Чи не погодилися б ви керувати розкопками, щоб знайти багатше джерело мінеральної води?
Задоволений інженер відповів згодою, і серед загальної мовчанки вони намітили, де саме провадити розшуки, що мали початися негайно. За кілька хвилин усе було обговорено й визначено з ясністю й точністю, які Андермат завжди вносив у свої справи.
Потім зайшла мова про паралітика. Вдень бачили, як він ішов через парк, спираючись на одну милицю, а вранці користувався двома.
Банкір казав:
— Це ж диво, суще диво! Він просто на очах одужує, діло йде велетенськими кроками.
Поль, щоб зробити приємність чоловікові Христіани, промовив:
— Це старий Кловіс іде велетенськими кроками.
За столом схвально засміялися. Всі очі дивилися на Віля, всі уста вітали його. Офіціанти вже подавали йому першому, з поштивою догідливістю, яка одразу ж зникала з їхніх облич та рухів, коли вони переходили до сусідів. Один з них подав Андерматові візитну картку на тарілці.
Той узяв і прочитав півголосом:
— "Доктор Латон з Парижа буде вельми щасливий, якщо пан Андермат зробить ласку і приділить йому кілька секунд на розмову перед від’їздом".
— Скажіть, що зараз я не маю часу, але повернуся через вісім чи десять днів.
В цю мить Христіані передали букет від доктора Онора.
Гонтран засміявся:
— Старий Бонфій буде третім, — сказав.
Обід кінчався. Андерматові доповіли, що на нього жде карета. Він сходив по свою сумку і, вийшовши, побачив, що біля дверей зібралося півсела. До нього підступив Петрюс Мартель, з акторською фамільярністю потис йому руку і шепнув на вухо:
— У мене є надзвичайна пропозиція, що стосується вашої справи.
Раптом появився доктор Бонфій, поспішаючи, як звичайно. Підійшов близенько до Віля, низько вклонився йому, як завжди кланявся маркізові, і сказав:
— Щасливої дороги, пане бароне.
— Зачепило, — прошепотів Гонтран.
Сяючи від радості та гордості, Андермат переможно потискував руки, дякував і все повторював:
— До побачення!"
Він мало не забув поцілувати дружину, так був заклопотаний іншими думками. Ця чоловікова байдужість була полегкістю для неї, і коли пара коней швидкою риссю понесла карету по темній дорозі, Христіані здалося, що тепер уже все життя вона не знатиме страху.
Весь вечір вона сиділа біля готелю, між батьком і Полем Бретіньї; Гонтран, як завжди, пішов до казино.
їй не хотілось ні рухатися, ні розмовляти; тихо сиділа, склавши на колінах руки, втупивши очі в темряву, млосна і квола, трохи стривожена, проте щаслива, ні про що не думаючи, навіть не мріючи, часом борючись з невиразними докорами сумління, відганяючи їх тим, що раз у раз повторювала: "Я люблю його, люблю".
Вона рано пішла в свою кімнату, щоб побути самій і помріяти. Накинувши широкий пеньюар, сиділа в глибокому кріслі й дивилась у відчинене вікно на зорі; а в рамці вікна щомиті виникав образ того, хто прийшов, щоб перемогти її. Бачила його добрим, ніжним і пристрасним, таким дужим і таким покірним їй. Він оволодів нею, вона відчувала це, оволодів назавжди. Христіана вже не була самотня, їх було двоє, і двоє їхніх сердець будуть одним серцем, дві душі — однією душею. Вона не знала де він зараз, але знала, що він мріє про неї, як і вона про нього. При кожному ударі серця, здавалося, чула другий удар, що відповідає йому. Відчувала, що навколо неї витає бажання, яке торкається її, мов пташине крило; відчувала, як те палке бажання, йдучи від нього, лине у відчинене вікно, шукає її, благає її серед нічної тиші. Яке це гарне, солодке, нове для неї відчуття, коли знаєш, що тебе кохають! Яка то радість — думати про коханого з такою ніжністю, що хочеться плакати, плакати від зворушення, і розкрити обійми, щоб, навіть не бачачи, покликати його, простягти руки до його примарного образу, назустріч поцілункам, які він у пристрасному чеканні невпинно посилає їй здалека чи зблизька.
І вона простягла білі руки до зір. Раптом скрикнула. Велика чорна тінь перебралась через балкон і з’явилась у вікні.
Вона підхопилася, не тямлячи сама себе. Це він! І, навіть не думаючи про те, що їх можуть побачити, кинулась йому на груди.
VIII
Андермата все ще не було. Обрі-Пастер провадив розвідувальні роботи. Він знайшов четверо нових джерел, які могли дати майбутньому товариству вдвоє більше води, ніж було потрібно. Увесь край вирував од хвилювання, збуджений цими пошуками, відкриттями, разючими новинами, що передавалися з уст в уста, перспективами блискучого майбутнього, усі тільки й говорили, всі тільки й думали про це. Навіть маркіз і Гонтран цілі дні проводили біля робітників, що бурили гранітні жили, і з дедалі більшим інтересом слухали пояснення інженера, його повчальні розповіді про геологічні особливості Оверні. І Поль та Христіана кохалися вільно, спокійно, безпечно— ніхто ними не цікавився, ніхто нічого не підозрював, нікому й на думку не спадало стежити за ними, бо всю увагу, цікавість, всі пристрасті поглинув майбутній курорт.
Христіана поводилась, мов юнак, що вперше упився. Перший келих, перший поцілунок обпалив її, приголомшив. Другий вона вихилила дуже швидко, і він здався їй ще смачнішим; а тепер пила вже на повен рот.
Після того вечора, коли Поль прийшов до її кімнати, вона більше не знала, що діється на світі. Час, речі, люди — все це було не для неї; для неї був тільки він. На землі й на небі — тільки він один, єдиний, той, кого вона кохала. Її очі бачили тільки його, думки були зайняті ним, надії були зв’язані тільки з ним. Вона жила, ходила, їла, одягалась, начебто слухала, що їй кажуть і відповідала, але нічого не розуміла, і не знала, що робить. Ніщо її не тривожило, бо ніяке лихо не могло її зачепити! Вона стала нечутливою до всього. Ніякий фізичний біль не міг вразити її тіло, яке могло тремтіти тільки від кохання. Ніякі душевні муки не мали торкнутися її душі, повної щастя.
А він любив її з пристрастю, яку вносив у всі свої захоплення, і до нестями збуджував ніжність молодої жінки. Часто надвечір, коли Гонтран із маркізом були біля джерел, він казав їй:
— Ходімо до нашого неба!
Так він казав про порослий смереками схил пагорба над самим міжгір’ям. Ішли туди через маленький лісок по крутій стежці, і Христіана задихалась. Часу в них було мало, йшли швидко, і, щоб вона не так стомлювалась, він підтримував ЇЇ за стан, аж піднімав. А вона клала руку йому на плече, і часом, обнявши за шию, цілувала в уста. Чим вище вони сходили, тим холоднішим ставало повітря: а коли досягали смерек, запах смоли освіжав їх, мов подих моря.
Вони сідали під темними деревами, вона на порослому травою пагорку, він — трохи нижче, біля її ніг. Вітер співав у гіллі ніжну пісню смерек, чимось схожу на скаргу; й безмежний простір, невидимі далі якого крилися в тумані, давав їм відчуття океану. Авжеж, унизу перед ними розкинулось море! У цьому не було ніякого сумніву — вони відчували на щоках подих моря.
Він по-дитячому ніжно бавився з нею:
— Дайте мені ваші пальчики, я з’їм їх, це мої цукерки.
Він брав її пальці один по одному в рот і вдавав, ніби з насолодою їсть їх.
— О! Які добрі! Особливо мізинчик. Ніколи не їв нічого кращого, ніж цей мізинчик.
Потім ставав навколішки, клав лікті Христіані на коліна і шепотів:
— Ліано, погляньте на мене!
Він називав її Ліаною, бо вона обвивала його в обіймах, як ліана дерево.
— Гляньте на мене. Я хочу ввійти в вашу душу.
І вони дивились одне на одного нерухомим, пильним поглядом, у якому дві істоти наче й справді зливалися в одну.
— Справжня любов, — казав він, — це коли двоє отак належать одне одному. Всяка інша любов — то пуста гра.
Притулившись лицем до лиця, так що дихання їхнє змішувалось, вони безтямно шукали одне одного в прозорій глибині очей.
Він шепотів:
— Я бачу вас, Ліано. Бачу ваше любе серце.
Вона відповідала:
— Я теж бачу ваше серце, Поль!
І вони справді бачили одне одного до глибини серця й душі, бо в серці й душі у них був тільки шалений любовний порив одне до одного.
Він казав:
— Ваші очі, Ліано, як небо! Вони сині й такі променисті, такі ясні! Здається, я бачу, як в них літають ластівки! Це, певно, ваші думки?
І вони довго-довго дивились одне одному в очі, ще тісніше пригортались і ніжно, коротко цілувались, а між поцілунками знову дивились одне на одного. Часом він брав її на руки і ніс, біжучи берегом струмка, що тихо плинув до анвальських міжгір’їв. У тій вузькій долині луки чергувалися з гаями. Поль біг по траві і, високо піднімаючи молоду жінку на своїх могутніх руках, кричав:
— Ліано, летімо!
Палка любов збуджувала в них те невідступне, невгамовне, болісне прагнення кудись полетіти. І все, що було довкола, загострювало те прагнення їхніх душ, — чисте повітря, — легкокриле повітря, як казав Поль, — і широкий синявий обрій, куди їм хотілось, узявшись за руки, полинути вдвох і зникнути над безмежною рівниною, коли її вкриє ніч. Вони полетіли б у туманне вечірнє небо, щоб ніколи не повертатись. Куди полетіли б? А ні він, ні вона цього не знали, але яка чудова то була мрія!
Так він біг з Христіаною на руках, доки вистачало духу, потім опускав її на скелю, а сам ставав перед нею навколішки. І цілував її ноги, шепочучи дитячі, ніжні слова.
Якби вони любилися в місті, їхня пристрасть була б, певно, іншою — обережнішою, чуттєвішою, не такою надхмарною і романтичною. Але тут, у цьому з'еленому краю, де обрій надавав широти поривам душі, на самоті, де їм ніщо не заважало, ніщо не приглушувало розбудженого інстинкту любові, вони враз поринули у нестримне поетичне кохання, сповнене ніжності й шаленства. Навколишній краєвид, теплий вітер, ліси, солодкі пахощі полів, — усе це вдень і вночі співало для них пісню кохання, і та пісня збуджу вала їх до нестями, так, як звуки барабанів та писк флейт доводять до дикої нестями дервіша, що кружляє, пойнятий якоюсь невичерпною думкою.
Одного дня, коли вони прийшли обідати, маркіз раптом сказав:
— Через чотири дні повертається Андермат, він уже владнав усі справи. На другий день після його повернення ми виїдемо. Ми вже давно тут, не слід надто затягувати курортний сезон.
Вони були так вражені, наче їм сказали про кінець світу; за обідом обоє мовчали, схвильовано думаючи про те, що мало статись.