажучи, такого ледацюги й брехуна, як цей Альфред Смерк, я ще зроду не бачив. Звичайно, дуже непогано, коли до тебе гарно ставляться і таке інше, але ж кінь потребує і догляду.
Моїм стійлом був просторий загін, де я стояв без прив'язі, і все було б чудово, якби мій конюх частіше його вичищав. Та в тім-то й річ, що Смерк ніколи не зчищав старої соломи, і вона пріла та гнила зісподу, а нестерпний сморід отруював повітря у стайні. Випари від підлоги роз'їдали й подразнювали очі, навіть відганяли апетит.
Якось, зайшовши до мене, власник стайні зауважив:
— Альфреде, тут так смердить, що не можна встояти. Як думаєш, може, треба почистити стійло та промити його як слід?
— Так, сер! — відповів Альфред Смерк, прикладаючи руку до капелюха. — Одне ваше слово, і все буде зроблено. Але знаєте, лити воду не дуже-то добре, бо до тих коней так легко чіпляється застуда.
— Ну що ж, — погодився власник стайні, — я й сам не хочу, щоби кінь застудився, але ж сморід у стайні б'є наповал. Чи, може, десь каналізація забилася?
— О, добре, сер, що ви про неї нагадали. Мені вже й самому здавалося, що з неї добряче тхне, то, може, таки справді в ній причина?
— Ну, тоді знайди муляра, нехай прийде і гляне, що там сталося, — розпорядився власник стайні.
— Так, сер, буде зроблено, сер!..
Прийшов муляр, дібрався до каналізації, але не виявив жодних пошкоджень. Зробивши свою справу, він поклав цеглу назад, заляпав її розчином та пішов, узявши з власника п'ять шилінгів за роботу. А сморід у загоні як був, так і далі стояв. До того ж, від вогкої та гнилої підлоги мої ноги слабшали, неначе від якої недуги.
— Не розумію, чого йому бракує? — дивувався містер Барі. — Він став такий незґрабний, от-от впаде.
— Ваша правда, сер, — підтакував Альфред, — я й сам це помітив під час прогулянки.
Під час прогулянки, аякже! Коли мій господар поринав у роботу, я міг цілими днями стояти у стійлі, не розминаючи ніг, а годували мене, як коня-ваговоза. Такий догляд погано впливав на моє здоров'я, й іноді я ставав млявим, відчуваючи важкість у всьому тілі. Та переважно був збудженим та неспокійним. Зелений корм або висівки ще могли б мені допомогти, та Смерк не давав мені ні того, ні того.