Замість кам'яної громади ми побачили на кордоні Ганьсу тільки глиняний вал, сильно зруйнований часом. На північну сторону від цього валу (але не в ньому самому) розташовані на відстані 5 верст одна від іншої сторожові глиняні башти, кожна сажні три заввишки і стільки ж у квадраті біля основи. Тепер ці вежі абсолютно занедбані, але перш в кожній з них жило по 10 осіб, обов'язок яких полягав в тому, щоб передавати сигналами звістку про вторгнення ворога. Подібна сторожова лінія тягнулася, як кажуть, від Ілійської провінції до самого Пекіна, і вісті по ній передавалися з надзвичайною швидкістю. Сигналом служив дим, який піднімався з вершини вежі, для чого тут запалювався вогонь. Монголи запевняли нас, що в подібному випадку вживався вовчий послід, змішаний з невеликою кількістю баранячого; по наївним запевненнями оповідачів, дим від такого аргалу завжди піднімається вертикально, хоча б навіть у сильний вітер.
У 2 верстах за Великою стіною лежить невелике місто Даджін, вціліле від дунганського розорення. Під час нашого проходу тут стояло 1 000 осіб китайського війська, солонів, що прийшли з Маньчжурії , з берегів Амура. Всі вони добре знали росіян, деякі навіть говорили абияк по-російськи і, на крайній наш подив, вітали нас словами: " Здаластуй, како живеш?" .
Вранці 20 червня ми залишили Даджін і в той же день піднялися на гори Ганьсу, де відразу зустріли новий клімат і нову природу. Високе абсолютне підняття, величезні гори, що іноді досягають меж вічного снігу, чорноземний ґрунт, нарешті надзвичайна сирість клімату і, як наслідок її, велика кількість води — ось що знайшли ми з першим кроком на гористому плато Ганьсу, віддаленому всього на 40 верст від пустель Алашаню. Флора і фауна змінилися також надзвичайно різко: багатюща трав'яниста рослинність покрила собою родючі степи і долини, а густі ліси осінили високі і круті схили; тваринне життя з'явилася також в багатій різноманітності.
Подібно до того, як і в інших горах Монголії, окраїнний хребет Ганьсу розвивається цілком до рівнині Алашаню, але на протилежній стороні спуски його короткі і пологи. Навіть вічноснігові гряди Куліано і Лиан-Чжу, які залишалися верстах в п'ятдесяти вправо від нашого шляху, і ті, скільки було видно здалеку, нерізко спускаються до сторони нагір'я і мають тут, тобто на південному схилі, тільки невеликі розкидані пласти снігу.
У долині річки Чагрин — гол лами побачили кількох людей, що поспішно тікали в гори. Уявляючи, що це дунган, і притому зрадівши, що неприятелів так мало, наші супутники негайно ж почали стріляти, хоча до втікачів було дуже далеко. Ми з товаришем і козаками кинулися до того місця, де почалася стрілянина, думаючи, що дійсно стався напад, але, побачивши, в чому справа, залишилися глядачами подвигів своїх супутників. Останні продовжували стріляти все більш і більш, хоча нікого з утікачів вже не було видно. Після пострілу кожен, хто стріляв, кричав кілька секунд у все горло, а потім приймався заряджати рушницю. Точно так само роблять китайські солдати і дунган під час бою; постріли у них неодмінно супроводжуються самими шаленими криками для залякування ворога.
Настрілявшись вдосталь, наші хоробрі воїни пустилися в погоню і зловили одного чоловіка, що виявився китайцем. Втім, бути може, він був і дунган, так як магометани — китайці нічим не відрізняються від своїх побратимів Конфуцієва * вчення.
* Конфуцій — китайський філософ (VI — V ст. до н. е.). Його вчення мало великий вплив на ідеологію, звичаї народу.
( Прим. редактора.)
Спійманого вирішено було стратити по приході на місце ночівлі; доти він повинен був йти з нашим караваном. Дорогою китаєць відстав і сховався в густій траві, але був знайдений і щоб уникнути нової втечі прив'язаний своєю косою до хвоста верхового верблюда.
По приході на місце картина була ще краще. Китайця прив'язали до в'юка і тут же, поруч з ним, почали точити шаблю, якою мали намір відрубати голову бранця. У цей час між ламами йшла гаряча суперечка: одні хотіли неодмінно стратити, інші помилувати. Китаєць, який знав по-монгольські, добре розумів, про що йде мова, але сидів зовсім спокійно. Мало того, коли зварився чай і лами почали його пити, то за звичкою вони почали пригощати і полоненого китайця, немов гостя. До крайнього нашого подиву, китаєць став пити чай з таким апетитом, наче у себе вдома; лами наливали йому чашку за чашкою, а самі вели все ту ж розмову щодо кари. Така історія здалася нам надто огидною, і ми скоріше вирушили на екскурсію в сусідні гори. Повернувшись до вечора, ми побачили китайця ще живим і дізналися, що завдяки заступництву начальника каравану нещасний був помилуваний і залишений на прив'язі лише до ранку.
Перейшовши порядну річку Чагрин-гол, яка тече на південний захід до міста Джун-лин, ми знову вступили в гори, що не становлять вже хребта окраїни, але нагромаджені на високому плато цій частині Ганьсу. Описуваний хребет супроводжує з півночі плин найбільшої з приток верхньої Хуанхе, а саме Тетунг-гола, або Да-тун— хе ; на південному березі тієї ж річки стоїть інший, не менш величезний хребет. Тепер я буду продовжувати про наше прямування до кумирні Чейбсен.
Перейшовши через перевал, який має вельми пологий підйом і лише дещо більш крутий спуск, ми зупинилися ночувати в горах. Тут знову трапилася історія. Наші козаки, що ходили надвечір за дровами, помітили в одному з найближчих ущелин вогонь і біля нього якихось людей. Негайно про це було дано знати в табір, і тут все заворушилося.
Припускаючи, що бачені люди дунгани, що чекають ночі для нападу на нас, ми вирішили йти до них, поки що не зовсім стемніло. З людей каравану до нас приєдналося вісім чоловік, і в тому числі приятель Рандземба. Увійшовши в ущелині, ми почали обережно підкрадатися до вогню, але були при ньому люди помітили нас і пустилися тікати. Тоді лами з криком кинулися за ними, але гонитва виявилася неможливою в густих кущах при сутінках, що вже наступили, та ще й з сильним дощем. Ми всі зібралися біля вогню, на якому варилася в чавунної чаші якась їжа ; тут же лежав мішок з різними пожитками. Судячи з багаття, людей при ньому було дуже небагато; вважаючи, що це, можливо, і не дунгани, наші товариші стали кричати тим, що пішли по-монгольські, тангутські і китайські, запрошуючи їх повернутися до багаття. У відповідь на це з кущів, що росли по скату гори, пролунав постріл, і куля просвистіла біля нас. За таку зухвалість ми вирішили провчити того, хто стріляв і пустили десятка півтора куль у напрямку диму, який клубився на місці пострілу з гори; лами також почали стріляти, і Рандземба, звичайно, був головною дійовою особою. Довго після цього він не міг нічого розповісти про дію скорострільних рушниць і, повернувшись у табір, на всі питання своїх товаришів лише повторював: "Ай, лама, лама ! Ай, лама, лама, лама!", тряс головою і махав руками, висловлюючи тим здивування, що переходило всі межі. Вночі вирішено було вартувати, і ми лягли спати, як звичайно, з рушницею під узголів'ям. Не встиг я ще задрімати, як біля самої нашої палатки пролунав постріл і крик. Схопивши штуцери і револьвери, ми вискочили на двір, але виявилося, що це стріляв наш вартовий у повітря. "Для чого, ти робив це?" запитав я у нього. "А для того щоб розбійники знали, що ми вартуємо", відповідав лама. Такий спосіб варти нам довелося бачити згодом і в китайських військах, принаймні у міліції, зібраної для захисту кумирні Чейбсен.
Річка Тетунг-гол, там, де ми тепер на неї вийшли, тобто в середній течії, має сажнів двадцять ширини і швидко мчить по своєму ложу, засіяному валунами всілякої величини. Місцями замкнена з боків величезними прямовисними скелями, ця буйна річка примхливо ламає русло, реве і кидається між камінням. Там, де гори відсуваються трохи вбік, Те-тунг завжди утворює мальовничу долину; в одному такому місці притулилася під величезними скелями кумирня Чертинтон.
Її настоятель, гиген, виявився досить допитливою людиною. Дізнавшись про прибуття росіян, він негайно ж запросив нас до себе пити чай і познайомитися. Ми, зі свого боку, подарували гигену стереоскоп, яким святий залишився надзвичайно задоволений, так що у нас відразу зав'язалися хороші відносини, навіть дружба. На жаль, цей гиген, родом з тангутів, не говорив по-монгольські, так що необхідно було закликати перекладача тангутскої мови. Ми порозумілися за допомогою свого козака — бурята і цього перекладача, відправляючи кожну фразу через дві особи до третьої і таким же шляхом отримуючи відповідь.
Чертинтонській гиген був навіть художником і згодом намалював картину, що зображала наше перше з ним побачення.
Мимовільна п'ятиденний зупинка біля Тетунг — гола була для нас як не можна більш приємна, так як ми могли в цей час зробити кілька екскурсій в сусідні гори і хоча б трохи познайомитися з їх флорою і фауною. Багатство тієї та іншої привели мене до рішення повернутися сюди з кумирні Чейбсен і присвятити ціле літо більш докладному вивчення навколишніх гір біля кумирні Чертинтон.
За словами наших супутників і місцевих жителів, з в'ючними верблюдами неможливо було пройти через гірський хребет, що стоїть по праву ( південну ) сторону Те— тунга, а тому ми залишили своїх тварин на пасовищі біля Чертинтона і примушені були найняти китайців перевезти на мулах і ослах наш багаж в кумирню Чейбсен...
По приході в Чейбсен ми були зустрінуті своїми дорожніми приятелями донірамі і помістилися у великій порожній фанзі, яка служила складом продовольства і ідолів, які отримали чомусь відставку. У цьому просторому приміщенні ми могли розкласти і просушити зібрані дорогою колекції , що сильно постраждалі від страшної вогкості, яка зустрічається скрізь на нагір'я Ганьсу. Як звичайно, з першого ж дня не було відбою від цікавих, що приходили дивитися на небачених людей і набридали нестерпно з раннього ранку до пізньої ночі. Ледве ми виходили зі своєї фанзи, як з'являлась густа юрба, яка не відставала навіть і в тому випадку, якщо кому-небудь з нас доводилося відправитися за необхідною справою. Наші колекції всього більше викликали подив і припущення. Деякі почали підозрювати, що зібрані рослини, шкури птахів і інше всі дуже цінні речі, але тільки місцеві жителі не знають в них толку.