Так, справді, вам треба знайти роботу.
— Хіба ж її знайдеш у цьому місті, — гірко відмовив чоловік. — Я вже, собі ноги стоптав на два дюйми, тієї роботи шукавши. Ні, по правді, я був колись показний, високий хлопчина, поки не почав шукати роботи.
Місіс Сетліф весело засміялась на той жарт і, видно, потішила його своїм сміхом. Завваживши те, вона враз із цього скористалась: рушила від дверей просто до буфета.
— Ну-бо, розказуйте, поки я шукатиму вам чогось випити. Чого ви хочете? Віскі?
— Так, мем, — сказав він і рушив за нею, хоча не ховав свого здоровезного револьвера й озирався неспокійно на розчинені навстіж двері.
Біля буфета вона налила йому чарку віскі. Тоді сказала нерішуче:
— Я обіцяла випити з вами... Але я не люблю віскі. Я... я б воліла хересу.
І підняла пляшку з хересом, ніби питаючи згоди.
— Авжеж, — відказав чоловік, кивнувши головою. — Віскі — це не жіноче питво. Я сам не люблю дивитись, як жінки його п’ють. Вино їм дужче пасує.
Вона цокнулася з ним, і очі їй заблищали приязно й зворушено:
— За те, щоб ви знайшли добру роботу...
І затнулася, вгледівши на його обличчі подив і огиду. Тільки пригубивши чарку, він зразу відняв її від скривлених уст.
— Що таке? — спитала вона стривожено. — Вам не подобається? Може, я помилилась?
— Чудне якесь віскі. Димом тхне, наче пригоріле.
— Ой! Яка ж я дурна! Я вам налила шотландського. А ви,. певне ж, звикли до простої горілки. Давайте я переміню.
Трохи не по-матерньому дбайливо вона забрала в нього чарку, розшукала в буфеті потрібну пляшку й налила йому.
— Ну, це краще?
— Авжеж, міс... Не відгонить димом. Оце справді добре віскі. Я вже з тиждень не пив нічого. Так, знаєте, пішло в горлянку, наче з маслом, і чисте, без ніякої хімії.
— А ви питущий?
То було напівзапитання й напіввиклик.
— Та ні, мем, не сказати щоб по-справжньому. Звісно, траплялося часом закубрячити, але дуже зрідка. Та бува, знаєте, що добра чарка наче аж душу нагріє, оце й зараз така хвилина. А тепер дякую вам за вашу ласку, мем, та вже й потягну собі.
Одначе місіс Сетліф не хотіла випустити з рук свого грабіжника. Хоч вона була занадто розважлива жінка, щоб
дуже кохатися в романтиці, а все ж це незвичайне становище приємно хвилювало її. І крім того, вона знала, що небезпеки ніякої немає. Цей чоловік, попри своє круте підборіддя й тверді карі очі, зовсім плохий, з нього можна коники ліпити. А ще глибше в її свідомості блимала думка про захоплення серед друзів і знайомих. Це ж чудова нагода справити фурор, і місіс Сетліф нізащо не хотіла такої нагоди прогавити.
— Але ж ви ще не пояснили, як це так виходить, що ви, грабуючи, тільки берете своє, — сказала вона. — Ну, сядьмо, та розкажете мені все... Ось тут, за столом.
Місіс Сетліф попростувала до свого крісла, а його посадовила навпроти себе, через ріжок столу. Вона помічала, що він не забув за осторогу, бо весь час блукав пильними очима по кімнаті, раз у раз вертаючись до її очей поглядом, у якому жевріло захоплення, але надовго того погляду не затримуючи. Так само вона відзначила, що, слухаючи її мову, він воднораз прислухається, чи не чути чогось непевного. І револьвера він не сховав, а поклав на стіл перед собою, колодочкою біля правої руки.
Одначе тут він опинився в нових, незнайомих умовах. Цей чоловік із Заходу, кмітливий і спритний у лісі чи на рівнині, з зіркими очима й чуйними вухами, пильний і сторожкий, не знав, що під столом, якраз біля ноги місіс Сетліф, є кнопка електричного дзвоника. Він зроду не чув ані вві сні не снив про такий хитрий пристрій, і вся його пильність та чуткість були марні.
— А це ось як виходить, міс, — почав він свою відповідь. — Старий Сетліф колись був обчистив мене в одному ділі. Просто, без сорома, витрусив і пустив з торбами. Бачте, хто має за собою кількасот мільйонів, тому все можна і в того все виходить просто й законно. Я не скиглю і не ганю вашого татуся. Він мене зовсім не знає, і я гадаю, йому й невтямки, що він мене покривдив. Хіба такий великий чоловік, що рахує на мільйони й рядить мільйонами, міг зроду й чути про таку комашку, як я? То ж орудар! На нього працює, думає та вкладає плани хтозна-скільки всіляких фахівців, і я чував, що дехто з них дістає більшу платню, ніж сам президент Сполучених Штатів. А я лише один із тисяч тих, кого обчистив ваш тато, оце й усе.
Я, бачте, мав невеличку копаленьку, як цяцечку, з водяним колесом на одну кінську силу. А як Сетліфові люди насіли на Айдахо, прибрали до рук витопний трест, загарбали всі родовища й поставили велику греблю біля Двох Сосон, я, звісно, погорів. І те, що в копальню вклав, пішло за вітром. Просто зіпхали мене з дороги й не оглянулись. Отож як зостався я без шеляга, а тоді ще й товариша рятувати треба, то й надумав тут понишпорити, підлататись трохи у вашого татуся. Як подумати, що така в мене скрута і через віщо, то ніби й справді я своє хотів забрати.
— Нехай навіть усе це й правда, — відказала місіс Сетліф, — та однаково грабунок лишається грабунком. Перед судом ви б цим не виправдалися.
— Я знаю, — погодився він лагідно. — Те, що справедливе, не завше бува законне. Того ж бо я й тривожуся так, сидячи тут та балакаючи з вами. Не те щоб мене ваше товариство не тішило, ні; воно мене дуже тішить, далебі, але я не маю права спійматися. Я-бо знаю, що зі мною зроблять у цьому місті. Ось лише на тому тижні одному хлопчині п’ятдесят років припечатали за те, що перестрів якогось чоловіка на вулиці та відібрав два долари й вісімдесят п’ять центів. Я сам читав у газеті. Знаєте, як часи скрутні, роботи нема, люди просто навісніють. А ті, в кого є що вкрасти, теж навісніють і вже не попускають їм ні крихти. І коли я тепер попадусь, то менше як десятьма роками навряд чи відбудуся. Ось чого мені так кортить чимшвидше вшитися.
— Ні, ні, стривайте, — вона піднесла руку, затримуючи його, а воднораз прибрала ногу з дзвінка під столом, що його то натискала, то відпускала весь час. — Ви ж мені ще й не сказали, як вас звуть.
Чоловік завагався, тоді сказав:
— Називайте мене Дейвом.
— Ну, тоді... Дейве... — вона засміялась, прегарно збентежившись. — Треба щось для вас зробити. Ви ще молодий чоловік і тільки-но ступили на криву стежку. Сьогодні ви спробували взяти те, що маєте за своє, а завтра почнете брати те, про що самі знаєте, що воно не ваше. І вам добре відомо, який буде кінець. Тож подумаймо краще, яку б для вас знайти чесну роботу.
— Мені треба грошей, і треба негайно, — уперто відповів він. — Не для себе, а для того товариша, що я вам казав. Він у великій халепі, і я маю його врятувати зараз, або ж буде запізно.
— Я можу знайти для вас роботу, — сказала вона хутко. — І можу... о, це ж те, що потрібно! Я вам. позичу ті гроші, що ви хотіли послати товаришеві. А ви мені потім вернете зі своєї платні.
— Три сотні б вистачило... — промовив він поволі. — Три сотні його зарятують. А я б вам цілий рік працював як воляка за ці три сотні, та за харчі, та ще за яких кілька центів на тютюн.
— А! Ви курите! Я про це й не подумала.
її рука простяглась над револьвером до його руки, і вона показала па руді кінчики пальців, що зраджували курця. А її очі тим часом зміряли відстань від своєї й від його руки до зброї. її аж поривало враз схопити револьвер. Вона була й певна, що зможе те зробити, та все ж і не зовсім певна, а тому врешті опанувала себе й прийняла руку.
— Може, ви хочете закурити?
— Як перед смертю.
— Ну то куріть. Мені не вадить. Мені навіть подобається, коли чоловіки курять.
Він сягнув лівою рукою до бічної кишені, дістав клаптик цигаркового паперу й поклав на столі коло правої руки, що лежала біля самої колодочки револьвера. Тоді знову сягнув до кишені, вийняв і висипав у папірець пучку темного пухкого тютюну. А потім, держачи обидві руки над револьвером, почав крутити цигарку.
— Ви так пильнуєте свого страшнючого револьвера, наче мене боїтесь, — піддражнила його вона.
— Та я не те що вас боюсь, мем, а просто така хвилина, що в мене серце трошки не на місці.
— Але ж я вас не злякалась!
— Так вам же не було чого втрачати.
— А життя? — нагадала місіс Сетліф.
— Ай правда, — враз погодився він. — І ви таки мене не злякались. Мо' й справді я занадто нервуюся...
— Я ж не хочу зробити вам нічого лихого! — Промовляючи ці слова, вона дивилась на нього поважними й щирими очима, а нога її в ту саму хвилину намацала під столом кнопку дзвінка й надушила його. — Ви ж знаєтесь на людях, це видно. І на жінках теж. То хіба ви не бачите, що я справді хочу переконати вас кинути злочинне життя й знайти вам чесну роботу?..
Чоловік відразу засоромився.
— Пробачте вже мені, мем, — сказав він. — Мабуть, таки не дуже воно чемно, що я отак непокоюся.
І, припаливши цигарку, вже поклав праву руку не на стіл, біля колодочки револьвера, а собі на коліна.
— Дякую вам за довіру, — мовила вона тихо, силуючи себе не міряти очима відстань до зброї й твердо натискаючи ногою на дзвінок.
— А щодо тих трьох сотень... — почав він знову. — Я б міг переказати їх телеграфом ще сю ніч. А тоді годжуся працювати вам цілий рік за ті гроші та за харч.
— Та ви більше заробите! Я можу вам пообіцяти щонайменше сімдесят п’ять доларів на місяць. Ви вмісте ходити біля коней?
Обличчя його аж проясніло й очі заблищали.
— Ну, тоді ви служитимете в мене самої — чи, краще сказати, в мого батька, хоча всю обслугу наймаю я. Мені потрібен другий кучер...
— То це ліврею носити? — перепитав він гостро, з глумом і зневагою в голосі й на скривлених устах, як справдешній син вільного Заходу.
Вона поблажливо всміхнулася.
— Бачу, це вам справді не годиться. Ну, подумаймо ще. Ага. Ви вмієте виїжджувати молодих коней?
Чоловік кивнув головою.
— У нас є своя конярня, і там знайдеться місце для такої людини, як ви. Отже, згода?
— Ще б пак, мем! — тепер у голосі його чулися вдячність і захват. — Тільки візьміть мене туди! Я завтра ж таки вгризуся в роботу зубами. І, далебі, можу вам пообіцяти одну річ, мем: ви ніколи не пошкодуєте, що допомогли Гюгі Люкові у скрутну для нього хвилину.
— А ви ж наче сказали, що вас звати Дейвом, — незлостиво дорікнула вона.
— Авжеж, мем. Сказав. І ви вже мені пробачте. Я простісінько збрехав. Насправді мене звати Гюгі Люк.