Тепер клуні були повні, зерна багато, і кожен селянин, навіть найбідніший, гордо підносив голову, впевнено чекав завтрашнього дня і вже бачив наяву давно омріяні радощі.
Одного з таких золотих жнивних днів, коли вже звозили з поля ячмінь, проходив селом сліпий жебрак з собакою-поводирем. Незважаючи на спеку, він нікуди не зайшов, бо дуже поспішав до Підлісся.
Важко шкутильгаючи на костурах, він плентався поволі і раз у раз, наставляючи вуха, зупинявся біля женців, вітався, частував їх тютюном, коли йому хто давав грош — бурмотів молитву, а потім, ніби ненароком, заводив розмову про Ягусю та ліпецькі події.
Проте вивідав він небагато — всі відповідали неохоче, аби тільки швидше його позбутися.
На Підліссі, де він присів під хрестом відпочити, окликнув його Матеуш, що тесав неподалік балки для ковалевого вітряка.
— Покажіть мені дорогу до Шимека Пачеся,— попросив дід, підводячись і беручи костури.
— Не підживитеся ви в них — там тепер плач та горе,— стиха промовив Матеуш.
— Ягуся ще хворіє? Казали мені, наче вона не при своєму розумі...
— Неправда! Але вона все лежить і майже не приходить до пам'яті. Камінь, і той би над нею зласкавився. Ох, люди, люди!
— Так занапастили душу християнську! А стара, здається, скаргу подає на все село?
— Нічого вона не доб'ється! Всією громадою ухвалили... Вони право мають...
— Який страшний гнів усього народу! Ох, страшний! — старий навіть здригнувся.
— Правда! Та тільки буває він і дурний, і злий, і несправедливий! — з запалом гукнув Матеуш.
Провівши старого до Шимекової хати, він зайшов усередину, але одразу ж вийшов, крадькома витираючи сльози,
Настуся пряла на призьбі льон. Дід сів поруч і дістав з кишені синю пляшечку.
— Ось цією водою треба оббризкувати Ягусю тричі на день і тім'я їй змочувати — то через тиждень все мов рукою зніме. Мені цю воду дали монашки в Пширові.
— Спасибі вам! От уже два тижні минуло, а вона все лежить без пам'яті, часом тільки рветься з ліжка, мов хоче втекти, та плаче і кличе Яся.
— А як Домінікова?
— Теж на мерця схожа. Все біля Ягусі сидить. Але не протягне вона довго, ні.
— Господи милосердний, як гинуть люди!.. А де ж це Шимек?
— У Ліпцях живе. Бо ж тепер усе господарство на його плечах — я тут мушу обох їх доглядати.
Вона сунула жебракові цілих десять грошів, але він не хотів брати.
— Я від щирої любові до неї приніс. І ще молитимусь за Ягусю, може, бог все змінить на краще. Добра вона була до бідних людей, як мало хто у світі, добра.
— Правда, правда, в неї добре серце. Може, через те вона й перестраждала стільки! — прошепотіла Настуся, зажурено втопивши погляд у далечінь.
В Ліпцях дзвонили на вечірню, часом чути було стукіт коліс, дзенькіт мантачок і далеку-далеку пісню. Золотиста призахідна імла вже опускалася на село, поля і ліси.
Дід устав, відігнав собак, поправив торбу на спині і, спершись на костури, сказав:
— Ну, залишайтеся з богом, люди добрі!
Примітки
[1]
В л у к а — 16,5 га
[2]
Мазури — велика етнічна група, що живе на північному сході Польщі й говорить одним із діалектів польської мови.
[3]
Крупник — 1) круп'яний суп; 2) гаряча горілка з медом і прянощами.
[4]
Кобусь — польською мовою означає "кібець" або "яструб"
[5]
Попелець — назва першої середи посту.
[6]
Дидек — близько трьох копійок.
[7]
"Miserere mei Deus" — Помилуй мене, господи (Латин.)
[8]
"Secundum magnam nisericordiam tuam..." — 3 великого милосердя твого (латин.).