І коли до столу містера Крікля подають на обід гаряче та холодне м'ясо, то очікують, що містер Шарп обере собі тільке холодне. Ці відомості теж підтвердив Дж. Стірфорс – єдиний учень, який обідав разом з хазяями. Почув я, що перука містера Шарпа була йому не по мірці, та й нема чого йому пишатись (учні, звичайно, казали "задаватися") цією перукою, бо власне руде волосся містера Шарпа дуже виразно видно на потилиці.
Почув я, що за одного хлопця, сина торгівця вугіллям, плату за навчання вносили вугіллям, тому його називали "обмін або товарообмін", взявши це прізвисько з арифметичного задачника. Почув я також, що столове пиво – це просто грабунок їхніх батьків, а пудинг – податок.
Ще я почув, що вся школа була певна, ніби міс Крікль закохана в Стірфорса; і це здалося мені цілком ймовірним, коли я в темряві слухав його милий голос, уявляв собі його гарне обличчя, мальовничі кучері, його гарні манери – безперечно, це могло бути правдою.
Почув я, що містер Мелл був непоганим чолов'ягою, але не мав і шести пенсів за душею; і що, без сумніву, його стара мати, місіс Мелл, була бідна, як церковна миша. Я згадав тоді про свій сніданок і про невиразні слова "мій Чарлі". Але з приємністю пригадую, що тоді я про це мовчав, як риба.
За всіма цими і ще іншими розмовами бенкет наш трохи затягнувся. Більшість гостей пішла спати, щойно покінчили з наїдками та наливкою. А ми сиділи напівроздягнені і ще довго перешіптувалися та нарешті теж полягали.
– На добраніч, юний Копперфілде, – сказав Стірфорс. – Я візьму тебе під свою опіку.
– Ви дуже добрі, – вдячно відповів я. – Дякую вам.
– А в тебе нема сестри? – спитав Стірфорс, позіхаючи.
– Ні, – відповів я.
– Шкода, – сказав Стірфорс. – Коли б у тебе була сестра, то це була б, мабуть, гарненька боязка світлоока дівчинка. Мені хотілося б познайомитися з нею. На добраніч, юний Копперфілде.
– На добраніч, сер, – відповів я.
Довго думав я про нього, лежачи в ліжку. Пригадую, як я встав глянути на нього: він лежав під місячним промінням, розвернувши догори прекрасне обличчя й легко закинувши руку під голову. В очах моїх він був особою великої могутності; безперечно, саме тому думки мої зверталися до нього. Приховане від нас майбутнє ще не мерехтіло над ним у місячному промінні. У саду, що снився мені цілу ніч, ще не було затьмарених слідів його ніг.
VII. Мій перший семестр в Салем-гаузі
Наступного дня у школі почалося справжнє навчання. Величезне враження, пригадую, справило на мене те, що гамір голосів у класі раптом обернувся на мертву тишу, коли після сніданку ввійшов містер Крікль і зупинився у дверях, оглядаючи нас, немов казковий велетень своїх жертв.
Тенгей стояв поруч з містером Кріклем. Мені здавалося, що він зовсім даремно так люто вигукнув "тихо!", бо хлопці і так всі сиділи німі й непорушні.
Видно було, що містер Крікль ворушить губами, а результат цього ворушіння чути було від Тенгея:
– От, хлопці, починається новий семестр. Стережіться й пильнуйте в цьому новому семестрі. Раджу вам старанно готуватися до уроків, бо сам я завжди готовий карати. Я від свого не відступлюся. Немає сенсу відтирати відзнаки, що я вам понаставлю – однаково всі не витрете. А тепер – до роботи!
Коли закінчився цей жахливий виступ і Тенгей пошкандибав геть з класу, містер Крікль підійшов до мого місця і сказав, що коли я майстер кусатися, то він кусається ще краще. По цій промові він показав мені свою палицю і запитав, як подобається мені цей зуб. Чи не гострий зуб, га? Може, це корінний зуб, га? Добрий в нього гостряк, га? Мабуть, він кусається, га? Кусається? З кожним запитанням він так боляче бив мене цією палицею, що я аж корчився. Отак дуже скоро я був, як казав Стірфорс, посвячений у таємниці Салем-Гаузу і так само скоро вмився сльозами.
Не хочу сказати, що то була виняткова відзнака, спеціально для мене. Навпаки, переважна кількість хлопців (особливо найменші) діставали таких самих ознак уваги, коли містер Крікль робив обхід класу. Півшколи корчилось і плакало, коли почались уроки. А скільки їх корчилось і плакало, коли уроки закінчилися – це я справді боюся пригадати, щоб мене не звинуватили в перебільшенні.
Думаю, що ніколи жодна людина не втішалася своєю професією так, як містер Крікль. Побиття хлопців було для нього насолодою, цим він ніби задовольняв свій хижий апетит. Я певен, що особливо дратували його повновиді хлопці. Такий хлопець мав на нього якийсь дивний вплив – він почувався стурбованим, аж доки не знаходив достатню причину лупцювати його до кінця дня. Я сам був пухкенький, тож не мав шансу не дізнатися про це. Як пригадаю тепер того чолов'ягу, в мені вся кров закипає від обурення, але обурення це якесь відсторонене, немов я все про нього знав, але ніколи не відчував на собі. Та кров моя кипить гнівом проти нього, бо я знаю його як дурного негідника, що мав не більше права на дану йому велику владу, ніж на те, щоб бути верховним адміралом або головнокомандувачем. Та можливо, що на кожній з цих посад він зробив би значно менше зла.
Нещасні маленькі жертви безжалісного ідола, які жалюгідні ми повзали перед ним. Як подумаю тепер, то вважаю ганьбою всього свого життя, що корився й підлабузнювався до людини з такими нахилами і претензіями.
Ось сиджу я за партою знову, стежачи за його очима – смирено стежачи за його очима. Він розліновує зошит для чергової жертви, руки якої він щойно побив цією самою лінійкою; жертва намагається притамувати кишеньковою хустинкою біль у руці. У мене купа справ. Мені слід не стежити за його очима, а працювати, але мій погляд прикутий до нього, я намагаюся довідатися, що робитиме він зараз, чия прийде черга страждати – моя чи когось іншого. Ряд маленьких хлопчиків позаду мене так само пильно стежить за його очима. Мабуть, він знає це, хоч удає, ніби не помічає нічого. Він жахливо кривиться, розліновуючи зошит. Раптом він шугає оком уздовж нашого ряду, а ми всі схиляємося над книжками і тремтимо. За секунду ми знову вп'ялись очима в нього. Якийсь нещасливий злочинець, обвинувачений в недосить добрій письмовій роботі, наближається за його командою. Злочинець нерозбірливо благає пробачення і присягається, що завтра вчитиметься краще. Містер Крікль утинає якийсь жарт перед тим, як побити його, і ми сміємося – жалюгідні цуценята, ми сміємося, з сірими, мов попіл, обличчями, з серцями у п'ятах.
Ось я знову сиджу за партою сонного літнього вечора. Гамір і дзижчання лунають навколо мене, немов то не хлопці, а рій великих синіх шпанських мух. Мене переслідує теплий сморід волячого жиру (ми обідали годину чи дві тому), голова моя важка, немов свинцем налита. Цілий світ віддав би я за те, щоб поспати. Сиджу, вп'явши очі в містера Крікля, глипаючи на нього, мов совеня. Коли сон перемагає мене на хвилину, то й крізь дрімоту він маячить переді мною, розліновуючи зошити, тим часом він тихенько підходить ззаду і повертає мене до дійсності, лишивши червону смугу на моїй спині.
Ось я на майданчику, він ще стоїть перед моїми очами, хоч я його і не бачу. Замість нього я стежу за вікном неподалік від мене, за яким, я знаю напевно, він зараз обідає. Щойно у вікні він покаже своє обличчя – моє виразить благання і покірність. Щойно він подивиться крізь скло – найзухваліший хлопець (крім Стірфорса) вмить перерве свій регіт і прийме задумливий вигляд. Одного разу Тредльс (найбільший невдаха у світі) ненароком розбив те вікно м'ячем. Я й тепер здригаюся від жаху, що охопив мене, коли я це побачив і відчув, як м'яч приземлився на священну голову містера Крікля.
Бідолашний Тредльс! У своєму тісному блакитному костюмі, що перетворював його руки на німецькі ковбаски чи рулети із джемом, він був найсмішнішим і найжалюгіднішим з хлопців. Його завжди сікли палицею – мені здається, це відбувалося щодня, окрім одного святкового понеділка, коли його відлупцювали лінійкою по руках. Щодня він збирався написати про це дядькові, але так ніколи цього й не зробив. На короткий час він схиляв голову на парту, але ще до того, як сльози висихали на його очах, він якимось чином веселішав і знов починав сміятися та розмальовувати скелетами свою грифельну дошку. Спочатку я дивувався, яку втіху знаходив Тредльс у малюванні скелетів, і деякий час дивився на нього, як на богомольця, що нагадує собі цими символами смерті, що биття не триватиме довіку. Але, мабуть, він удався до цього мистецтва тільки тому, що скелети малювати було легко й вони не мали складних рис.
Він був дуже благородний, цей Тредльс, і вважав священним обов'язком усіх хлопців стояти один за одного. Було кілька випадків, коли він страждав через це, особливо одного разу, коли Стірфорс розсміявся в церкві, а бідл[5] вирішив, що це Тредльс, і вивів його геть. Ще й тепер бачу його такого, яким він тоді йшов у карцер, зневажений всією парафією. Він так і не назвав справжнього винуватця, хоч був побитий і ув'язнений на такий довгий час, що вийшов з карцеру з цілим кладовищем скелетів, які заполонили весь його латинський словник. Але він дістав за це свою винагороду. Стірфорс оголосив, що Тредльс не ябедник, і ми всі оцінили це як найвищу похвалу. Щодо мене, то я згодився би витерпіти будь-яке катування (хоч був не такий хоробрий, як Тредльс, і значно молодший), аби отримати таку компенсацію.
Однією з найбільших насолод у моєму житті було бачити, як Стірфорс йде до церкви попереду нас, до руки рука із міс Крікль. Я не вважав міс Крікль такою ж гарною, як маленька Ем'лі, і не любив її (не насмілювався), але вважав її дівчиною надзвичайно привабливої зовнішності і неперевершеної елегантності. Коли Стірфорс у білих штанях ніс за нею її парасольку, я відчував гордість, що знайомий з ним, і вважав, що міс Крікль повинна обожнювати його всім серцем. Містер Шарп і містер Мелл обидва були для мене визначні особи, але Стірфорс був перед ними, наче сонце перед двома зорями.
Стірфорс все ще опікувався мною і виявився дуже корисним другом, бо ніхто не насмілювався дражнити того, кому він зробив честь своєю підтримкою. Він не міг (у всякому разі, не робив цього) захистити мене від містера Крікля, який дуже суворо ставився до мене. Але коли мені перепадало більше, ніж зазвичай, він завжди казав, що мені бракує трохи його сміливості і що він сам цього не стерпів би.